Історія бійця 72 ОМБр, який зайнявся розведенням овець після війни

Історія бійця 72 ОМБр, який зайнявся розведенням овець після війни

Саша Прокопенко – колишній боєць 72 бригади. Займається розведенням овець. І вміє мотивувати сам себе на досягнення цілей. У програмі «Після фронту» розповів свою історію.

 

Дар’я Бура: Саша, чим ти займався до війни і як потрапив на війну?

Саша Прокопенко: До війни я мав оформлений ФОП по виробам з бетону. Виготовляв бетонні кільця, фендаментні блоки. Вівці були, але як звичайне сільське господарство. Ніхто не займався ними серйозно. З часом ми їх продали з такою умовою, щоб згодом мати можливість викупити назад. На війну потрапив в березні 2014 року. Якщо не помиляюся, 11 березня. Сказали – прийти на збори, я й прийшов. І затягнулося це все ж до серпня. Одразу потрапив до білоцерківської 72 бригади.

Дар’я Бура: Чи був в тебе після війни період адаптації?

Саша Прокопенко: Маєш на увазі – повернення до нормального життя? Можна так сказати, що я досі адаптуюся. Напевно, вже не буде так, щоб жити і не про війну не згадувати. По-любому, слід залишає і ти згадуєш ці дні. Я зараз не надто слідкую за подіями на війні. Спілкуюся з друзями, побратимами. Час від часу смикає на такі новини і весь час думаєш, - хоч би серед загиблих і поранених не було того, кого знаю.

Дар’я Бура: Розкажи, як ти почав займатися розведенням малої рогатої худоби, як ти називаєш свою працю.

Саша Прокопенко: Я багато часу катаюся на велосипеді. Одного разу, катаючись, побачив як один фермер випасав своїх вівців. І подумав, що я ж теж можу цим займатися – є огорожа, є площа, де їх тримати. Побалакав з батьком, вирішили поїхати викупити тих овець, яких продали колись. Батько трохи спробував відмовити. Я засумнівався. А потім в Фейсбуці побачив пост, що Школа лідерства для учасників бойових дій набирає на навчання. Фактично, завдяки Школі лідерства я пришвидшив свою справу. В мене ю не було такої кількості овець, яка є зараз.

Дар’я Бура: Після виникнення ідея, які були твої подальші кроки?

Саша Прокопенко: Поїхав до того фермера, якому продав колись овець, щоб дізнатися чи він їх продасть назад. Ми переговорили. Дорогою мені траплялося багато оголошень про продаж овець. Я зідзвонювався, шукав породу.

Дар’я Бура: А якої породи в тебе вівці?

Саша Прокопенко: Романівська. Чорні.

Дар’я Бура: Скільки коштує така вівця?

Саша Прокопенко: Приблизно – 30 гривень за кілограм живої ваги. Дехто перед продажем запитує – для чого я купую – розводити чи на м’ясо. Бо якщо на розведення, то можуть і підняти ціну, або зовсім не продати, мовляв, ще один конкурент не потрібен.

Дар’я Бура: Скільки потрібно голів, щоб вважалося, що це бізнес, а не просто господарство для себе?

Саша Прокопенко: Думаю, голів 50 мало б бути. Щоб з них був толк.

Дар’я Бура: Саме з цієї породи, яка в тебе, який толк можна отримати?

Саша Прокопенко: В них невелика вага, вони частіше приводять і більше. Ці вівці не вважаються молочними. В основному вони вирощуються як м’ясні і для шерсті. Шерсть вологостійка і дуже тепла.

Дар’я Бура: Скільки потрібно вкладати в таких овець – на корм, догляд?

Саша Прокопенко: Якщо немає де їх випасати, тоді потрібно чимало заготовляти. І на зиму, і на літо, щоб вони їли і зелень,і  зерно. А якщо є де випасати, тоді простіше – зранку і ввечері по кілька годин.

Дар’я Бура: А що вони їдять?

Саша Прокопенко: Траву, зерно, кору дерев. Насправді, це досить розумні тварини. Вони навіть можуть з-під снігу знайти траву. Треба тільки дивитися, щоб вони до сусідів не лізли в городи.

Дар’я Бура: Ти розповідав, що в стаді головний не завжди баран, а є вівця, яка підбурює інших на шкоду. Розкажи про їхню життєдіяльність.

Саша Прокопенко: Буває таке, що сусіди дзвонять і кажуть: Саша, забирай своїй овець, о вони всі буряки мені поїли! Думав прив’язати, бо коли головну прив’язуєш, то інші тримаються навколо неї. Якщо спостерігати за ними, видно, хто всіх підбурює. Але не вгадав.

Дар’я Бура: Де ти збуваєш свою продукцію?

Саша Прокопенко: Наразі ніде. Наразі я лише розводжу їх. В мене лише 10 штук. Очікую після Посівки поповнення за народними прикметами, овечки мають окотитися. Для того, щоб продавати, навіть ту саму шерсть, потрібно, щоб було голів 50, з яких – 3 барана і інші ярочки. Треба міняти кров, самця. Домовлятися з іншими власниками.

Дар’я Бура: Що тобі потрібно ще, окрім збільшення голів, щоб збувати продукцію?

Саша Прокопенко: Клієнт і точка збуту. В мене вже є орієнтовні заклади, щоб з власниками поговорити для збуту продукції.

Дар’я Бура: Чи є якісь особливості роботи з вівцями?

Саша Прокопенко: Особливих моментів немає. Їх треба пасти, додавати води і періодично стригти – двічі в рік. Шерсть я наразі теж нікуди не діваю, зберігаю. Головне, щоб вона була суха, чиста, щоб в ній нічого не завелося. Але клієнтам, які займаються шерстю, не підходить 1 кг, їм потрібні тони.

Дар’я Бура: Окрім того, що ти шукав в Інтернеті інформацію про догляд за такими вівцями, можливо тебе ще хтось вчив з ними працювати?

Саша Прокопенко: На власному досвіді, дивився, вчився. В мережі почитав, як доглядати, як краще зробити умови.

Дар’я Бура: Для своєї справи потрібна команда. Хто тебе підтримує?

Саша Прокопенко: Друзі підтримують, племінники допомагають. В мене два племінника 11 років, їм це тільки в радість. Підтримка насправді важлива. От, я поїхав з дому, а за тваринами потрібно дивитися. Я, буває, дома не сиджу, а вівцям потрібно давати їсти. Тоді я прошу родину допомагати.

Дар’я Бура: Наскільки заповнений «ринок», повязаний з вівцями?

Саша Прокопенко: Я ходив навмисно по деяким закладам і моніторив ситуацію, то у нас практично немає страв із бараниною. З 10 закладів, наприклад, лише у двох можна знайти, і то, невеликий асортимент.

Дар’я Бура: Чи є в тебе конкуренти або напарники?

Саша Прокопенко: Є такі, які займаються вівцями і ми ділимося досвідом і порадами. Є такі, з якими домовляємося «міняти кров».

Дар’я Бура: А ти не цікавився заради інформації, якби не мав своєї ділянки, де брати землю для випасання овець і скільки б це коштувало?

Саша Прокопенко: Це треба було б ферму знімати, питати в колгоспі, питати в сільській раді.

Дар’я Бура: Що тебе надихає на плани?

Саша Прокопенко: Я не знаю, якщо чесно. Часом буває таке, що дуже лінуюся вставати і починати робити роботу. Але я розумію, що це живі істоти, потрібно дати їм їсти.