Дмитро Капранов: "Заражаєш людей культурою, і сподіваєшся, що хвороба ця не мине". Про свіжий роман "Забудь-річка" та нову хвилю популярності кобзарства

Дмитро Капранов: "Заражаєш людей культурою, і сподіваєшся, що хвороба ця не мине". Про свіжий роман "Забудь-річка" та нову хвилю популярності кобзарства

У програмі «Сектор Л» ми говоримо про літературу, про життя, про новини з життя письменника, який прийшов до нас у гості. Цього разу до Каті Потапенко завітав один із братів Капранових - Дмитро Капранов.

«Забудь-річка» - ваша остання книга?

Так, вона найсвіжіша. Її вихід у світ відбувся 22 березня 2016 року. Ми уже рік їздимо Україною, показуємо її читачам. Це єдиний на сьогодні спосіб шукати свого читача, кобзарювати. До речі, цікаво відмітити, що кобзарство відродилося – ідеш до людей і на відстані зараження вірусними хворобами, заражаєш їх культурою, книжкою і сподіваєшся, що хвороба ця не мине.

З презентацією книги їздили на Схід України?

На Схід поки що ні, але плануємо у якості благочинної справи. Книжка достатньо резонансна, і стосується ХХ століття, наших дідів, які воювали по різні сторони фронту. Вони залишаються нашими дідами й ми не можемо ділити їх на хороших і поганих. У 2015 році в Пісках ми колядували на Водохреща, тому знаємо прекрасно, що на позиціях, навіть під обстрілами, художнє слово та пісня дуже потрібні.

Про що «Забудь-річка»?

Все пов’язано з тим, що у нас є два діди. Один з них воював у Червоній армії, а другий сидів у таборі. Один з них отримав Орден Червоної зірки та дірку в голові, але залишився живим, а другий провів 8 років у таборах, без реабілітації. Нам у 2010 році пропонували розібратися, який дід хороший, а який поганий. І виходить так, начебто один - зразковий ветеран, а інший -  «неформат». У сюжет книги ми ще взяли третю людину, яка воювала за німців, адже таких українців насправді не так мало – близько 200 тисяч. Їхніх родичів кілька мільйонів набереться. Але не кожен може знати, що їхній дід був у 1-й або 2-й дивізії, чи в Протипанцерній бригаді «Вільна Україна», чи в Українському визвольному війську, де його дід чи прадід служив. Зазвичай, коли письменник хоче розібратися у чомусь, він пише книгу. Отак і ми... Написали на цю тему любовний роман, де в сучасному житті зустрічаються двоє молодих людей, які закохалися. Вони розуміють, що можуть виявитися дуже близькими родичами, адже їхні діди мають однакові імена, і ці імена зустрічаються по три сторони фронту. І тому, закоханим важливо дізнатися історії своїх дідів, щоб зрозуміти, чи не кровні вони родичі. Вийшов любовний роман на тлі історичного розслідування або історичний роман на тлі мелодрами.

Чому книга так називається?

Забудь-річка – у давніх віруваннях прадавніх українців була така річка, яка розділяла наш світ і потойбіччя. Вони вірили, що коли ми помираємо, то душа з цього світу перелітає на той через Забудь-річку і забуває про все, що було тут. А коли ми народжуємося, то душа перелітає з того світу в цей і знову забуває все, що було там. Таким чином, відбувається безсмертя душі з інформаційним провалом. У радянському світі дітям мало що розповідали про свій рід, тому що діти з дуру могли здати діда. Адже, якщо дід не там воював, чи походив з куркулів або священиків, то в 20-ті роки за це можна було до стінки стати, в 30-ті – сісти... Тим більше, що символом радянської ідеології був Павлік Морозов, який здав свого вітчима і діда, а в кінці 20-го століття і на початку 21-го з’явився образ "Солодкої Дарусі"  Марії Матіос, дівчинки, яка за льодяник розповіла робітникам НКВД, хто вночі ходив до хати, й через це постраждала родина. Тому вийшло, що ця Забудь-річка капається не між світами, а між поколіннями. Виявилося, що більшість радянських дітей знають про долю своїх дідів два слова – пропав безвісти. Забудь-річка – прекрасний образ, який підкріпив ідею і крім того, це хороша назва для товстого роману, 544 сторінки.

Це найбільший ваш роман? Зараз всюди пишуть, що це магнум-опис братів Капранових...

Здається так, найбільший. Але я раптом подумав, що наша перша книжка «Кобзар 2000» дописувалась потім, і можливо, вона навіть і наздоганяє «Забудь-річку» за загальним обсягом. Різниця в тому, що то роман в новелах, а тут один текст на все.

Ми їздимо зараз районними центрами, адже справжня література і мистецтво не часто бувають в таких місцях. Якщо провели хорошу інформаційну кампанію напередодні приїзду, то о 10 ранку в робочий день збирається вся місцева інтелігенція. Коли ти з ними розмовляєш, розумієш, що кобзарі, коли ходили по селах, не тільки розповідали, а ще і слухали. А потім на базі цього робили вже нові кроки. Один наш знайомий збирав перекази сучасного фольклору про Тараса Шевченка, і надибав такий давній переказ, що насправді Тарас Григорович не писав своїх власних віршів, він підслуховував людей і потім писав це у своїх книжках. От справжні кобзарі так і робили. Ось так і ткалася тканина загальної української культури.

Ми згадали про Тараса Шевченка,  конкурс двійників кобзаря цього року буде?

Ні, цього року не буде. То був такий божевільний проект на одній з книжкових виставок. Коли ми займалися культурною програмою, то підгледіли в американців ідею конкурсу двійників Хемінгуея. Вирішили, що Шевченко нічим не гірший від Хемінгуея та оголосили конкурс. Дуже напружилися офіційні шевченкознавці та дуже ентузіастично відгукнулися люди, схожі на Тараса Григоровича. Ми зібрали 27 двійників, один схожачій за іншого... і найбільш розповсюджуваною темою розмови між ними була ймовірність родинних зв’язків з Тарасом Григоровичем.

Що зараз видає «Зелений пес»?

У нас є зараз багато цікавих проектів, видавничих, не тільки авторських. Ось наприклад, з останніх... Спільно з видавництвом «Нора Друк» і каналом ICTV ми випустили книжку «Я like Ukraine» до 25-річчя Незалежності. 25 авторів писали про 25 років Незалежності, троє з них - ветерани. Артем Чех писав прямо в бліндажі, Геннадій Молчанов - мінометник 93-ї написав в перші кілька тижнів після повернення в мирне життя, Андрій Миронюк загинув в ДАПі, але ми видавали його військову прозу ще раніше.

Зараз дуже багато виходить різної ветеранської літератури, дуже багато з них стикаються з проблемою просування написаного. Тому, зараз багато хто йде у Facebook і пише пости. От чи можна зібрати докупи усі ці пости та зліпити в одну книжку? Чи буде це повноцінна література?

Дуже складно ось так робити літературу, адже твір робиться не колажним способом. Має бути цемент, який його скріплює. Блогерська культура сьогодні, це як раніше епістолярний жанр – кожен окремий лист цікавий, а у всіх листах одразу застряєш. Або такі книги треба вчитися читати та мати закладку напоготові та читати як молитовник. Відкрив книжку в будь-якому місці, дві сторінки почитав, і наступний раз так само. Взагалі-то і нам важко просувати свої книжки, тому ми і їздимо по містах всією Україною.

Чи варто просуватися українським письменникам на закордонний ринок?

Безумовно. Є от навіть такий Андрій Курков, найтиражніший письменник з усього пострадянського простору. Дуже сильно звучить Жадан. Кокотюху переклали французькою. Марія Матіос, Андрухович, Забужко... вони дуже потужно звучать... Але це складно! Справа не у якості твору, а у спрямованості. Є глобальний продукт, який гарно перекладається, а є і національний продукт, який інші народи не зрозуміють.


«Забудь-річку» не будете перекладати?

Перекладаємо не ми. Має з’явитися читач-філолог з тієї сторони, який прочитає і зрозуміє, що в тому контексті книга буде цікавою. Свою книгу ми писали для українців.

Куди зараз можна братів Капранових прийти послухати, прийти на презентацію?

Ми кобзарюємо з музикою по Україні. Утворили з братом дует, маємо кобзу торбан, але у нас не архаїчне кобзарство, а сучасне, називаємо це кобза-реп. Слово «реп» старовинне – походить від слова репнути, репати... той стиль, у якому творили кобзарі. Тільки ми творимо сучасну поезію, на сучасні ритми, на темповані, джазовані мелодії. Концертуємо. До речі, кілька років тому, на «Країні мрій» робили кобзарські слеми – змагання кобзарів між собою. Суддями були глядачі. Була така чудова можливість побачити традиційне кобзарство, як воно модифікується. «Шпилясті кобзарі» є вихідцями тих змагань.

Зараз фідбек на літературу більший, ніж раніше?

Так, зараз набагато більший фідбек і я не можу цього пояснити. Але, процитую Шевченка: «Мабуть, уже десяте літо, як людям дав я Кобзаря, а їм неначе рот зашито – ніхто не гавкне, не лайне, неначе й не було мене». В його часи кожен голос читача був на вагу золота. У порівнянні з Шевченком, у нас повний порядок.

Що читають брати Капранови зараз?

Брати Капранови – шизануті люди. Читати – це одна з їхніх професій. Кожен з нас одночасно читає 3-4 книжки. Це не тільки пов’язано зі смаком, я дуже рекомендую читати одночасно кілька книжок. Під кожен настрій іде окрема книжка. Зранку найбільш конструктивне і терпляче читання, а ввечері треба читати щось емоційне та захоплююче.

 

Повну версію інтерв’ю слухайте за посиланням: https://goo.gl/QNvigJ