Бійці 93 ОМБр Холодний Яр: Ми тут до кінця війни – постараємося вижити і побачити нашу перемогу

Бійці 93 ОМБр Холодний Яр: Ми тут до кінця війни – постараємося вижити і побачити нашу перемогу

13 квітня 2014 року офіційно в Україні було оголошено про початок антитерористичної операції на Донбасі.  Як починалась війна, якою була українська армії, як до людей приходило розуміння про бойові дії та що мотивувало їх залишати цивільне життя і боронити Україну, а також, про те, чому вони 5-ий рік на фронті, та що головне на війні в ефірі Армія FM розповіли бійці 20 батальйну 93 бригади Холодний Яр Юрій Яницький з позивним «Фаберже» та Олег Трофимчук з позивним «Штурман».

Даря Бура: Хлопці, чи можете згадати, як ви відчули момент, коли офіційно оголосили антитерористичну операцію?

Олег Трофимчук: Тоді ми не думали, що будемо справді воювати з Росією. Тоді так виходило, що навіть мої однокласники по училищу, які воюють на тому боці, говорили мені, що я «хунта», а я на них казав «сепаратисти». Вони мені вуха хочуть різати досі. А до війни ми дружили сім’ями. Зараз я воюю за Україну, за нашу землю, а вони за Росію. Я хотів літати, але пішов добровольцем в 20 батальйон територіальної оборони.

Даря Бура: Чи важко льотчику важко було змінити небо на землю – де воює піхота?

Олег Трофимчук: Так, це справді складно. Було дуже важко, коли почалися перші бої, хлопці, сержанти, навчили і командувати, і людей зберігати. На війні, насправді, вчишся дуже швидко. Але без неба мені важко. Роки два тому, коли ми були на Ширлані, летіли Су-25 і в мене аж сльози пішли. 5 разів запрошували назад в авіацію, але я відмовився. Ми вже тут, як сім’я, збилися.

Даря Бура: Юра, а чи у вас було якесь відношення до армії до війни?

Юрій Яницький: Я був машиністом крану, а до цього – прапорщиком в міліції.

Даря Бура: Що вами в 2014 році керувало, що ви пішли на війну?

Юрій Яницький: Клацає щось в голові. Одразу пішов, коли була мобілізація. За Україну було образливо. Ніхто тоді не знав, що Росія нападе на нас. Те, що Росія віджала Крим всі знали, але, що вона тут робитиме, не розуміли. Просто, розумів, що треба. Батьківщина покликала, ми пішли.

Дар’я Бура: Чи пам’ятаєте своє найперше потрапляння в зону бойових дій?

Олег Трофимчук: 1 червня 2014-го ми якраз вийшли в Донецьку область, Добропілля. З нього ми починали свій бойовий шлях. Ми здивувалися, що люди нас зустріли словами: «ви фашисти, карателі, ми до вас в Дніпропетровськ не прийшли, чому ви прийшли до нас…» Багато було негативу. Ми не розуміли людей. І обзивали нас і казали, що ми всі здохнемо. Проте, було багато патріотів, з якими ми спілкуємося досі, партизанів. Ми з першого дня з ними воюємо проти росіян і сепаратистів.

Юрій Яницький: Вперше в Добропіллі ми потрапили під Град. Просто обстріляли, це був не бій. Дехто відпочивав після поста, хтось на постах був. Я тоді вибігав в одних трусах і берцях…

Олег Трофимчук: Зате з автоматом! Це була п’ятниця, 13 число, 7:40 ранку. Я це запам’ятав на все життя.

Дар’я Бура: Наскільки в 2014 році було розуміння, що захоплення міст може не обмежитися самим лише Донбасом?

Олег Трофимчук: Ми тоді знали, що воно піде і піде далеко в інші області і потрібно зупиняти. Вийшло так, що у нашої армії вийшло зупинити ворога.

Дар’я Бура: Чи було у вас розуміння, як вести бойові дії, як поводитися на цій території? Чи пам’ятаєте ви свій перший бій.

Юрій Яницький: Ми тоді були в Пісках. Вивантажилися, ніхто нічого не вмів, у всіх цивільні спеціальності. Кілька міліціонерів у нас було. І почався мінометний обстріл. Всі почали бігти, стрибати під машини… Пройшов мінометний обстріл і всі зрозуміли, що це не іграшки, а війна. В Пісках у нас були перші 300-ті. З мого взводу, з нашої роти. Легкі 300-ті, але це були перші люди, які отримали поранення в бойових діях.

Олег Трофимчук: А я тоді був в Мар’їнці-Красногорівці. Якраз 1 серпня зачистили Красногорівку з батальйоном Донбас, з правосєками. Нормально все пройшло. А зранку 2 серпня нас почали атакувати. Але ми дали їм гарний відпір, навіть знищили їм мінометний розрахунок. Було троє 300-их. В дев’ятиповерхівці в Красногорівці сиділа «Рапіра» - 40-річна коригувальниця їхня, вагітна була. Коли ми бігли по полю, були прильоти мінометні. Вони чітко били.

Дар’я Бура: Що тоді допомагало недосвідченій українській армії?

Олег Трофимчук: Як такої паніки не було, всі розуміли, що потрібно діяти і стріляли всі. Хлопці брали себе в руки. Всі знали, що потрібно стояти до кінця і бити цього ворога до останнього.

Юрій Яницький: Всі знали, що позаду нас стоять наші сім’ї.

Дар’я Бура: Юра, історія ваша трохи відома, ви потрапили до полону і пробули там понад місяць. Чи можете розповісти про це?

Юрій Яницький: 43 дні я пробув в полоні. У нас був зв’язок, я постійно дзвонив Штурману, доповідав, що у нас відбувається на блок-посту. Він знаходився у Красному Партизані. О 10 ранку почався бій – мінометний обстріл і артилерійський. Близько години нас обстрілювали, потім почала заходити піхота. У нас взвод був десь 24 людини. Ми перекривали три дороги, а вони почали заходити з трьох боків. Спочатку пішла піхота, але їм не вдавалося зайти, тому, що ми давали гарну відсіч. А коли пішли танки – три танки зайшло з трьох сторін. Вийшло так, що одні наші хлопці трохи відійшли, інші не встигли, ще одні відтягнулися в будинок. Я подзвонив Штурману, сказав, що ми в оточені і вимкнув телефон. Сєпари сказали: «або ви здаєтеся, або ми підірвемо цей будинок». Танк під’їхав, направив дуло… Варіантів жодних – зі стрілковою зброєю проти танку не попреш.

Дар’я Бура: Але вам вдалося пронести телефон із собою…

Юрій Яницький: Його проніс Фінік, прямо туди, де ми сиділи. Він в рукавицю його сховав. Ми повідомляли, хто залишився в живих, який в нас стан. І дружинам писали смски. Всі 43 дні пропрацював цей телефон. Він його вмикав і вимикав.

Дар’я Бура: Олеже, а можете розповісти як це було з боку командира?

Олег Трофимчук: Вийшло так, що я трохи не встиг. Мене тримали на штабі, я не розумів чому. Коли Юра подзвонив і сказав, що їм гаплик, я поїхав на 3 взвод, який стояв перед Горлівкою в Новоселівці 1. Зібрав хлопців (як потім мені  сказали, що я оголив фронт). Я туди погнав беху, БРДМ… Але якби трохи швидше, можливо ми б відбилися. Якби на хвилин 30 раніше…

Юрій Яницький: У нас тоді і загиблі були. Мого взводного розстріляли беззбройного. Йому сказали здаватися і нас відпустять. Він сказав, що ми не залишимо зброю. Йому перебили артерію автоматною чергою і за три хвилини він стік кров’ю. І трьох людей розстріляла снайперша – жінка. Під стінкою, беззбройних. Альберту – пряме влучання в серце, Ромі – легеню пробили, Сергію перебили ноги, він почав кричати, що йому боляче і по ньому пройшлися автоматною чергою та влучили в око.

Дар’я Бура: Пятий рік ви на війні – що вас тримає в українській армії після всього пережитого?

Юрій Яницький: Ідейні ми.

Олег Трофимчук: Можливо навіть помста за всіх пацанів. За всіх, хто загинув, потрібно помститися. А можливо, щоб це все скоріше закінчити, добити останнього російського покидька, який прийшов на нашу землю.

Дар’я Бура: 93 бригада пройшла багато гарячих точок цієї війни, багато міст звільняла. Як вам зараз знову бути в цих місцях?

Олег Трофимчук: Як вдома. Хоча, ми і так вдома. Було б добре, якби ще просунутися трохи вперед. Але ми це і робимо щодня – знищуємо ворога.

Дар’я Бура: Наскільки армія змінилася, за вашими спостереженнями, від 2014 року до тепер?

Олег Трофимчук: Змінилася дуже в кращий бік. Коли це все починалося, у нас було три броніка на взвод. А зараз в кожного є бронежилет, каски, чим відповісти ворогу. І справді змінилася армія, настрій хлопців.

Юрій Яницький: З роками ж всі стали досвідченішими.

Олег Трофимчук: Десь на небезпеку не наражатися, десь відсидіти треба, а потім насипати, щоб з’явився ефект того, що «замочив того козла».

Дар’я Бура: Зараз в армію приходить нова кров, яка може закипати, коли хочеться відповісти сєпарам, чи ви їх вчите тому, чого навчилися?

Олег Трофимчук: Ми в них бачимо себе 2014 року. М такі ж були безбашені. Але ми вчимо, тому, що головне – зберегти пацанів.

Юрій Яницький: На війні головне – життя людини.

Дар’я Бура: Війна – це погано і боляче, але кожен знаходить щось хороше для себе. Що ви для себе можете такого визначити?

Юрій Яницький: Мені друзів дуже багато хороших дала.

Олег Трофимчук: Я для себе визначив, що не кожен зміг би перелаштуватися з авіації в піхоту. Не кожен піхотинець може стати льотчиком, але кожен льотчик може стати піхотинцем. Багато хлопців, які приходять в армію, стають тут справжніми чоловіками.

Дар’я Бура: Чому війна вас навчила?

Олег Трофимчук: Я про таке не задумувався.

Юрій Яницький: Я теж.

Дар’я Бура: А рідні нічого не говорять?

Олег Трофимчук: Сказали, що очі стали сумнішими. І кажуть, що постарів.

Юрій Яницький: Мені кажуть, що я змінився в гірший бік. Психіка не та, запальний став.

Дар’я Бура: Юра, ви коли були в полоні, у вас була історія з прапором, можете розповісти?

Юрій Яницький: Український прапор з гербом України пройшов зі мною весь полон. Вийшов з ним. І за це отримав Народного героя. До війни я ніколи не задумувався про вагомість українського прапору. Але раніше в армії, якщо губився прапор – розформовували підрозділ.

Дар’я Бура: Чи можливо ви в собі здобули якісь перемоги?

Олег Трофимчук: Я зараз щоночі, коли лягаю спати, прошу бога, щоб всі повернулися живими.

Юрій Яницький: Додому хочеться, вже 5 місяців вдома не були.

Дар’я Бура: 5 років на війні – коли збираєтесь додому?

Олег Трофимчук: Коли все це завершимо. Ми до кінця війни – постараємося вижити і побачити нашу перемогу.