13 серпня 1941 у Канаді створено жіночий армійський корпус. Історія найпопулярнішої воячки українського роду лейтенанта Анни Храпливої

13 серпня 1941 у Канаді створено жіночий армійський корпус. Історія найпопулярнішої воячки українського роду лейтенанта Анни Храпливої

13 серпня 1941 — у Канаді створено жіночий армійський корпус. Це було нове, можна сказати, експериментальне формування, створене для використання потенціалу активного патріотично налаштованого жіноцтва на благо воюючій країні. На відміну від радянських, канадські дівчата не мали права служити у бойових підрозділах.

Жінки траплялися у військах виключно як медсестри. Масова мобілізація чоловічного населення до армії поставила перед всіма країнами, що воювали у Другій світовій, спільну проблему: брак кадрів для цивільних професій та сфери забезпечення військ.

Ми хочемо розповісти вам історію найпопулярнішої воячки українського роду лейтенанта і волонтера Анни Храпливої.

Матеріал Історичної правди.

Прообразом сучасного волонтерського руху були ініціативи української діаспори під час Другої світової. Це історія про чарівну дівчину з Канади, яка завдяки війні стала активісткою українських гуманітарних організацій.

За тисячі кілометрів від театрів воєнних дій українські жінки діаспори добровільно зголошувалися на заклик урядів своїх воюючих держав. Канада була у першій черзі країн, які вступили у Другу світову війну. Як британський домініон, вона виконала свої зобов’язання перед Короною і оголосила війну Німеччині 10 вересня 1939 року.

У найважчі часи протистояння гітлерівській експансії в 1940 році британці були готові продовжувати опір з території Канади у разі, якби їх острови окупував Третій Рейх.

Протягом Другої світової війни в канадських збройних силах служили понад 40 тисяч громадян українського походження. Анна Храплива народилася в 1920 році у Канаді в містечку Ледівуд провінції Манітоба. Проживала в місті Вінніпег.

Вона закінчила Університет Манітоби за спеціальністю домашня економіка, а після вивчення бухгалтерської справи працювала бухгалтером. Трохи згодом це визначило її роль в українських організаціях на Британських островах.

 Члени Союзу українських канадських вояків  ліплять вареники. Храплива - друга справа

Отже 13 серпня 1941 року в Канаді створили жіночий корпус для небойових завдань. Жінки CWAC працювали водіями, механіками, стенографістками, кухарками, телефоністками, виконували також інші роботи, щоб вивільнити чоловіків для служби у військах.

Набір до Корпусу здійснювався на добровільній основі, але претендентки мали відповідати строгим вимогам: вік від 18 до 45 років; відмінне здоров’я і фізична форма; зріст не менше 152 см і вага принаймні 48 кг.; як мінімум 8 класів освіти.

Після складання нормативів та проходження навчання, жінок зараховували у підрозділи, організовані за військовим принципом. Службовці CWAC носили уніформи, мали звання і підпорядковувалися своєму командуванню.

У листопаді 1942 року Анна Храплива разом із першим контингентом Корпусу прибула для проходження служби до Великої Британії. У цей час англійські міста страждали від німецьких авіаналетів. Імперія накопичувала сили для відкриття Другого фронту.

Українська публіка на островах була строкатою. Крім невеликої громади, що осіла тут ще з довоєнних часів, траплялися також свіжі емігранти з розгромленої угорцями Карпатської України. У великих кількостях в англійських містах зустрічалися українці в канадській та американській уніформі. А ще – військовослужбовці евакуйованих з материка підрозділів Війська Польського. Лондон, Манчестер та інші міста стали простором взаємодії цих різнорідних груп. Не всі з українців відзначалися високим рівнем національної свідомості.

Часто хлопці, призвані з далеких ранчо Манітоби чи Альберти, вже не вміли навіть говорити і писати по-українськи. Скористатися нагодою зосередження українців у Великій Британії, щоб згуртувати і пробудити в них голос крові, вирішила група ентузіастів на чолі з капітаном військово-повітряних сил Канади Богданом Панчуком. 7 січня 1943 року вони заснували Союз українських канадських вояків (СУКВ).

Невдовзі цей клуб отримав у розпорядження цілий будинок у Лондоні. СУКВ став місцем зустрічей та культурних заходів для українців у канадських збройних силах і всіх бажаючих. Невелика група постійних співробітників складала штат СУКВ. Вони й утримували приміщення.

 Різдвяна вечеря в СУКВ. Анна Храплива - за столом на передньому плані

Завдяки фінансовій підтримці Комітету українців Канади (КУК), вдалося організувати пристойну бібліотеку з українською літературою і діаспорною періодикою. У стінах СУКВ у різний час побували тисячі відвідувачів.

Серед гостинних господарів Клубу була також капрал Анна Храплива. Вона виконувала відповідальну функцію скарбника організації. Храплива вела всі фінансові справи клубу і займалася закупівлями. Очевидно, що свою участь у СУКВ вона поєднувала зі службою в жіночому корпусі. Власне, організація дозвілля вояків була однією з функцій CWAC.

Соціальна активність членів СУКВ була надзвичайно важливою для моральної підтримки військ. Відомо, наприклад, що Анну запрошували виступати з темою "Канадські пончики" на популярну програму Бі-Бі-Сі "Kitchen Front" ("кухонний фронт") 21 серпня 1943 року. За віддану службу в Корпусі у червні 1944 року капрала Храпливу відзначили Медаллю Британської імперії. Вона стала чи не першою українкою, яка заслужила цю високу нагороду. Вручення медалі відбувалося в Букінгемському палаці, куди Анна прибула у супроводі православного капелана для вояків-українців канадської армії капітана Семена Савчука. У серпні того ж року війни Храпливу підвищили до рангу лейтенанта.

За час існування CWAC у 1941-1946 роках жодна з 22 тисяч його представниць не загинула за військових обставин. Тільки четверо жінок отримали поранення під час бомбардування Антверпену балістичними ракетами Фау-2.  У липні 1945-го, вже після розгрому Німеччини, Анну відрядили на континент для підготовки прибуття частин Корпусу в британську окупаційну зону. Храплива служила в Німеччині до початку 1946 року. У серпні 1946 CWAC було розформовано.

Газета "Наше життя" (видання українських жіночих організацій США) писала, що хорунжу Анну Храпливу "сміло можна назвати найпопулярнішою воячкою українського роду, що її видала ця війна".

Анна Храплива

У тогочасних періодичних виданнях і у пізніших спогадах колег Анну характеризують як молоду, енергійну, дуже здібну і привабливу дівчину, яка здобула прихильність всіх, хто з нею мав справи. На фотографіях вона завжди усміхнена, часто – в оточенні чоловічого товариства.

Ще перебуваючи в Німеччині, представники СУКВ стали свідками драми: у відриві від власних домівок перебувало близько 2 мільйонів українців: остарбайтерів, в’язнів нацистських концтаборів, біженців та вояків у німецькій уніформі.

Після завершення масової, часто примусової, репатріації в Радянський Союз у Західній Європі залишилося ще 220-250 тис. українців, які категорично не бажали повернутися до СРСР чи в інші країни Східної Європи, підконтрольні Червоній армії.

Цивільні перебували у таборах переміщених осіб (Ді-Пі / DP – Displaced persons). Військові, передусім колишні вояки дивізії СС "Галичина", – у таборах військовополонених. Крім безлічі проблем соціального характеру, над цими людьми також нависла загроза їх насильницької видачі Радянському Союзу.

Отже активісти СУКВ обрали для себе нову місію – допомагати переміщеним особам і полоненим.

Після демобілізації в Канаді, Анна повернулася до Європи у складі групи активістів під егідою КУК. Вона вчергове потрапляє до Лондона і 9 лютого 1946 року її включають до проводу Центрального українського допомогового бюро (ЦУДБ) – знову як скарбника організації.

Бюро, засноване провідними діячами СУКВ, працювало вже з вересня 1945 року. Оскільки діячі Бюро в більшості належали до канадських або американських збройних сил, вони мали відносно вільний доступ до таборів Ді-Пі.

ЦУДБ надавала біженцям зібрану серед діаспори матеріальну допомогу, боролося проти їх примусової репатріації до СРСР, виступало за надання українцям дозволу на переїзд до інших країн Заходу на постійне місце проживання. У жовтні 1946 року Храплива у складі Канадської допомогової місії для українців-біженців прибула до Франкфурта-на-Майні. Вона координувала роботу ЦУДБ в американській та французькій окупаційних зонах.

Після плідної праці на континенті 11 вересня 1947 року вона ненадовго повернулася до Канади. Протягом 1948 року формат ЦУДБ себе вичерпав. Репутація Бюро постраждала від внутрішньої боротьби в ньому бандерівців і мельниківців; як наслідок організації хронічно не вистачало коштів для своєї діяльності.

11 грудня Храплива, як голова ліквідаційної комісії (куди входили також Богдан Панчук і гетьманич Данило Скоропадський), офіційно закрила ЦУДБ. Але волонтерська діяльність Анни на цьому не припинилася.Ще в грудні 1947 року вона зголосилась працювати в представництві Українського канадського допомогового фонду (УКДФ) в Європі.

Товариське фото СУКВ. Храплива – друга зліва. Січень 1944 року

У той самий день, коли ліквідаційна комісія розпустила ЦУДБ, Храплива перебрала на себе роль директора УКДФ.

У квітні 1949 року формальним директором європейського представництва Фонду став Євстахій Василишин, ветеран Першої світової і УСС, діяч ОУН(м), і Анна продовжила активну роботу під його керівництвом. У британській зоні окупації Німеччини представництво діяло спочатку в місті Лемго, а пізніше у Білефельді. У вересні 1950 року Василишин повернувся до Канади, і Храплива знову стала керувати представництвом самостійно.

Вона залишила Німеччину 21 грудня 1951 року. Деякий час Анна працювала в канадському дипломатичному представництві у Великій Британії (Канадський дім). Одружившись з Джорджем Смітом, вона взяла собі прізвище чоловіка. Після повернення в Канаду Анна Сміт була активним членом Королівського канадського легіону (товариства канадських військовослужбовців та ветеранів). Багато років вона працювала на громадських засадах в Музеї людини і природи Манітоби (Вінніпег). Анна пережила свого чоловіка на 10 років і померла 18 лютого 2005 року в Вінніпезі.

Самовіддана діяльність таких, як Анна Храплива, сприяла, з одного боку, підвищенню статусу жіноцтва у післявоєнній Канаді, а з іншого – покращенню репутації української громади в цій країні.