"Діти кричали сепаратистам "Слава Україні!", бо не розуміли - як у їхньому селі можуть бути не українські військові", - активісти села Олександро-Калинового

"Діти кричали сепаратистам "Слава Україні!", бо не розуміли - як у їхньому селі можуть бути не українські військові", - активісти села Олександро-Калинового

Наша імпровізована радіостудія знаходиться у бібліотеці села Олександро-Калинового. тут дуже хороша атмосфера, але головне у цьому селі - це люди. За мікрофоном Яна Холодна, за пультом Віктор Смірнов.

Гості передачі: Андрій Тараман, колишній військовослужбоовець 122 батальйону, його дружина, активістка Алла Тараман та їхній син Тарасик, Тетяна Кірсанова, Олексій Логвиненко та Таїсія Піддубна, директорка Будинку культури.

Під час війни вони дуже вболівали за своє село і зробили усе для того, аби воно стало таким ,яким є сьогодні. Цього року Олександро-Калинове увійшло в двадцятку найунікальніших сіл України. Як вони цього досягли? 

Андрій Тараман: Мені дуже приємно, що Ви завітали до нашого села. Ми любимо Україну і любили її ще до того моменту, коли це стало модним. У 2011 році ми відкрили унікальний музей української культури. Так, як наше село знаходиться за 50 кілометрів від Донецька, більшість туристів (ми їх називаємо гостями), були саме звідти. До війни.

- Розкажіть про цей рейтинг? За якими критеріями оцінювали село?

Андрій Тараман: У нас була створена потужна громадська організація "Енеїда". Селяни долучались до того, аби село ставало чистішим та кращим. Влаштовували культурні заходи, свята, музей. Цього року проводився конкурс "Неймовірні села України". За півгодини до закриття я відправив заявку і великим було здивуванням, що ми пройшли в двадцятку.

- Немає нічого дивного, бо село доглянуте, чисте, є багато малюнків та українських символів. Але ви не самі створрювали цей український дух, у вас була велика група підтримки. Однією з таких осіб є Тетяна Кірсанова, яка є однією з активних учасників цієї громади.

Тетяна Кірсанова: Коли почалась війна, ми не змогли бути осторонь і почали розвивати культуру, думали, чим допомогти армії та Україні. Ми збирали гроші, купували продукти, білизну, потім почали шукати однодумців, прислухатись, хто за Україну, бо справді було дуже важко. Ми увечері збирались у школі і плели сітки, щоб хоч чимось допомогти військовим. Спочатку нас було 5, у 2014 році. На той момент наше село вже було звільнене з-під окупації. 

До нас долучались переселенці з Донецька, односельчани, навіть діти допомагали. Ми чул ці вибухи, зі Світлодарська, Авдіївки, майорська, було дуже важко.

- Алло, розкажіть, як ви пережили період окупації?

Алла Тараман: Було важко, тому що діти у нас патріоти, вони завжди ходили і, якщо бачили військових, кричали "Слава Україні!" Але не всім можна було це казати. Ми пояснювали Тарасові та Олесі, що не треба казати, бо нас можуть просто вбити. 

- Це були бойовики?

Алла Тараман: Так! А діти не розуміли, це ж військові! Як це - не наші військові? Це ж Україна, чого ми не можемо так казати? Співали українські пісні, тому ми старались не випускати їх з хати.

- Тарасику, тобі вже вісім років, а тоді був меншим. Ти вітався з військовими "Слава Україні"?

Тарас Тараман: Так. Часто, коли я ходив у магазин, вони пригощали мене морозивом. 

- Твій тато потім теж став військовим?

Тарас Тараман: Так, я запитував, чи солдати його бачили. Я гордий тим, що мій тато був військовим. 

Моє село мені дуже подобається. Ми ходимо, співаємо українські пісні. "Гей, соколи" - це була перша пісня, яку я почув. 

- Ми б хотіли поговорити з Олексієм Логвиненком. Це людина, яка рятувала український прапор від сеператистів. Як вам вдалось його врятувати?

Олексій Логвиненко: Це відбулось під вечір. Приїхала машина, зняли прапор і порізали ножем. Він так і лежав на узбіччі. Був дощ, він став брудним. Вночі я вийшов, підняв прапор і заховав вдома. Поклав у гаражі. Він чекав свого часу - і потім я його віддав в музей.

- Що вас спонукало це зробити? Ви ризикували життям.

Олексій Логвиненко: Я про це не думав. Це мій прапор. Моєї рідної батьківщини. Мої батьки і діди - всі українці. Як я міг це продати? В думках такого не було! 

- Ви теж плели сітки? Скільки метрів сіток ви сплели загалом?

Олексій Логвиненко: Дівчата підказують, що загалом це було 1,5 тисячі квадратних метрів. будемо сподіватись, що це врятувало життя багатьом. 

Ми збирались кожен вечір - тижнями, місяцями. Треба і треба. Тому ми щовечора збирались. 

- Знайомимось із Таїсією Піддубною, директоркою Будинку культури. на вас лежить велика просвітницька функція. З цим сьогодні працюєте? 

Таїсія Піддубна: Насамперед ми спрямовуємо сили на дітей і молодь. Ми намагаємось проводити патріотичне виховання, діти малюють, і навіть під час бойових дій, і коли українські військові нас звільнили - ми продовжували цим займатись. 

Ми поводили різні конкурси, флешмоби, коли діти з прапорами і під українські пісні відтворювали українські традиції, намагались донести до людей, як все відбувалось. 

- А як люди відгукуються на вашу активну громадську діяльність?

Таїсія Піддубна: Дорослі мають різні думки, всюди так, але коли чують пісні - підспівують, танцюють. Але найлегше це спрямовувати на молодь і на дітей. Ми співпрацювали і з волонтерами, і з військовими, і робили акції на День захисту дітей. ми хотіли, щоб діти роуміли ,які події відбуваються зараз, що своєї думки не треба боятись, що вони є молоддю України. 

- Хто ходить читати книжки? Яку літературу читають?

Таїсія Піддубна: Різні за смаком та вибором книжки. Але ми отримали нове надходження - сучасних українських письменників. Вони користуються попитом. Є література, про яку ми самі вперше чуємо, тому вивчаємо і цікавимось усім новим. 

- Якщо у вас вдома є література, яку ви вже прочитали - несіть і поповнюйте сільські бібліотечні фонди! 

Андрію, ви говорили про те, що окрім патріотичного спрямування, ви хочете розвивати зелений туризм. Але як? 40 кілометрів до фронту...

Андрій Тараман: У нас така перспектива - Донецьк рано чи пізно повернеться, і з міста мільйонника, як і раніше, до нас приїжджатимуть гості. Ми ніколи не бачили протистояння. Наше село - україномовне. Ми ніколи не бачили мовного бар'єру. Це було спровоковано, щоб налаштувати людей один проти одного.

Ми з самого початку не планували займатись туризмом. Спочатку створили музей історії села і уклали договори з турфірмами. Сюди возили екскурсію. І вже потім ми побачили, точніше, наші гості диктували нам умови, щоб їх зустрічали, співали пісень, вручали каравай та іншого колориту. Музей потрохи обростав туристичними продуктами. Ми почали проводити майстер-класи, вечорниці, дехто хотів ночувати. Ми думали, як це робити, створили садиби. Логічним ланцюжком стане зелений туризм. Люди почали краще прибирати біля своїх будинків, щоб не соромитись перед туристами. За 3 роки нас відвідало понад 4 тисячі людей. У кінці 2013 року у нас було дуже багато гостей і ми планували займатись тим, що має потенціал і перспективу.