Дмитро Котов: "Коли в мене з’являться спортивні протези,підкорю значно вищу вершину, ніж Говерла"
Дмитро Котов – киянин, військовослужбовець ЗСУ, який двічі був на війні, зайнявся саперною справою, про яку до цього говорив, що це лише для божевільних, отримав складне поранення. Та, не зважаючи на це, став першим українцем, який побив рекорд і підкорив Говерлу на протезах.
Чому Дмитро ставить перед собою складні завдання, як досягає їх, та що говорить хлопцям у відділі "травматології" військового шпиталю, - про це він розповів в програмі "Поліграф" на Армія FM.
Яна Холодна: Дмитро, розкажіть, чим займалися до війни?
Дмитро Котов: До війни я працював, був прорабом на будівельній фірмі у свого брата.
Яна Холодна: Ви не були пов’язані з армією?
Дмитро Котов: У 1996-1997 роках відслужив строкову службу і на цьому мій зв’язок із армією закінчився.
Яна Холодна: В який момент зрозуміли, що цей зв’язок потрібно відновлювати?
Дмитро Котов: Коли в мою країну прийшов ворог.
Дар’я Бура: Як ви потрапили на війну?
Дмитро Котов: По-перше, я громадянин України. По-друге, давав присягу. Я бачив хто воює – такі люди, як я. Зустрічав на вулицях і є знайомі, кадрові військові, які не хотіли йти воювати, а йшли на війну звичайні робочі. Я зрозумів, що моє місце там. Прийшов час захищати Батьківщину. Я пішов добровільно до військкомату і попросив, щоб мене взяли.
Яна Холодна: Перший раз ви потрапили у 4 хвилю мобілізації і другий раз ви туди повернулися абсолютно свідомо, коли вашим побратимам потрібна була допомога. Якими були ваші основні завдання під час першого перебування на війні?:
Дмитро Котов: Про АТО я не дуже хочу розповідати, бо щоразу, коли згадую, мені тяжко. Загалом, я прийшов до військкомату у кінці січня, тоді були дуже важкі бої за ДАП, тому, я прийняв тверде рішення, що маю бути там. Військкомат направив мене до навчального центру «Десна», де я проходив службу спочатку. Після того, як завершив навчання, через три тижні, мені запропонували там залишитися інструктором з бойової підготовки. Тоді «Десна» приймала участь в АТО як бойовий підрозділ і мене звідти направили в АТО. Влітку 2015 поїхав вперше на ротацію в АТО. А на початку квітня 2016 всю нашу хвилю звільнили.
Яна Холодна: Чи ви були знайомі з Донбасом до війни?
Дмитро Котов: Звичайно. У мене практично 80% роти, коли я служив строкову службу, були з Донбасу. До Донецької і Луганської областей я дуже добре ставився. Дуже імпонував хлопцям, які зі мною служили.
Яна Холодна: Коли ви прийшли як воїн на територію Донбасу, чи пересікалися з місцевими жителями і чи не змінилося ваше враження від людей з цього регіону?
Дмитро Котов: Ні. Я пересікався, обов’язково, так як я служив у саперному взводі і ми їздили всією передовою. Всі села, які стояли на лінії розмежування, були під нашим контролем. Ми дислокувалися у селі Троїцьке. З місцевими завжди підтримували стосунки і коли могли, допомагали їм.
Яна Холодна: Чи часто вам говорять, що вами пишаються?
Дмитро Котов: Так вийшло, що я став відомим. Воно якось само собою виходить. Чую часто ці фрази.
Дар’я Бура: А це вас якось підтримує, мотивує?
Дмитро Котов: Мені це, звичайно, приємно. Це будь-кому, напевно, приємно. Але в мене був такий випадок, коли ми сходили на Говерлу. На початку там була гірка, метрів 10, доволі крута. Мені треба було піднятися, це було моєю першою перешкодою. Репортери, які приїхали знімати моє сходження, почали одразу знімати. Я на цю гірку ледь заліз. І в їхніх очах прочитав: «О, хлопче, не туди ти пішов». В їхніх очах було повне розчарування. Вони потім це і підтвердили. І тоді мене це так збадьорило, думаю: «Ну, гади, я вам покажу!»
Яна Холодна: Ви відчуваєте себе супергероєм після сходження на Говерлу?
Дмитро Котов: Звичайно, ні. Ще є багато перешкод, які потрібно здолати і на них піде значно більше сил. Говерла – це як розвага.
Яна Холодна: Питання від слухача: Де ви берете сили на таку діяльність? Ви після поранення були на реабілітації в США, брали участь у марафоні морських піхотинців у Вашингтоні, брали участь не в одному марафоні в Україні, в «Іграх нескорених» і здобули срібло.
Дмитро Котов: Не знаю. Дома не хочеться валятися на дивані. Мені хочеться ходити постійно. Ближче до одужання, мені дуже сильно хотілося стати на ноги. До цього я вів доволі активний спосіб життя і це було для мене важливим. Я себе не міг бачити лежачим на ліжку. Стараюся менше розслаблятися, щоб швидше звикнути до своїх нових ніг і бути повноцінним, як всі.
Дар’я Бура: Ви самі собі вигадуєте собі завдання, які досягаєте?
Дмитро Котов: Так, сам. Мене ніхто не підштовхує, не підказує. Звичайно, є допомога, моральна підтримка, десь фізична.
Яна Холодна: Чому після демобілізації ви ще раз пішли на війну?
Дмитро Котов: Було відчуття недовиконаного боргу. Моїм друзям була потрібна допомога. І після звільнення, я десь глибоко в душі знав, що швидше за все повернусь туди.
Дар’я Бура: Як сім’я реагувала на те, що ви вдруге повертаєтесь на війну?
Дмитро Котов: Вдруге Тані (дружині) важче було це пережити. Перший раз вона розуміла мене, переживала, але була на моєму боці. Розуміла куди я йду і для чого. Вдруге їй було дуже тяжко. Коли я її поставив перед фактом, за п’ять днів до від’їзду вона зі мною не розмовляла. Перші два тижні мого перебування там не дзвонила мені, тому що плакала весь час.
Яна Холодна: За яких умов ви отримали поранення?
Дмитро Котов: Це був бойовий вихід. На Світлодарці тоді брали 220 висоту, були дуже великі втрати. З іншого боку Світлодарської дуги ми брали 164 висоту. Так як я служив в саперному взводі, останній вихід був доволі складний. Нашим завданням було пройти сірою зоною, пройти в ту її частину, яку контролювала та сторона, зробити мінні проходи для подальшого наступу, зробити власні мінні загородження і здійснити відео і фотозйомку позицій ворога. Ми все зробили правильно, достатньо багато зібрали інформації. На зворотному шляху наштовхнулися на міну МОН-50 і старший групи прийняв рішення її розмінувати. Я стояв зовсім поряд від міни, в сантиметрах 20, що, зрештою, зберегло мені коліна. Це була міна із сюрпризом, вона вибухнула. Командир групи загинув на місці. А мене і «Таріка», який нас прикривав, сильно поранило. З нами був грузин з грузинського легіону, він дивом вижив, викликав допомогу. Грузини прибули вчасно, надали першу допомогу і нас евакуювали. Потім почалося лікування, операції.
Яна Холодна: Хто вас підтримував?
Дмитро Котов: Після того, як нас поранило, хлопці подзвонили до мого брата, пояснили йому. Він того ж вечора приїхав до Тані, дав їй послухати запис телефонної розмови. І наступного дня вони виїхали в Харків.
Яна Холодна: Потім у вашому житті з’явилася Америка?
Дмитро Котов: Я дуже вдячний фонду з Америки, в особі Іри Ващук – вона засновниця цього фонду. Вона возить хлопців на реабілітацію і протезування. Ми познайомилися з нею в госпіталі. Побачила мої учбові протези і запропонувала запротезуватися в Америці. І там же прийняв участь в марафоні морської піхоти.
Яна Холодна: Скільки ви пробули в Америці? І чим ви там займалися?
Дмитро Котов: Два з половиною місяці. Реабілітацію там я не проходив. Було лише протезування. Діаспора мене дуже сильно підтримувала. Вони дуже сильно за нас там переживають. Дуже багато я їздив Америкою, зустрічався з людьми, який цікаво вживу почути від очевидця, що відбувається на Донбасі і загалом в Україні.
Дар’я Бура: Чи відрізняється підтримка українців в Америці від підтримки тут.
Дмитро Котов: Так, вони дуже сильно за нас переживають. В їхніх очах читається, що вони хочуть допомогти звідти, бо не мають можливості знаходитися тут. В них є теж патріотичний борг.
Яна Холодна: Кажуть, що в Америці особливе ставлення до військових, чи ви це побачили?
Дмитро Котов: Вони дуже поважають військових. Не важливо, форму якої країни ти носиш. Коли я йшов вулицями Нью-Йорка чи Вашингтона в нашій формі, в нашому пікселі, люди підходили, дякували і тиснули руку. Військовий для них – це сильно і патріотично.
Яна Холодна: Чи не стала саме Америка тим пунктиком, який надихнув вас займатися спортом?
Дмитро Котов: Я б не сказав, що це Америка. Швидше за все, мене надихнули ті хлопці, які приходили в госпіталь, поки я там лежав, які були поранені. Вони мені дали поштовх.
Яна Холодна: Питання від нашого слухача: Яку наступну вершину ви підкорюватимете?
Дмитро Котов: Я не говоритиму зараз. Справа у тому, що в мене немає зараз можливостей. Наразі в мене стоять протези для ходьби, коли з’являться спортивні, гадаю, можна буде піднятися значно вище, ніж Говерла.
Яна Холодна: Що було після повернення з Америки?
Дмитро Котов: Десь місяць я побув вдома. Періодично з дружиною ми їздимо у військовий шпиталь, відвідувати хлопців з ампутаціями. Коли хлопці приходили до мене, я зарікся, що так само приходитиму і показуватиму, що не все у житті втрачено. Я просто приходжу поговорити.
Яна Холодна: У вашому житті є ще клуб ветеранів, розкажіть про нього.
Дмитро Котов: У шпиталі я познайомився з військовим капеланом В’ячеславом. Вони щосуботу приходять підтримувати хлопців. Виявилося, що ми всі є в одній ветеранській спілці ветеранів АТО – Голосіївській. Ми з ним подружилися. І Славік хотів створити клуб ветеранів. Ми збираємося раз в тиждень, п’ємо чай і просто спілкуємося.
Яна Холодна: Саме ці хлопці допомогли вам піднятися на Говерлу?
Дмитро Котов: Я виношував свою ідею в голові дуже довго. Не знав чи вийде, чи ні. Але вона стала дуже нав’язливою. Я сказав якось про це Славіку, він сказав, що підтримує і помолиться за мене. Його брат займається туризмом і загорівся цією ідеєю. Він навіть взяв організацію цієї ідеї на себе. І так вийшло, що весь наш клуб поїхав. І особливо мене тішило те, що всі хлопці і навіть мій брат – були вперше на Говерлі. А я вже був вже другий раз. Після першого разу сказав, що більше туди не полізу.
Яна Холодна: Розкажіть про сходження.
Дмитро Котов: О пів на шосту ранку ми почали сходження і о пів на п’яту вечора ми дійшли до вершини. Найважчим для мене були останні 700 метрів. Там крутий підйом і кам’янистий. Ми взялися за руки і ланцюжком вийшли всі разом. А найлегшим було пережити це все. В мене на горі було таке полегшення, що нарешті ця думка здійснилася і більше мене не чіпатиме. І не снитиметься мені. Я навіть думав, коли поверталися вже додому, якби хтось запитав в мене: «Діма, а ти хочеш піднятися на Говерлу?», я б сказав: «Ти що, дурачок, в мене ж ніг немає».
Яна Холодна: Наразі ви є першим українцем, який на двох протезах піднявся на Говерлу. Вам навіть вручили сертифікат.
Дмитро Котов: Для мене це було здивуванням. Коли я виношував цю ідею, хотів, поговорити з тими хлопцями, які це зробили ж в такому ж становищі. Для мене не важливо було, чи я перший, чи десятий. Я шукав і нікого не знайшов. Ніхто з такою ампутацією такого не робив.
Дар’я Бура: А яку ви пораду можете дати з власного досвіду тим, хто захоче пройти такий шлях?
Дмитро Котов: Лише індивідуально.
Яна Холодна: В одному з інтерв’ю після сходження, ви сказали, що зробили це і для того, щоб показати іншим, що так можна. Яка мета вашої активності?
Дмитро Котов: Таке ж питання варто задати і тим хлопцям, які приходили до мене в шпиталь. Ось, напевно, як вони скажуть, так і я відповідатиму. Мені допомагали і я теж допомагатиму. Якщо я не можу повернутися на фронт, я воюватиму тут.
Яна Холодна: Які у вас подальші плани?
Дмитро Котов: Плани в мене грандіозні, не хотілося б озвучувати. Як правило, я планую на півроку. Я вже більш-менш твердо стою на ногах. Хочу жити звичайним життям.
Яна Холодна: Що підкажете людям, які опинилися в такі ситуації, як ви?
Дмитро Котов: Підказувати не потрібно. Все має виходити від власного серця. Мені ніхто не говорив кули ходити, чим займатися. Мені сказали, що краще було б зайнятися спортом, я порахував, що спортзал дешевше виходить, ніж горілка, купив абонемент і займаюся з тренером. Мій тренер дуже сильно допоміг мені підготуватися до «Invictus games». Якими б хорошими не були волонтери, люблячі дружини, батьки і діти, але м’язи вони не наростять.
