Чим опікується громадське об'єднання Аеророзвідка?

Чим опікується громадське обєднання Аеророзвідка?

Як об’єднати навколо себе патріотів, допомогти країні, отримати статус громадської організації та як вона може взаємодіяти зі ЗСУ, в ефірі Армія FM розповів Ярослав Гончар, представник ГО «Аеророзвідка».

 

 

 

 

 

Ірина Зінчук: Що таке аеророзвідка та як вона зародилася в Україні?

Ярослав Гончар: Все почалось у 2014 році. Аеророзвідка — це відповідь громадянського суспільства на загрози, які постали перед нашою державою. Спільнота патріотів докладає зусиль у галузях, де вони є експертами, щоб надати дієву допомогу в розбудові спроможностей сил безпеки й оборони для відновлення територіальної цілісності нашої держави в міжнародно визначених кордонах.

Ірина Зінчук: Скільки людей долучилися до ініціативи і хто є основоположником організації?

Ярослав Гончар: Засновником є покійний Володимир Кочєтков-Сукач на псевдо «Чубака». Навесні 2014 ми вирушили на Схід у складі Автомайдану, там створювали відомий батальйон «Азов» і є  учасниками бою за звільнення ГОВС Маріуполя. Коли Володимир вирушив на Луганщину, один із наших друзів дав йому маленький безпілотник, який літав на 500 метрів. Під час боїв за Луганський аеропорт вони потрапили в оточення. Володя завдяки цьому дрончику вивів людей. Тоді він сказав, що наша армія сліпа: ніхто не бачить — де свої, а де вороги. І ми повинні допомагати. Це було десь влітку 2014 року. Той період ми вважаємо часом заснування громадського об’єднання «Аеророзвідка». Це були громадяни, об’єднані однією метою.

Ірина Зінчук: Хто вам допомагав із обладнанням?

Ярослав Гончар: Нам допомагала комп’ютерна академія ШАГ. Айтішники академії майстрували підсилювачі, щоб «Фантоми» літали не 300 метрів, а 1 500 кілометра. Робота була ризикована, бо нашої дальності в півтора кілометра не вистачало, адже сіра зона могла сягати кількох кілометрів. Доводилось залишати свої позиції, щоб зазирнути до ворога. Потроху приєднувались інженери, розробники, авіамоделісти. Наприкінці літа 2014 ми вже мали геть іншу техніку з геть іншими функціональними можливостями щодо її застосування. Десь у цей же час почалось, так би мовити, перше офіційне знайомство зі Збройними силами. У військових підрозділах не вірили, що ми цивільні, адже тоді ще з одностроями були проблеми, одягалися хто як міг. Армійці думали, що ми зі спецпризначенців, але приховуємо це. Коли надійшли перші контрбатарейні радари від уряду США, співпали технічні характеристики цієї техніки і наших безпілотників. Так з’явилась ідея, що радар звужуватиме поле для пошуку, а ми за допомогою оптичних засобів шукатимемо задані об’єкти. По суті ми змінили розклад на полі бою. Бойовики вже під’їхати, постріляти з лісосмуги і зникнути просто так не могли. Але виникла інша проблема. До застосування засобів радіоелектронної боротьби з боку росіян ми геть не були готові.

Ірина Зінчук: А звідки отримували фінансову підтримку для своїх ініціатив?

Ярослав Гончар: Фінансово нам допомагало громадянське суспільство. Було так, що через Фейсбук за два дні зібрали 30 тис. доларів. Звичайно, підтримку надавали і певні установи, компанії, організації. Один із таких меценатів виділив понад 300 тис. доларів, щоб ми зробили 12 безпілотників і купили 8 бронеавтомобілів.

Ірина Зінчук: Ви постійно перебували на Сході чи їздили туди за потреби?

Ярослав Гончар: Ми мали представництво на фронті. Наші хлопці на Сході робили надзвичайні речі. За день могло бути 9-10 вильотів. Тривалість вильоту — 40 хвилин. Наприклад, треба було дотягнутись 10 км на ворожу позицію, а дрон летить всього на 8 км. Працювати доводилося в «сірій зоні».

Ірина Зінчук: Коли виникла потреба надати вашому об’єднанню статусу громадської організації?

Ярослав Гончар: Необхідність виникла цього року. Люди відслужили контракт, звільнились, але все одно вони хотіли бути причетними до спільної справи. І ми гуртувались. А коли виникла потреба в наданні допомоги Чорнобильському біосферному заповіднику в оцінці обсягу пожеж, знаходженні звірів, пошуку браконьєрів, постало питання перепусток. Треба було представництво від якоїсь організації. Тож ми вирішили зареєструватись. Назву взяли, звичайно, — «Аеророзвідка». Коли писали статут, нарешті прийшло усвідомлення того, що собою являє наша спільнота. Ми організовуємо 26 вересня потужний захід в Межигір’ї, резиденції колишнього президента-втікача. Будемо демонструвати свої можливості і шукати відповіді на актуальні для нас питання. Захід можна буде відвідати за запрошеннями.

Ірина Зінчук: Хто зараз є членом вашого громадського об’єднання і що потрібно, щоб ним стати?

Ярослав Гончар: Нині це десь два десятки людей, які опинилися поруч на момент реєстрації. Але коли ми стали збирати імена всіх людей, з якими з 14-го року так чи інакше взаємодіяли, розіслали понад 300 запрошень. А членом об’єднання може бути будь-який громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка поділяє статут і своєю дієвою участю сприяє в реалізації мети, яка стоїть перед ГО.

Ірина Зінчук: Хто може стати оператором БПЛА і чи потрібно цьому навчатись?

Ярослав Гончар: Усьому можна навчитися, але все ж потрібно мати особливий склад розуму. Був хлопчина, якого медкомісія не допускала до польотів через проблеми з очима. Оскільки йому не дали штурвал, він вирішив керувати безпілотником. Опанував техніку за 2 місяці, був у пеклі Донецького аеропорту. Після повернення звідти склав іспит у Литві, і зараз набирає години, щоб керувати «Боїнгом».

Ірина Зінчук: Яким Ви бачите розвиток аеророзвідки?

Ярослав Гончар: Нині аеророзвідка асоціюється з двома напрямами: ІТ та робототехніка. У ЗСУ є військова частина з аеророзвідки, створена на основі добровольців. І далі ми докладатимемо зусиль, щоб сприяти сектору безпеки і оборони.

Ірина Зінчук: Чи вивчали досвід інших країн із застосування аеророзвідки?

Ярослав Гончар: Взаємодіємо багато з ким, і не тільки щодо безпілотників. Коли нам почали протидіяти РЕБ супротивника, започаткували проєкт «Східна брама». Це система відеоспостереження вздовж лінії розмежування, яка об’єднала пункти управління всіх рівнів. Ми наростили функціонал, щоб не тільки спостерігати за діями ворога, а й бути основою цілевказання для артилерії. Також є проєкт «Дельта». Це система ситуаційної обізнаності, яка імплементувала в собі всі технологічні стандарти НАТО. ЇЇ експлуатують вже в багатьох армійських підрозділах.