ДРУЖИНА ВОЇНА АТО КАТЕРИНА УЛІТЕНКОВА: Я НАВЧИЛАСЯ ЖИТИ З ВІЙНОЮ. ПЕРЕЖИВАТИ ПО ФАКТУ, АДЖЕ СІМ’Ї ПОТРІБНА ЗДОРОВА МАМА

У лютому Армія ФМ проводила виїзний ефір в районі проведення АТО. Там ми познайомились із Сергієм Улітенковим військовослужбовцем   30-ої окремої механізованої бригади. За час служби воїн встиг відмінно себе проявити. За знешкоджений майже «голими» руками російський Т-72 отримав почесне звання «Народний герой України». Був поранений, але знову повернувся у військо. Під час розмови Сергій зазначив, що все це стало можливим лише завдяки підтримки другої половинки – дружини Катерини. Саме її ми і запросили на святковий ефір у студію Армія ФМ.

Сергій Жуковський: Як ви та ваш чоловік святкуєте 8 березня?

Катерина Улітенкова: Коли чоловік вдома – це вже свято. А щодо 8 березня – кожного року чоловік говорить: “Це таке свято, яке ще пішло з Радянського Союзу, краще святкувати День Матері.” Але він завжди мене вітає з 8 березня і робить сюрпризи.

Сергій Жуковський: А скільки років ви вже разом?

Катерина Улітенкова: 18 років.

Сергій Жуковський: Пригадаєте найбільш особливий подарунок за цей час?

Катерина Улітенкова: Я ніколи не чекала від чоловіка якихось особливих подарунків, але він завжди мене дивує. Дарує мені прикраси. Одного разу подарував мені каблучку і сказав, що такі руки як в мене, а я працюю перукарем, мають бути лише в гарних прикрасах.

А ще в позаминулому році, коли він був на сході і ми його не чекали додому, 8 березня ми з дітьми пішли на піцу. І тут відкриваються двері в кафе і він заходить. Це був сюрприз.

Сергій Жуковський: Хто є ваш чоловік?

Катерина Улітенкова: Він справжня, чесна, доброзичлива, інтелігентна людина.

Сергій Жуковський: Ми з ним спілкувалися під час одного з виїзних ефірів в районі проведення АТО. Він народний герой України. Він з перших днів бере участь у війні на Донбасі. Він людина з великої букви. Але так само скромний як і ви. Давайте будемо відвертими – нам чоловікам без нашої другої половинки і вашої підтримки навряд чи вдалося би отак себе проявити. Як ви ще з самого початку поставилися до того, що він пішов в армію?

Катерина Улітенкова: Він завжди хотів бути військовим. Коли ми познайомилися, він був слюсарем на заводі, але мріяв про те, аби бути військовим завжди. Я не скажу, що я цього теж дуже хотіла. Я розуміла, що сім’я буде не разом. Але я розуміла свого чоловіка – якщо я йому не дам цього зробити, то невідомо як би склалося наше життя.

Сергій Жуковський: У 2014-му, коли розпочалися бойові дії, яка була ваша думка стосовно його служби?

Катерина Улітенкова: Було дуже страшно, але ж я розумію, що мій чоловік військовий і заховати його десь від війни я не зможу і йому це не потрібно. Ти молишся і просиш у Бога, щоб все було добре.

Сергій Жуковський: У вас був графік, коли ви з ним зв’язувалися, спілкувалися?

Катерина Улітенкова: Він у нас і донині – 2 рази на день обов’язково – зранку після ночі і ввечері після прожитого дня я чекаю дзвінка. В цей час я живу нормально, виховую діток, працюю на роботі, але якщо дзвінки затримуються, тоді починаються дуже жахливі хвилювання.

Сергій Жуковський: Були випадки, що не вийшов на зв'язок вчасно?

Катерина Улітенкова: Були. Не скажу, що часто. А ще ось, наприклад, був такий випадок – у моєї подружки був день народження, ми святкували з дівчатами, Сергій зателефонував, привітав. Сказав, що вони теж зараз відпочивають. А потім, вже коли приїхав додому, розповів, що у той час вони сиділи в окопі, а я цього не знала.

Сергій Жуковський: В мене є цитата вашого чоловіка Сергія:

“Це було у 2015 році. 3 червня. Спочатку на нас напали зі стрілецькою зброєю, а потім був мінометний обстріл. Біля мене, метрів у 3-5 зірвалася міна. Я стояв за мішками із землею, ми якраз робили блокпост, коли прилетіла міна. Врятував шолом і бронежилет. Я спочатку не відчув нічого, тільки очі відчули. А от що в голову потрапив осколок, це я не зрозумів. Вже у машині відключився. Пригадую, коли у Харкові прокинувся. Це було вже 6 червня, і дивлюсь біля мене телефон лежить. Я відразу набираю командира батальйону. Він «поза зоною». Потім мій друг Микола Захарчук. Також «поза зоною». Тільки, коли у палату увійшла моя дружина, я зрозумів, що я у госпіталі. Відчуття було, що це не троє суток пройшло після цього бою, а декілька хвилин.”

Це він розповідає про ті події, а як було у вас? Коли і як ви дізналися про його поранення?

Катерина Улітенкова: 3 червня я чекала від нього дзвінка. Зранку дзвінка не було, я ще не хвилювалася сильно. Думала можливо немає покриття – там часто на Сході буває таке. Значить здзвонимося ввечері. Ввечері дзвіночка немає. Вже почала рахувати хвилини, чекаючи дзвінка. Почала сумніватися, але відганяла від себе ці думки. 4 червня я пішла на роботу і вже хвилювалася сильно. Чоловік телефонував завжди о 9-10 ранку, максимум. Десь о 12 годині прийшов з військкомату його знайомий і спитав: “Катя, як себе почуває Сергій?” Я кажу: “Я не знаю, Саша, бо Сергій не виходить на зв’язок.” Він каже: “Напевно, я приніс тобі погану звістку. Сергій важко поранений в голову. Лежить у Харкові в госпіталі в комі.”

Це було дуже боляче… Я одразу зателефонувала до командира – він сказав те саме. Я зателефонувала у госпіталь в Харкові – вони підтвердили і у цей же день я виїхала туди. Весь час по дорозі я молилася. Зі мною поїхала моя близька подруга і мене підтримувала, бо людині в такі моменти не можна лишатися самій. Їхали в потязі і в 6 годині ранку задзвонив телефон – це був Сергій. Він завжди, коли телефонує, навіть якщо були якісь військові дії, обстріли, він завжди каже: “Катя, все добре. Коца, зі мною все добре”.

Сергій Жуковський: Це ваш позивний, я так розумію?

Катерина Улітенкова: Так. І він зателефонував, каже: “Коца, зі мною все добре.” Я приїхала у госпіталь. Відносились до нас дуже гарно. Поселили в готель. Все організовано настільки добре було, щоб я лише могла думати про чоловіка і підтримувати його.

Сергій Жуковський: У якому він був стані, коли ви до нього потрапили?

Катерина Улітенкова: Він прийшов до тями, впізнав мене, але не розумів, де знаходиться, в якому місті. Я намагалася ставити йому запитання, щоб він пригадував, приходив в себе. Він забув як звати наших родичів, друзів, як називаються предмети. В мене був дуже великий страх, щоб він лишився при своєму розумі.

Сергій Жуковський: Скільки часу у нього проходила реабілітація?

Катерина Улітенкова: Одразу після того як він прийшов до тями, мені лікарі говорили, що ваш чоловік дуже сильний. Тому що після таких поранень, навіть пальцем порухати – потрібно докласти великих зусиль.

Сергій Жуковський: Коли він повернувся на службу і взагалі чи обговорювалося це питання у вашій сім’ї?

Катерина Улітенкова: Не обговорювалося. Я думала, що чоловіка вже комісують, що він служити не буде, але я бачила, що він без цього не може – він військовий, це його призначення, це його призвання. Він ніяково почувався, бо не може не робити те, що він вміє, знає та може принести якусь користь.

Через 4 місяці після госпіталю він мені сказав, що його комісували. Я була трохи рада в тому плані, що він не піде на війну. Але він добивався, аби його назад прийняли у Збройні Сили і він мене поставив перед фактом, коли його вже прийняли. Він сказав: “Катя, ти на мене не ображайся, але я буду служити, бо це моя робота.”

Сергій Жуковський: Ви мусили змиритися, вірно?

Катерина Улітенкова: Можна було не змиритися, можна було певно більше зусиль докласти до того, аби він не повертався туди, але я не робила цього, бо хочу, аби чоловік почував себе на своєму місці у цьому житті.

Сергій Жуковський: І як тепер? Все так само по графіку?

Катерина Улітенкова: Так само по графіку. Напевно, я вже звикла до війни. Вірніше сказати – навчилася жити з війною. Я навчилася переживати по факту, тому що в сім’ї потрібна здорова мама, при своєму розумі. Мені здається, що кожна доросла люди, яка у своєму житті зіштовхнулася з якимись випробуваннями, робить якісь висновки і це людину змінює. Змінює її відношення до життя. Нас війна змінює.

Сергій Жуковський: Сергій пішов у військо, отримав поранення, повернувся. Без вашої підтримки він би цього не зробив. І зараз він, наскільки я знаю, іде на чергове випробування – він хоче потрапити у команду “Invictus Games”. Відправитися на змагання. І це теж буде важко зробити, тим паче, що в нього було поранення. Навіщо цей спорт? Ви його не запитували?

Катерина Улітенкова: Він спортсмен так само як і військовий в душі. Він завжди займався спортом, це його стиль життя. Як можна людину, якщо вона щось любить, від того відлучати, чи заважати?

Сергій Жуковський: Як у вас навчитися, щоб справлятися з усім цим? Що потрібно робити, щоб мати таку витримку як у вас?

Катерина Улітенкова: Я не вважаю за потрібне давати якісь поради, бо не вважаю, що у мене є на це право. Ми просто живемо. Я так само вчуся бути дружиною, бути мамою. Намагаюся доводити свою сім’ю до того ідеалу, якого мені хочеться. Хоча це не завжди вдається. Я просто намагаюся робити висновки зі свого життя, своїх вчинків, намагаюся їх аналізувати.

Сергій Жуковський: Ви доводите, що ви Людина з великої букви і ваша скромність вас прикрашає. Ми будемо підсумовувати. Можливо у вас є побажання для наших слухачів?

Катерина Улітенкова: Хочу привітати жінок і побажати їм, щоб у такий важкий час, коли їхні чоловіки знаходяться на війні, мали у собі силу, терпіння продовжувати жити і зміцнювати свою сім’ю!