«Хотілося б екшену – цікавого і водночас повчального, з глибоким змістом. Великого роману з хеппі-ендом» - Олександр Ірванець

«Хотілося б екшену – цікавого і водночас повчального, з глибоким змістом. Великого роману з хеппі-ендом» - Олександр Ірванець

Відомий український поет, перекладач, один із засновників легендарного літературного угрупування «БУ-БА-БУ», Олександр Ірванець розповідає про нову книгу «Харків 1938», фейсбук, армію, сучукрліт і читає свої вірші!

Який стосунок до армії маєте?

Я відслужив колись в радянській армії, закінчивши службу за два роки в чині молодшого сержанта. Це були околиці міста Пітера. Тоді він був Ленінград. Я людина цивільна, але в останні роки був кілька разів у Маріуполі, Широкине. Мене вразило! Я й доти відчував глибоку пошану до людей, які нас захищають, а вже побувши там, я знімаю перед ними капелюха. Приклоняюсь перед вами, наші захисники.

У вас є збірка віршів «Пісні війни», які не про війну, а про Майдан власне, але я вичитала у вашому вірші 1992 року, що ви «ніколи не напишете про патріотів, про лицарів». Щось змінилось?

Тодішній вірш був про інше. Ясно, що я про наших лицарів хотів написати, але я не напишу про АТО. Наш Еріх Марія Ремарк бігає зараз на сході. Там треба побути. Я думаю, що серед тих десятків тисяч наших хлопців є кілька людей з літературним талантом, і вони мають це осмислити. Такий роман про АТО - він не з’явиться в одну мить, хоч зараз вже є проза. Але я думаю, що протягом наступних років п’яти, семи… Це велика, епічна подія – ця війна з Росією. Велика віха, тому про це має бути написана велика епічна річ, я вірю, що вона з’явиться, я хочу її дочекатись.

Там Жадан анонсував …

Так, «Інтернат». Це цікаво! Перед тим була дуже хороша проза Богдана Жолдака – «Укри». Богдан Жолдак - великий майстер слова. Я її прочитав з задоволенням. Потім Малкович видав книжечку двома мовами – українською та російською, але то про Майдан. Але є література, протягом останніх трьох-чотирьох років. Але я чекаю на Ремарка!

Ваша найновіша книга – антиантиутопія «Харків 1938». В одному з інтерв’ю ви сказали, що цей роман буде зрозумілий не багатьом. Чому?

Так і є! Він не може бути перекладений жодною мовою, бо не буде нікому цікавий. Це внутрішньо український роман, який розповідає про уявну Україну, міжвоєнну. І незалежну. В міжвоєнний період Польща, країни Балтії були незалежними державами. І я уявив такою Україну. І столиця в цієї держави - Харків, президент – Євген Коновалець. Але це українська Україна, вона відбилась від Росії. Вона не входить ні в який СРСР. Там діють реальні персонажі. Розстріляне відродження - не розстріляне. Все живе, квітне. Курбас, Хвильовий, Підмогильний – всі живі. Я собі уявив таку Україну. Якщо цей роман буде комусь цікавий – то українцям або україністам.

Екранізувати не хотіли?

Дивлюсь весь час на телефон, коли подзвонить Стівен Спілберг, Квентін Тарантіно, я скажу – так, будь ласка, я готовий. Дай-но, я подивлюсь на телефон. Ні, нема пропущених!

Але досвід написання сценаріїв у вас був. Хто не знає, саме Олександр Ірванець був сценаристом фільму Саніна «Поводир». Як гадаєте, успішно?

Так! Без роботи на «Поводирем» - не написав би цього роману. Саме тоді я заразився, там у нас теж – тридцяті роки, і значна частина фільму відбувається в Харкові. Воно пов’язане, ви правильно відгадали!

У вас у романі Україна має дещо інші кордони…

Ну вона має кордони УРСР, до 1939 року. Моя держава теж називається УРСР – але це Українська робітничо-селянська республіка. На заході кордон проходив за Новоградом, а вже Волинь і Галичина були під Польщею, тоді Крим входив в СРСР, але в мене в Криму Врангель, але тоді українським було Придністров’я, Тираспіль, і я ще зробив, щоб Таганріг був українським містом – це теж було, але недовго. Десь в двадцяті. А східна границя – там місто Шахти Ростовської області теж входило у склад України.

Альтернативна історія - це ваш жанр. А чим Ірванця не влаштовує реальність?

Я вмію писати реальність, але для повноти вираження моїх ідей, я вибираю цей жанр. Хоча, я міг би написати річ реалістичну. Я це можу. Але цей жанр дає більше простору для фантазії.

Чому українські письменники схильні рефлексувати, а не фантазувати?

Сам по собі жанр документальної літератури - він потрібний, я багато читаю документалістики, але потрібне осмислення. Мені більше воно йде саме в художньому варіанті. Я люблю антиутопії – Оруела, Олдоса Хакслі. У нас був Василь Кожелянко, прекрасний автор, у нього був роман – «Дифіліада в Москві», «Тероріум». Це цікаво. Я сам працюю в цьому жанрі. Але мене теж цікавить і реалістична, документальна проза.

На наступному тижні в нас велике свято, День незалежності. Для вас особисто, яка найбільша перемога України за часи незалежності?

Оу, складне питання. Та Україна, яку ми маємо, суспільство, волонтери. Ми маємо нових людей! На це пішло більш ніж двадцять років. Але сьогоднішні люди, і люди, які складали основу соціуму в 1991-ому, це вже інші люди. Я заходжу в «Купідон», а там сидять дівчата, які плетуть браслети виживання. Ці канати паракорду тягнуться туди, в зону АТО. Те, що є такі люди – це наша найбільша перемога, те, що є така молодь, яка свідомо патріотична і не тупо, а розумно з серцем, і з мозком. Оце найбільший здобуток. Бо в державному будівництві ніяких досягнень ми не можемо назвати, хоча теж дещо міняється. І ось-ось такі люди стануть критичною масою. Може за рік, може за два, але стануть.

Спілкуєтесь з Андруховичем і Небораком?

Так, звичайно, ми на зв’язку, бачимось не так часто, але передзвонюємось.

Зараз можливий аналог «Бу-ба-бу»?

Боюсь, що ні. Але як можна зарікатись? Я пригадую ті групи, які виникали разом з нами. Їх немає з різних причин. «Лугосад» уже не збереться.. «Пропала грамота» теж, роз’їхались по різних країнах. Хоча вони всі гарні поети. А ми можемо зібратись, теоретично ми спроможні ще.

Для письменника важливо бути зараз в літературній тусівці, чи можливо жити у заміському будинку і спілкуватись з пташками лише?

Є різні письменники, ті, які живуть у вежі зі слонової кості, і я не можу їм дорікнути. Я пишу політичні вірші, сатири, які до високої поезії не мають стосунку. Але в мене є знайомі поети, високого рівня, які кажуть – ні, я вище цього. Я буду писати про вічне. Я не маю права їм дорікнути, але я пишу таке. Я багато тусуюся, а є люди, які рідко з’являються на публіці, але вони великі, гарні письменники.

У фейсбуці пишете?

Так! Переважно пишу політичні сатирки, це швидше вправи з писання, хоча інколи я і серйозні вірші туди вміщаю. І я десь читав, що інтернет-залежність, від фейсбуку, це коли людина страшенно тішиться, коли збирає лайки. І я потім почав за собою помічати, що «о, як приємно, коли лайкнуло 380 людей»! А з іншого боку, дивись, поет написав вірші, видав книжку, і скільки часу пройде, щоб 380 людей купили його книжку? Рік, два, чотири роки? А тут – раз, і за кілька годин ти маєш 380 читачів, які пробігли очима твій текст. Ось у чому чарівна сила фейсбуку.

Але ж книжку все таки куплять.

Ну, поезія ніколи не годувала, за рідкісними винятками, тому не варто на це покладатись. А надрукувавши дотепного віршика на фейсбуці, на тебе хтось зверне увагу, і можливо запропонує співпрацю. Це найшвидший канал зв’язку.

Була здивована, коли дізналась, що ви закінчили Літературний інститут у Москві. Як вас туди занесло?

Це був далекий 1983 рік, я прийшов тоді з війська, за першим фахом я вчитель початкових класів, старший піонервожатий, і вихователь групи подовженого дня.

(Дзвінок від Доцента)

Перед війною багато з’явилось з російського боку літератури попаданської, на манер альтернативних історій. Наскільки поява валу такої літератури сприяла підготовці війни? Це ментально вплинуло?

Безперечно! Вся ця попаданська література – невисокого штибу. Це масовий поп. Там немає художніх шедеврів, це низькопробне. Але воно впливає на свідомість, і саме обиватель, який не дуже начитаний, він читає, що герой прокидається у тілі якогось витязя, і вершить великі справи в ім’я великої Росії. Безперечно, воно формувало громадську опінію росіян, і воно підготувало їх до цієї теперішньої війни.

В Україні потрібна така пропагандистська література?

Література потрібна всяка. І така теж. Інша справа, йдеться про ступінь таланту, навіть в такому попсовому жанрі можна написати класну прозу. Якщо це зробити натхненно і з талантом. Врешті, я думаю, ми дочекаємось таких творів. Інша справа, що в нас менший ресурс, нас чисельно менше ніж росіян. В них така попсова література поставлена на конвеєр, в них сидять літературні негри, які клепають такі тексти, які йдуть на потік, і виходять багатотисячними накладами.

Потрібно забороняти в Україні книжки з Росії?

Я проти будь-яких заборон. Інша справа, що потрібно книжки з Росії обкладати таким митом, щоб аж пищали, щоб українська книжка піднялась. А книжки російською? Ні. Мова ворога - це одна з мов, які є у світі. Заборони - це погано. Інша справа, що має бути жорстка регуляція. Російська книжка має бути дорожчою, менш доступною.

Ми говорили про Літературний інститут. Важливо мати спеціальність письменницьку?

Я злукавлю, якщо скажу, що ні. Я задоволений своєю освітою. Це ж були 80-ті роки. Перед перестройкою і перестройка. Від валу свободу, який хлинув на нас у Москві, в мене голова крутилась. Стільки самвидаву! Я тоді читав запоєм. Мене часто питають, чому я такий русофоб і учився у Москві. Я не русофоб! Якби інститут був у Києві, я б учився у Києві, або в Тбілісі, Кишиневі, Таллінні - я б поїхав туди. Але єдиний Літінститут був в Москві. Я пройшов творчий конкурс. Я вступив, мені пощастило, бо мій керівник був з Воронежа, поет – Анатолій Володимирович Жигулін, його дитинство пройшло в українських селах. Він знав українську добре, він читав українською, я особисто в нього вдома бачив українські книжки. Він був репресований – 5 років відбув в таборах, де сидів з западенцями. І він знав навіть галицьку говірку! Він читав мої вірші в оригіналі.

Чого не вистачає вам в сучукрліт?

Мені бракує великої епічної прози, добре написаної. Глибокої, динамічної. Молоді пишуть, ти про це казала, рефлексії про себе. Кожен автор пише себе, тільки з певним ступенем майстерності. І молоді автори чомусь, поки що, не можуть її набути. В мене є кілька книжок, які я прочитав на третину і відклав. Мені не йде. Але я цікавлюсь – я не знаю фіналу, але я знаю, яким стилем вона написана, які ідеї там піднімаються. Мені цікаво, що пишуть, але не все я можу дочитати до кінця. Як казав Чарлі Чаплін – не обов’язково їсти весь шматок м’яса, щоб зрозуміти, що воно зіпсоване.

Але от поезія в нас хороша і різноманітна, і багато її. А от прози доброї… Але знову ж таки, це вже гранди! Винничук, Андрухович, Жадан – наймолодший з них. Є прозаїки цікаві мого покоління – Володимир Даниленко, Євгенія Кононенко – це класні прозаїки, яких я читаю з задоволенням. Які піднімають глобальні питання, філософські. Але мені хотілося б більше. Хотілося б екшену – цікавого і водночас повчального, з глибоким змістом, великого роману з хеппі-ендом.

Що для душі читаєте?

Я багато читаю іншими мовами – польською, білоруською, чеською. Перечитую класику – нещодавно Теккерея відкрив «Ярмарок марноти». Це прекрасно!

Мене вистачає на все. Я читаю Дешела Хеммета. Рекомендую два його романи, екранізовані. Один – «Мальтійський сокіл», а другий «Скляний ключ», класний автор 30-х років - густий і водночас тонкий письменник. Багато різного, і сучасних українських авторів я читаю, і молодих, і свою генерацію. Зараз чекаю на новий роман Винничука, якого я дуже люблю. Ну, Юрко, він трохи старший, але це генерація старших братів. Дуже високо ціную прозу Винничука, вважаю його дійсно крутезним автором.

Після «Харків 1938» що чекати?

Зараз не можу сказати. Маю паузу, передишку. Десь півроку, оскільки я закінчив роман номінально в березні, то десь з вересня в мене відкриється дихання і я зможу щось писати. Хочу написати невеличку авантюрну повість, якої мені бракує. Це буде трішки ніби попаданство, але в інший бік. Наприклад, князь Костянтин Острозький переміститься в наші дні і потрапить в Острозьку академію, де я зараз працюю. Зараз продумую сюжет, як його перекинути, як його назад повернути, але поки що, це лише підготовча робота. Якби я писав, то писав би щось таке. А вірші – вони самі приходять. Їх не плануєш. Ні, вірш стріляє в голову чи серце. І виходить з тебе. В мене вірші готові, немає чернеток. Вірші пишуться без планування.

На збірку назбиралося віршів?

От, дякую! Дуже гарне питання, вчора якраз про це думав! Є на підході збірочка. Я прочитаю вірша. Не буду читати на тему військову, прочитаю вірш, який написав минулого Різдва. Зараз в цю нашу спеку уявімо холод, зиму…

А щоб дізнатись, який вірш читав нам Олександр Ірванець, послухайте ефір: