«Доця» - книга, яка назавжди змінить кожного, хто її прочитає

«Доця» - книга, яка назавжди змінить кожного, хто її прочитає

В програмі Ранкова кава з Тамарою Горіха Зерня говорили про військову драму «Доця». Це історія про війну, відвагу і любов на тлі спекотного літа 2014-го...

 

 

 

 

 

Ірина Зінчук: Пані Тамара, Ви українська волонтерка, помічниця захисників, а віднедавна – ще й авторка книги «Доця», про яку власне ми сьогодні і говоритимемо. Книга викликала шквал позитивних відгуків після презентації на цьогорічному книжковому арсеналі. Це ваш літературний дебют? Чи вже до цього Ви писали?

Тамара Горіха Зерня: Я по-справжньому не очікувала, що книгу так тепло сприймуть читачі. Я писала її насамперед ля себе. Я просто не могла її не написати. В голові була історія, яка просилася назовні. І я її виклала на папір. І тепер, щоразу, коли мені хтось пише, що прочитав цю книгу – я завмираю. Таке відчуття, що це перша і єдина людина, яка її прочитала. Щоразу хвилююся, якою буде реакція. Але зараз це вже друга хвиля читачів. Першими були люди з мого фейсбук-оточення. Люди купували книгу у ветеранській палатці на Книжковому арсеналі. Вони її прочитали і почали віддавати мамам, знайомим. І зараз у нас почалася друга хвиля читачів. Це люди, які пишуть мені, що не думали так про війну. Книга зачіпає тих, хто навіть стояв відсторонено від війни. І для мене це важливо.

Ірина Зінчук: Я з тих, хто вже прочитав книгу. Перше, що хочу запитати: Головна героїня не має імені. Вам вдалося написати книгу так, що жодного разу не згадалося її ім’я. Чому так? Це збірний образ чи все ж така людина живе десь поруч?

Тамара Горіха Зерня: У книзі немає випадковостей. Все продумано. Кожен епізод мав місце бути. Героїня немає імені. Це зроблено для того, щоб створити для читача ефект присутності. Мені потрібно, щоб людина, яка читатиме ставила себе на місце головної героїні, бачила ситуацію її очима. А ім’я відволікатиме. Тим не менше, за кожним героєм стоїть реальна людина. З головною героїнею я знайома давно, ще до війни. Вона була найбільш активною координаторкою волонтерської допомоги на Сході. До неї завжди можна було зателефонувати навіть вночі , сказати, що ми десь застрягли, вона завжди вміла зорієнтувати, направити, допомогти. Це був дуже важливий контакт в телефоні. На ґрунті отакої спільної роботи ми дуже потоваришували. Ми не стали подругами, але ми дуже поважаєм одна одну. В житті її звати Наталею. І от, коли я вирішила писати книгу, я звернулася до неї. Сказала, що хочу, щоб вона стала прототипом головної героїні. Вона не відмовила. Я приїхала до неї, у неї на той час жила вже у Львові. Ми з нею проговорили 4 години. Вона щедро поділилася своїм досвідом, своїми епізодами, які я вже вклала у книгу. Спілкувалася з біженцями, які виїхали з Донецька, з військовими.

Ірина Зінчук: Якою була Ваша головна ідея для написання цієї книги?

Тамара Горіха Зерня: Ми всі схильні до стереотипів, у нашій свідомості є схильність до навішування ярликів. І от, коли почалися сумнозвісні події 2014-го року, кожна людина думала, як таке могло статися? Невже це можливо в моєму домі? Тому необхідно була написати книгу, розповісти, як все було на тому боці, які люди живуть там, як вони це переживали.

Ірина Зінчук: «Доця» - про волонтерство, про допомогу, любов до ближнього. Ця тема Вам особливо близька, адже Ви сама волонтерка. Розкажіть як почали збирати допомогу для бійців.

Тамара Горіха Зерня: Я була успішною перекладачкою. Добре жила, моя перекладацька діяльність дозволяла мені жити в будь якій країні безбідно. Але влітку 2014-го я з великого страху за сімю, за Київ я долучилася до волонтерства. Я боялася втрати Україну, боялася стати вигнанцем. Почали з допомоги військовому шпиталю. Почали приносити допомогу. Ми тоді побачили, що багато поранених є з осколковими пораненнями обличчя. Вирішили, треба щось з цим робити. На форумах дізналися, що можна купувати захисні окуляри зі США. Вони були вживані, але дуже гарної якості. Ось тоді я взяла всі гроші, які відкладала на придбання нерухомості і за них придбала захисні окуляри для наших хлопців. Придбали декілька тисяч окулярів. Потім своїх грошей вже не вистачло. Почала писати по жіночих форумах. По 100, 50 грн мені люди з усієї України перекидали. Тоді мені додому люди почали привозити речі для передової. Моя квартира перетворилася на склад. Коли пересуватися по квартирі вже стало складно через величезну кількість речей, я вирішила вперше поїхати на Схід, щоб вивезти ці речі бійцям. У вересні 2014 року був наш виїзд в зону АТО. І наступні півтора роки я жила у такому режимі 3-4 дні в поїздці, наступні десять днів в Києві, збори для наступної поїздки.

Ірина Зінчук: Коли ж перестали їздити?

Тамара Горіха Зерня: Припинили ми їздити в 2016 році, коли відчули, що нагайної гострої потреби в нашій допомозі немає. Коли армія стала на ноги.

Ірина Зінчук: Чи буде продовження «Доці»?

Тамара Горіха Зерня: Продовження конкретної книги не буде. Ми живемо в цьому продовженні. Ми самі на власні очі побачимо, що буде далі. Це і буде продовження «Доці». Але я думаю, що я писатиму нову книгу. Це буде щось інше, можливо детективне. Я вже про це думаю. А «Доця», вона дуже важлива. Я знаю, що її читають на окупованих територіях. Я щоразу, всіма каналами намагаюся їм сказати, що про них не забула, що Україна про них не забула. І якщо для когось це важливо, знайте: є в Києві принаймні одна жінка, яка сидить і переживає за них. Ми за них хвилюємось, нам не байдужа їхня доля.