ЧИ ВАЖЛИВИЙ ГУМАНІТАРНИЙ АСПЕКТ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ? І ЩО ВІН ОЗНАЧАЄ?

ЧИ ВАЖЛИВИЙ ГУМАНІТАРНИЙ АСПЕКТ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ? І ЩО ВІН ОЗНАЧАЄ?

Нині перед Україною постав багатокомпонентний виклик, що продовжує реально загрожувати існуванню її повноцінної державності. І не варто шукати винятково лінійних, очевидних ризиків по кожному з важливих напрямів, у якому формується і поки що діє та чи інша складова згаданого виклику. Вони співіснують, немов підживлюючи, підсилюючи одна одну. Суто воєнна загроза не зчинить на державу – об’єкт зовнішньої агресії, потужного кумулятивного впливу, якщо національний політичний дискурс, стан економіки, гуманітарна компонента соціуму відповідатимуть найвищим стандартам досконалості й розвитку. Саме останній, гуманітарний аспект, як активний чинник та збудник багатьох процесів у динамічній безпековій ситуації, мене і зацікавив та примусив поговорити про нього із нашими слухачами.

Олена Кравченко: Чи гуманітарна політика держави залежить від людей? Чи можуть вони протистояти безпековим викликам?

Геннадій Карпюк: Якраз від того, як люди себе ідентифікують у громадянському суспільстві, як на них впливає мікроклімат локального соціуму, яку вони перспективу бачать у цій країні, який рівень задоволеності економічними, культурними, політичними й іншими потребами, залежить те, наскільки місцева, а з нею – і глобальна, безпекові ситуації матимуть захист від ідей «руського» чи іншого недружнього нам «міра». Найкращим щепленням суспільства від засівання в нього зерна деструкції є успішна гуманітарна політика держави. Ця політика повинна буквально огортати громадянина опікою, яка цілком реально спроможна стати, за умілого розпорядництва, інвестицією майбутнього, конвертованою у стабільну картину буття в країні. Хто захоче позбутися такого капіталу? Звісно, одразу виникає питання: «А що робити, якщо його – цього капіталу – іще недостатньо, коли, відповідно до низки досліджень Україна займає посередні щаблі в індексі соціального розвитку?» Звісно, ця позиція не така вже й погана, бо є трішки кращою, ніж у інших, проте на європейському тлі маємо не надто привабливий вигляд. Але тренд є втішним від того, що щороку ми в таких от рейтингах долаємо по кілька сходинок нагору. Можливо, це і є наш шлях – повільної еволюції без гігантських стрибків на кшталт зроблених азійськими, американськими й іншими «тиграми». От і індекс інвестиційної привабливості України так само досяг історичного максимуму – синхронно зі здобуттям жаданого безвізу. Назвемо й іншу еволюційну прикмету – економіка пожвавлюється, хоч і вочевидь повільно.

Олена Кравченко: Чи можна говорити, що українці вже сформували канали успішної протидії кремлівській агресії в цивільній сфері?

Геннадій Карпюк: Без сумніву, адже провальна гуманітарна політика домайданної доби, і не лише на терені, який називають електоральною базою лівих та «регіоналів», а й загалом у державі, якраз і призвела до дифузії путінізму в подієві поля України. І кожен, хоча б малий успіх, але з історією подальшого нарощування, критично важливий як засіб блокади й протидії гібридному наступу путінців. Навіть у лиху годину війни, коли про контроль цивільних над воєнною організацією держави говорити нібито не зовсім «комільфо», сам очільник оборонного відомства України Степан Полторак ратує за найскоріше формування відповідної законодавчої бази і усталення системи такого демократичного контролю за європейським взірцем. І те, що цим відомством вже керує цивільна особа, а всі заступники міністра ось-ось стануть цивільними, є свідченням української гуманітарної еволюції. Москва за будь-яку ціну прагне зірвати євроатлантичну інтеграцію Києва, що стає дедалі успішнішою. Причому воєнна сила тут – лише тло, відгомін справді титанічних зусиль Кремля на інформаційному фронті, що має дві провідні складові. Перша – розхитування до стану некерованості внутрішньої ситуації в Україні. І друга – кампанія з дискредитації України на світовій арені, яку ведуть уперто й не жалкуючи грошей із уже добряче похудлої путінської казни.

Очевидно, що роль невоєнних методів тиску на противника, зокрема, через гуманітарний елемент, зростає. Важливо говорити про те, як держава забезпечує постачання води та енергоносіїв, тримає під контролем екологічну ситуацію і продовольчу безпеку, налагоджує медобслуговування, опікує дітей, пенсіонерів та людей з обмеженими можливостями на донбаському терені. Життя вздовж лінії зіткнення сповнене ризиків, і настрої місцевого люду – немов оголений нерв, що потребує захисної оболонки. Тут іще багато дезорієнтованих, але небезнадійних. Якщо вони повірять в Україну, без ілюзій на миттєве диво й щуче веління, то цією вірою допоможуть повернути майже 43 тисячі квадратних кілометрів окупованої російськими силами частини Донбасу. Критично важливо зростити місцевих лідерів, чий авторитет базується на українській патріотичний платформі Очевидно: наші союзники у світі сподіваються, що Україні таки вдасться вирішити кризу на Донбасі у ненасильницький спосіб. Заради цього вони готові ділитися з нами досвідом економічних реформ. Саме вони можуть зробити головне – дати українцям перспективу. Причому настільки реальну і безальтернативну, що від неї буде невигідно й нелогічно відмовлятися. Саме зростаюча економіка, практична боротьба з корупцією та успішна гуманітарна політика кращим чином закоркують будь-які «голоси» сумнівів, породжені путінською риторикою.

Олена Кравченко: дуже часто цитують слова міністра закордонних справ Канади Христі Фріланд: «…треба не втратити досягнень та надбань Майдану. Ми віримо в політичну значимість того, що відбувається в Україні. Це поле битви за демократію у світі».

Геннадій Карпюк: Погоджуюся на всі сто відсотків із пані Фріланд. Критично важливо, особливо на теренах – колишніх вотчинах так званих «регіоналів», зростити місцевих лідерів, чий авторитет базується на українській патріотичний платформі. Рецепт успіху громади – будь-якої, на Київщині, Херсонщині, Харківщині чи Луганщині є один: бути разом з Україною. Треба чітко уявляти загрози і загалом характеристики такого феномену, як сепаратизм. Він розвинений у багатьох країнах і сама наявність його проявів не означає, що це привід до катастрофи. Під проявами маю на увазі такі явища, як земляцтво, різновиди певної ідентифікації великих і малих спільнот. Просто варто не допускати, щоб у глобальному масштабі ці речі давали тріщину в фундаменті нашої державності. Донбас у російському сценарії виконує специфічну роль. І одна з них – блокування інтеграції України до європейського економічного, політично-ціннісного простору, унеможливлення будь-якого, бодай формального влиття в НАТО.

Олена Кравченко: Наскільки гуманітарна складова впливає на безпекову ситуацію в Україні і на сході зокрема?

Геннадій Карпюк: Це війна гібридна у всіх сенсах, передовсім, саме в гуманітарному. Вона випробувала на міцність, на креатив, на адекватність країну, людей в ній і владу, якщо правильніше – лідерів. Може не так швидко, але вони знаходили відповіді на такі запитання, на які мало хто у світі знав, що справді сказати. Приміром, формат військово-цивільних адміністрацій наразі, попри понад чотири роки війни, попри те, що правовий контекст АТО змінив контекст операції Об’єднаних сил, він довів ефективність на цьому етапі. І цей багатоаспектний досвід буквально формує наш «імунітет» як держави. Гуманітарна катастрофа, слава Богу, для Донбасу не вселенська, але локальні спалахи є. Вони безпосередньо пов’язані з актами агресії: вбивствами, обстрілами житлових кварталів, промислових, інфраструктурних об’єктів російсько-терористичними силами.

Олена Кравченко: Чи навчилася Україна перемагати в інформаційному протиборстві?

Геннадій Карпюк: Україна не закривається інформаційною завісою, як Росія, що творить паралельну реальність. Навпаки, ми намагаємося бути відкритими до світу. Але маємо загрози, які треба ідентифікувати й давати їм раду. Інформаційний суверенітет України тут – актуальний правовий інструмент, що тільки формується. Дуже важливо не кинути на самоті українців окупованих Донбасу і Криму в тому інформаційному російському киселі, яким їх насильно «годують». Ключові в цьому завданні – технічний та комунікаційний інструментарії, творення довіри до цінностей, які обрали українці, і за які вони воюють. Нам потрібні сценарії миру і перемоги як успіху проекту під назвою Україна. Це засіб переконання, причому навіть кращий, ніж зброя, хоча це питання більшого часу. І в цьому – важливий нюанс.

Щодо того, чи навчилася Україна перемагати в інформаційному протиборстві, слід споглянути на останні події навколо брутального захоплення російськими силовиками українських військових кораблів разом з екіпажами у нейтральних водах неподалік Керченської протоки. Як наслідок цієї події – запровадження правового режиму воєнного стану – породило феєричний сплеск активності фейкоробів переважно російського походження. Звісно, їхня мета – не жарт, як у психічнохворого, який телефонує в поліцію, «заміновуючи» сусідній магазин, а потім захоплено спостерігає за дійством зі свого вікна. Ні. Цілком алгоритмічно відкрилися мережні «консерви», які намагалися заполонили свідомість українців правдоподібною ахінеєю про мобілізацію, нові утиски влади, та різні жахи про введення воєнного стану.

І що ж ми спостерігаємо натепер, за два тижня після уведення режиму воєнного стану? Так от, основна хвиля фейкопомий ніби повернулася назад у свої стічні труби, адже українцям доволі швидко й не без допомоги таки існуючих, хоч і не ідеальних, державних комунікацій із громадськістю, вдалося мінімізувати очікуваний роспропагандою ефект. А вона постаралася на славу, залучивши армію ботів, корисних ідіотів з нашого боку та розгалужену ресурсну базу. Проте впливати на українські справи таким чином у них вдається все гірше. Ми вже почали вчитися медіаграмотності та робити власні висновки.

Щоправда фонтан фантазій у фейкоплетів таки спромігся згенерувати чимало контенту, хоч той і мало відійшов у вигадливості від пріснопам’ятних «снігурів» та «тушкованих немовлят». Що тільки не довелося читати цими днями. Тут вам і «дітей в Маріуполі примусили копати окопи в очікуванні російського вторгнення», галасували, що «автівки та особливо «євробляхи», особисте майно і навіть домашню худобу забиратимуть для використання у війні». Дотепним видався вкид про те, що в Україні з’явилася нова форма спостереження за людьми. Мовляв ваші смс, переписку в соцмережах і навіть розмови надворі та якісь необережні жарти можуть використати проти вас. Бачите, до якого технічного прогресу дійшли українські спецслужби, що навіть дехто увірував у брехню про запровадження з настанням воєнного стану нових правил комунікації, тотальний запис та сканування телефонних розмов, листування у Twitter, WhatsApp чи Facebook...

Олена Кравченко: Яка мета фейкових новин?

Геннадій Карпюк: Вони хотіли нас розкачати, дезорганізувати і примусити зневіритися у щирості держави мобілізувати країну саме для захисту від реальної загрози, а не для чогось іншого. Вони хотіли створити колапс довіри, посіяти зерна сумніву і спантеличити. Для чого масово розсилали СМС-повідомлення в багатьох областях і навіть за кордоном – у Польщі – про нібито «обов’язкове прибуття до військкомату через початок мобілізації»? Хоча ніхто й нікого в Україні не уповноважував і не наказував цього робити. Тут криється цілий причинно-наслідковий клубок. Передусім, метою було дезорганізувати роботу всього мобілізаційного апарату країни. По-друге, йшов чіткий сигнал заробітчанам: у вас хочуть забрати роботу і повернути на війну.

На одному з брифінгів перший заступник міністра оборони Іван Руснак теж навів приклад, що йому надійшла інформація про те, як у портах і навіть середмісті Маріуполя та Бердянська почало сновигати багато людей у незрозумілому камуфляжі. Але варто було перетелефонувати у ті міста, й дізнатися: ситуація мало там відрізняється від штатної, яка і була до того. Також «хтось» продукував сфальшовані розпорядчі документи, накази державних органів, зокрема Міноборони. Наприклад у мережі циркулював наказ Міноборони про нібито початок, задля забезпечення мобільності особового складу та компенсації нестачі автотехніки, вилучення автомобілів на єврономерах, які не пройшли процедуру розмитнення. Тобто, «дехто» так посилював і підживлював поточний протестний процес. Насправді відомчий наказ із такими вихідними даними (номер, дата) був, але в оригіналі він стосувався організації системи грошового забезпечення курсантів і ліцеїстів...

Днями чудово спрацювали контррозвідники, які в соцмережах виявили 40 фейкових сторінок, які сіяли паніку цілеспрямовано серед жителів Чернігівської області – регіону, на який поширився правовий режим воєнного стану. «Фейкоробом» став провокатор, заангажований російською стороною до поширення паніки серед українців. Його куратори, про що свідчить вилучена електронна переписка, ставили провокатору конкретні завдання, зокрема, і такі, що піддавали сумніву дії наших військових моряків у Керченській протоці. Російські спецслужби намагаються створити в Україні мережу інтернет-провокаторів саме серед українських громадян, аби створити ілюзію реальності фейкових дописів, який би зміст вони не мали. І, як Божий день, зрозуміло: Росія посилюватиме інформаційно-пропагандистську діяльність щодо нашої країни з наближенням виборів у 2019 році. Інше просто важко уявити…

Нагадаю: в Міноборони розгорнуто Центр координації та взаємодії у складі об’єднаних центрів та оперативної групи представників центральних органів виконавчої влади та інших складових сил оборони. Центр уже став майданчиком для оперативного обміну інформацією та підготовки якісних управлінських рішень. Триває активна підготовка населення визначених областей до можливих ситуацій, пов’язаних з бойовими діями та відсіччю ймовірної збройної агресії. І державним органам натепер уже вдалося тут перехопити інформаційну ініціативу у війні за українські мозки. Принаймні, тепер уже всім зрозуміло, що повідомлення про збиття усіх помічених у районі навчань, над військовими частинами, об’єктами та полігонами БПЛА є офіційною інформацією, яку не варто ігнорувати.

Олена Кравченко: Як реагує світова спільнота, зокрема країни Євросоюзу, на інформацію від російських пропагандистів та спецслужб?

Геннадій Карпюк: Така дедалі зростаюча активність російських спецслужб в інформаційному просторі змусила багато країн переглянути поточні підходи до убезпечення від недружнього контентного впливу. Так, днями Єврокомісія запропонувала збільшити витрати на боротьбу з фейковими новинами в Інтернеті, створивши від березня 2019 року систему швидкого сповіщення, покликану якнайшвидше попереджати уряди про загрози й примусити технологічні галузі протидіяти дезінформації. Єврокоміся визнає, що Росія є основним джерелом дезінформації в Європі, яку вона розглядає як частину власної військової доктрини і стратегії з розколу та ослаблення Заходу. Саме на цьому зауважив віце-президент Єврокомісії Андрус Ансіп. Єврокомісія проситиме соцмережі та платформи, зокрема Facebook, Twitter і Google, надавати щомісячні звіти про кампанії з дезінформації, які проводить РФ. Відтак, цільовий бюджет страткому ЄС на стратегічні комунікації зросте з 1,9 мільйона євро цьогоріч до 5 мільйонів євро наступного року. Одним із знаних розвінчувачів російської пропагандистської міфології є італійський журналіст Лука Поджіалі. Він також бачить у італійських виданнях засилля таких абсурдних за змістом, але впливових за дією повідомлень. Він називає їх «нічними страшилками» для дітей. Приміром, кореспондент телерадіокомпанії RAI у Москві Джульєто К’єза постійно розповідає про те, як Києвом розгулюють нацистські батальйони. Він є жертвою потужної російської пропаганди, на яку, як не прикро, орієнтуються деякі італійські медіа.

І надзвичайно важливо, що Україна в таких умовах діє напрочуд активно на міжнародній арені, у медіапросторі, у правових дефініціях щодо всього, що відбувається в потоковому режимі навколо російської агресії. Це вирівнює баланс сил на нашу користь попри те, що нашим супротивником, тепер відкрито, є держава з одним із найбільших військових і ядерних потенціалів.

У наступній частині нашого «гуманітарного» ефіру я би хотів поговорити про військову соціологію як про ще один інструмент протидії гібридній путінській агресії. Про неї не так багато розповідають…

Олена Кравченко: Я не знала що є військова соціології? Чим вона опікується?

Геннадій Карпюк: Добре, зараз спробую все пояснити. Українське військо тривалий час є лідером громадських симпатій у державі, посідаючи в рейтингу довіри різноманітних соцопитувань 1-2 місця. У цьому світлі соціологія підтверджує очевидний тренд і вказує на це явище як на дорожню карту для роботи урядовців, недержавного сектору, бізнесу, політиків, медіа та й самого війська. Армія нині перебуває у багатоаспектному фокусі уваги. Її імідж нерідко є синонімом іміджу держави. Але якщо говорити, власне, про соціологію не як про інструмент віддзеркалення, а й і як інструмент управління та впливу, то у нас почасти забувають, що ця наука давно й успішно використовується у військовій справі. Причому буквально як окремий різновид зброї.

Українці звикли уявляти соціологів як таких собі майстрів виявляти громадську думку зазвичай для потреб політичних проектів, маркетингових діагностик і, відповідно, різнокаліберних маніпуляцій, пов'язаних із згаданими галузями. Проте практична соціологія давно є прикладною наукою, здатною змінювати поведінку величезних мас людей і контролювати її. Це своєрідна соціальна інженерія, що або розкриває внутрішній потенціал певної соціальної системи, або формує в ній слабину і знищує її. Вона здатна творити штучну соціальну реальність як концепт існування певного суспільного феномена, явища (держава, колектив, норми, тенденції громадської думки). Прийомами соціальної інженерії успішно користуються дипломати, розвідники, політики і військові. Її складовою частиною ще в середині ХХ ст. стає військова соціологія. У 1960-ті в США кількість лабораторій соціальної інженерії, порівняно з кінцем 1940-их, зросла з однієї до 130. Багато з них працювали в інтересах оборони та спецслужб. Їхнім головним завданням стало соціальне прогнозне проектування як механізм формування громадської думки. На нашу біду, стрімкий інтерес до соціальної інженерії, як до каналу впливу, а потім і гібридних агресій, зріс у Росії з приходом до влади путінців, хоча школа військової соціології має глибоке коріння, що сягає часів напередодні Першої світової війни.

Військова соціологія вивчає військо як соціальний інститут, а війну - як соціальне явище. Її цікавлять процеси, що відбуваються всередині армійської корпорації, світоглядне, ціннісне, мотиваційне наповнення кожного її сегмента. Вона розробляє сценарії дій відповідно до оточуючого соціального ландшафту - ставлення людей на території до армії, взаємин з іншими соціальними інститутами. Так, півтора десятиліття в РФ діє Соціологічний центр Збройних Сил Росії. А для проведення операцій стратегічного рівня Кремль утримує цілий штат соціологів, зокрема українського походження.

Олена Кравченко: Чи є конкуренти у технологіях соціальної інженерії росіян?

Геннадій Карпюк: Насправді доволі впливовою і значно прогресивнішою є військова соціологія в НАТО. Зокрема американці багато зробили для розвитку у війську потужної ідентифікації всередині професійної групи, сформували підтримувальну стратегію для позитивного іміджа армії в суспільстві. Військова соціологія там - добре фінансований прогнозний інструмент. Найбільш знаний у згаданому сенсі - Науково-дослідницький інститут поведінкових та соціальних наук Сухопутних військ США (штат - понад 1 тис. фахівців). Подібні центри є в американських ВМС і ВПС. У Великобританії соцдослідження проводять військові психологи, у ФРН - Інститут соціальних досліджень Бундесверу. Цікаво, що перше класичне військове соцдослідження провели наступного дня після атаки японців на Перл-Харбор. Його об'єктом став особовий склад піхотної дивізії. Тоді ж уряд США створює Управління фактів і кількісної інформації (Office of Facts and Figures). Воно мало інформувати громадян про надзвичайні події й реагування на них влади, і вивчати громадську думку. На час війни в цю секретну структуру прийшли десятки вчених. Загалом є дані, що до 70% дослідницьких проектів, які розробляють на соціологічних факультетах вишів США, фінансують військові або розвідслужби.

Олена Кравченко: Якщо підбити підсумки, можна сказати, що російську так звану гібридну агресію готували фахівці із соціологічних спецоперацій?

Геннадій Карпюк: І вони також. Доктор соціологічних наук Ігор Рущенко зауважує, що Україна не змогла вчасно застосувати «протиотруту», яка знешкодила б антинаціональну соціальну мобілізацію 2014-го у найпроблемніших точках країни. Він визнає: у нас практично немає єдиного корпусу військових теоретиків, політологів, соціологів, соціальних психологів, котрі б системно розробляли тематику, пов'язану з війнами нового типу. Нині її соціальний складник випадає з поля зору військових дисциплін, військової стратегії і тактики. Це така потужна зброя, як підривні соціальні технології, які противник розробляв і ЗАВЧАСНО застосував на майбутньому театрі воєнних дій. В Україні ж говорити про розвиток військової соціології поки не доводиться. А от Кремль в останні роки залучив багато фахівців соціально-гуманітарної сфери для вирішення стратегічних завдань. Зокрема, розробки соціальної компоненти гібридної агресії.

А от директор соціологічного центру «Імідж-контроль» Костянтин Малєєв має думку, що соціологія недостатньо вивчена вітчизняними силовиками як повноцінний інструмент не лише аудиту, діагностики процесів у соціумі, а й і як інструмент впливу та ухвалення рішень. Політики і комерційний сектор давно це зрозуміли. Але є запити і в інших царинах. Приміром, військовим журналістам цікаво, як впливають на цільову аудиторію тексти й загалом контент. А треба ж іще знати, як діє кремлівська пропаганда в динаміці на наших людей, зокрема, служивих. У гібридній агресії головним об'єктом нападу є свідомість людей. І що думає населення про будь-які дії армії й держави загалом, має принципове значення. Зрештою, саме це населення і визначить, чия це територія. Звісно, її можна утримати силою, але це дорого і ненадійно. І виявляється, що цього населення ми… просто не знаємо!

На очах у здивованої світової публіки у нас відібрали Крим. І це Росія зробила на підставі воістину гігантської кількості соціологічних замірів. У цьому впевнений Костянтин Малєєв. Так, росіяни дещо помилялися. Дослідник добре знає, хто це робив і які в них існували похибки. Головна з них - уявлення, що вдасться захопити територію аж до Дніпра. Але, якщо підійти суто теоретично, вони були праві. Діяти саме так їм дозволяла соціологічна упевненість, що їх деінде підтримають. Росіянам таки вдалося зобразити проксі-війну (війну чужими руками) в Україні, особливо, якщо йдеться про Донбас. Вони невтомно і системно проводили аудит українського ландшафту громадської думки щонайменше з 2004-го. Очевидно, це була підготовка як елемент стратегії. Ці люди перевіряли певну ідею - власне, розколу України на сегменти. І постійно прагнули нащупати, де конкретно пролягає межа між ними. Той же український дослідник Євген Копатько свого часу отримав відповідно до указу Путіна російське громадянство саме за те, що відпрацьовував подібні кремлівські замовлення.

Отже, сучасна війна починається тільки тому, що існують установлені умови для того, щоб її вести...