Десантники  95 ОДШБ про службу: «Не потрапив в ДШБ – радій, потрапив – пишайся» (ВІДЕО, АУДІО)

Десантники  95 ОДШБ про службу: «Не потрапив в ДШБ – радій, потрапив – пишайся» (ВІДЕО, АУДІО)

Бійці 95 ОДШБ – Олександр, Євген та Юрій, в ефірі Армія фм розповіли про свій бойовий досвід, смішні і трагічні події, пережиті на війні, та чим вони пишаються, будучи десантниками.

Яна Холодна: Хлопці, що для вас 95 бригада, і чому свого часу ви обрали саме десантні війська.

Євген: Для кадрових військових 95 бригада – це, напевно, та бригада, в якій служба є не роботою, а стилем життя. У зв’язку з подіями на Сході, та і взагалі – навчання, підготовка – це життя, а не робота.

Юрій: Це для мене особисто довга історія. Ще коли навчався у військовому ліцеї, до нас приїхав один підполковник з академії Сухопутних військ, який сказав, що у 2013 році відкривається факультет аеромобільних військ та розвідки. Мій тато служив строкову службу у десантних військах. Я собі поставив ціль – стати десантником. Своя бригада – це своя сім’я, зі своїми правилами і традиціями. 

Олександр: Для мене 95 бригада – це єдина бригада в якій я проходив службу. Військова частина, в якій я виховувався, здобував як бойовий, так і життєвий досвід. В повній мірі можу сказати, що вона стала для мене рідною.

Яна Холодна: Чи підтримуєте ви тезу, що десантники – завжди перші, як говорить ваше гасло?

Євген: Звичайно, підтримуємо. Після березня 2014 було багато суперечок – хто перший виїжджав, коли, «поки ми воювали, ви лише з ППД виїжджали…». Але першими були ДШБ і це беззаперечний факт. Тому гасло «Завжди перші» - це про нас. Насправді, ми в нього віримо, і воно діє.

Яна Холодна:  Питають наші слухачі, який стан забезпечення на сьогодні у військах?

Юрій: У порівнянні з 2014, забезпечення змінилося кардинально. Їжі вистачає, форма є у повному обсязі. На мою думку – забезпечення на вищому рівні. Навіть якщо виникають проблемні питання, вони вирішуються швидко.

Євген: Виросли на голову. Різниця колосальна. Пророблена величезна робота у питанні підняття статусу, рейтингу військових. Навіть порівнювати складно. Рівень просто дуже різний. Виникають часом проблеми з підвозом великих або маленьких розмірів форми, але це ніщо для ДШБ. А загалом – п‘ятизірковий готель, лише немає моря. 

Яна Холодна:  Коли для кожного з вас почалась війна?

Євген: Свідомість напевно досі довантажується. Ніхто не очікував, що таке можливо. Чекали всього, розробляли різні навчання, тактики. Чекали противника будь-звідки, навіть з неба, але не з сусідньої держави. Розуміння напевно приходить тоді, коли щось втрачаєш. От, з першим загиблим всі зрозуміли, що це не просто так. Для мене це було, коли колона потрапила в засаду, коли йшла на штурм гори Карачун. Тоді в нас були перші загиблі. Це найважче, що залишається і втрати не заповняться. Але «наздоганяє» пізніше. По телевізору це виглядає по-одному, а насправді, коли безпосередній учасник – це зовсім інше. 

Олександр: Для мене війна почалась з першою бойовою операцією – 24 квітня 2014 року. Це був штурм блокпосту на околиці Слов’янська. Спільно з внутрішніми військами ми штурмували блокпост і тоді були перші постріли по нам. Тоді зрозуміли, що назад дороги немає.

Юрій: Різні моменти, ситуації. Втрати були, але я вважаю, що коли по новинах дивишся, в цифрах говорять про загиблих, немає ще розуміння. Коли гинуть близькі чи ті, кого знав, аж тоді розумієш, що це не цифри, розумієш справжність. Я навіть конкретно не можу сказати, коли для мене почалась війна. Часом зранку прокидаюся і досі не вірю, що в Україні війна.

Яна Холодна:  Як швидко ви змогли адаптувалися після полігону на фронті? 

Євген: Найперше, це заслуга командування. Правильне, грамотне планування, проведення усіх можливих навчань, різних операцій - наступальних, оборонних, рейдових дій – здійснили свій внесок. Але, як говорять: «Залізо кується у вогні». База була хороша, але бойовий досвід з’являється лише в бою.

Олександр: Завдання кожної операції було зрозумілим і вибору не було – тільки адаптуватися і виконувати завдання.

Яна Холодна:  Чи є якесь завдання, яке ви виконували і воно запам’яталося вам найбільше?

Юрій: Запам’яталося виконання задач біля Ясинуватої, 32 блокпост, Дебальцево. На 32 блокпості у нас було завдання – доставити продовольство. Тоді були прийняті міри – одна колона пішла по прямій, інша – в обхід. Задача особисто в мене, як в командира зводу на той час – пройти вперед, зайти на блокпост, утримати його, щоб підрозділ з продовольством завіз все на блокпост. І цей період часу, поки я тримав, були моменти і смішні, і страшні. Дуже насичені. Зв’язку не вистачало. По нам почала працювати артилерія. Сашка тоді подзвонив і каже: «По вас Смерчі працюють», я кажу: «Та я чую, земля труситься». Тоді цей момент був страшним, а зараз смішно згадувати. В мене тоді там був перший 300-ий, важкий, в нього були пробиті легені, але якось нам вдалося його евакуювати. В мене тоді служив один хлопчина – Сашко. Я поставив задачу – доставити пораненого і сказав, що йому можна не повертатися, сил у нас вистачало. А він відвіз 300-их і повернувся. Каже: «Командир, я не можу вас залишити». Ось на таких хлопцях, як він, у нас досі тримається армія. 

Євген: Одна з наших колон потрапила в засаду, коли відвозила також продовольство на 32 блокпост. Дорога була перегороджена протитанковим шлагбаумом. Зліва була лісосмуга, не надто густа. І колона була обстріляна ПТУРами, багато техніки згоріло. Я отримав завдання – висунутись туди і забрати 200-их і 300-их. Мені щось підказало – не їхати дорогою. Поїхав між полями. Нічого не було видно. Пішов полем перевірив дороги. Побачив палаючу техніку. Температура була такою, що підійти і здійснити евакуацію, було неможливо. Нас зустріли боєм.  Я вирішив перепланувати підхід. Отримав тоді поранення на виліт в руку. Але знадобилось годин п’ять, щоб підійти до згорілої техніки.

Згадав ще одну історію. В одній з задач,  їхав на БТРі і побачив на узбіччі РПГ, запаковану. «Кішки», щоб дістати, не було. Відігнали БТР подалі, зламали палицю і намагалися зрушити цей РПГ-26. Через дорогу тикали в цей РПГ, поки не попали. Смішно було. 

Ще була ситуація, при штурмі гори Карачун. Там є будинок двоповерховий і він був огороджений колючим дротом. Штурм відбувався вночі. Ми мали закріпитися. Дісталися цього будинку, вперлися в колючий дріт, дістали мультитул. Один з моїх товаришів, перекусив цей  дріт, ми пролізли, все гарно, як в кіно. А вже зранку, коли почало світати, побачили, що у трьох метрах від того місця, де ми кусали дріт, просто отвір…

Юрій: Не в ті двері зайшли…

Олександр: Ми на 32 блокпості вступали в бій з противником. Було вирішено знищити вогневу позицію вогнем з РПГ. Я викликав з підрозділу кращого гранатометника, - «Чема». А він такий хмурий. Питаю, що сталося, а він каже: «Знаєте, командир, мені сьогодні 19 років, а я незрозуміло чим займаюся». В пам’яті залишаються такі хлопці.

Євген: Дві різні свідомості. 19 років, - ніби студент, а він не студент.

Яна Холодна: Наскільки важливо, щоб в бою поруч з тобою була людина, на яку можна покластися?

Олександр: Дуже важливо. З резервістів і мобілізованих ми старались виділити тих людей, які вже мали на той момент бойовий досвід. А військовослужбовців, для яких це був вже третій конфлікт (брали участь в миротворчих місіях, війна в Нагірному-Карабасі, Абхазії), вистачало. У нас в роті панувала бойова атмосфера.

Яна Холодна: Всі знають, що Рейд, який здійснила ваша бригада, увійшла у світову новітню військову історію. Ви розуміли, що є учасниками Рейду чи у вас були інші задачі?

Олександр: На той момент, у зв’язку з засекреченістю інформації, про дійсні цілі знала обмежена кількість людей. В принципі, уже десь біля кордону з РФ я побачив карту і зрозумів де ми, зрозумів, що зворотнього шляху немає. Операція мала на меті – виведення з Ізваринського котла частин підрозділів 72, 79 бригад.  Артилерія працювала з території РФ, наші спостережні пости це бачили, але вогонь у відповідь не здійснювався.

Яна Холодна: Ви пишаєтесь, що були учасниками такої спецоперації?

Олександр: Зараз так. Тоді була одна думка – коли це все закінчиться. Тоді був трохи жах, досить важко було переломити психологічно.

Юрій: Ви не уявляєте, які ми були щасливі, коли нам сказали, що ми їдемо додому – в район відновлення боєздатності. Емоції були такі, що не передати. Для мене це така сама була задача, які ставилися до цього. В мене була задача – охорона артилерійських підрозділів. Про те, що це був рейд, протяжністю більше 400 кілометрів, я дізнався, вже коли повернувся.

Євген: Тоді питань ніхто не задавав. Ми не знали. Одним з видів маскування є тактичне маскування, яке передбачає обмеження кола осіб, які володіють даною інформацією. З метою – попередити засади противника і вберегти якомога більше особового складу. Вважаю, що з задачею ми справилися, підрозділ вивели. На жаль, досі ніхто не навчився воювати без втрат. Так, були втрати, але ДШБ своїх не кидає.

Яна Холодна: У 2014-2015 роках на десантниках були надзадачі. Ви проривалися туди, до тих підрозділів, до яких ніхто не міг дістатися. Ви особисто брали участь у таких операціях?

Євген: По повітрю таке було можливо, до того, як прийшло оснащення противника засобами ПВО. До цього такі операції проводилися, в тому числі і на аеродромі Краматорська. Після того, як надходила так звана «гуманітарна допомога», було недоцільно відправляти туди повітряні засоби.

Яна Холодна: Як у вас складаються стосунки з колегами з інших бригад?

Юрій: Добре. У нас є «однокашники» в різних підрозділах, і в морській піхоті. Льотчики є де-завгодно. Не з усіма спілкуюсь, але якщо подзвонять і попросять про допомогу – я обов’язково допоможу. І немає різниці, чи ти з 95, 25, 81, 80, чи з 79 бригади. Нас об’єднує чотири роки пам’яті.

Євген: Знаєте, є номера, які записані і бережуться в телефонній книзі. І навіть якщо ти ніколи не дзвонив на цей номер, не значить, що він тобі ніколи не знадобиться. Є така притча: «Якщо меч знадобився один раз в житті, носи його все життя».

Яна Холодна: До 2014 року чи бували ви на Донбасі?

Євген: Я не був.

Олександр: Нажаль, ні.

Яна Холодна: Як складаються стосунки з місцевими, тоді, зараз?

Євген: Є багато  людей, які налаштовані проукраїнськи, так і ті, що проти. Їх вистачає на всій території України. Так як ми виконуємо завдання на частково окупованих територіях чи окупованих, або тих, що поблизу, з тими людьми часом виникають складнощі. Деякі люди звинувачують Україну, керівництво, нас особисто. Але, завдяки СІМІКам, ми намагаємося ці питання врегульовувати і стабілізувати ситуацію.

Яна Холодна: Про що ви мрієте?

Євген: Про мир.

Олександр: Про мирне небо над Україною.

Юрій: Щоб ми воювали тільки на навчаннях з уявним противником…

Євген: Або дивилися по телеку бойовички. І згадували наше бойове минуле.

Яна Холодна: Що би ви сказали молоді, щоб вони захотіли служити в десантних військах?

Юрій: Як сказала одна толкова людина: «Не потрапив в ВДВ – радій, потрапив – пишайся». Тому, думати кожному, але ДШБ – це гордість всієї України.

Євген: Це рішення кожного. І це рішення має бути обдумане, виважене, щоб потім людина не шкодувала. А цивільним скажу: «Ми – ваші крила за спиною».