«Я не знаю, хто там втомився, але ми ще справу не завершили», — боєць 93-ї бригади Андрій Міхейченко

«Я не знаю, хто там втомився, але ми ще справу не завершили», — боєць 93-ї бригади Андрій Міхейченко

Армія FM в гостях у 93 бригади. Знайомимося із прес-службою бригади та військовослужбовцями Дмитром Кібцем і Андрієм Міхейченком.

Дар’я Бура: Як для вас почалася війна?

Андрій Міхейченко: Я не служив в армії взагалі і не думав ніколи, що потраплю на фронт в якості бійця. Вперше поїхав в якості волонтера, а вже коли їхав вдруге, то залишився у 40-му батальйоні територіальної оборони спочатку як волонтер, а потім вперше взяв участь у боях в Іловайську. Вже з 2015 року був мобілізований до 93 бригади, з якою рік провів у Пісках. А вже потім, коли я готувався до демобілізації у 2016 році, то добрі люди згадали про мою журналістську освіту і тепер я прес-офіцер.

Дмитро Кібець: Для мене війна почалася дуже трагічно. Я на той час працював в РФ. Там я дізнався, що збили літак, в якому були мої знайомі хлопці з Кам’янського. У серпні 2014 я вже повернувся в Україну, почав займатися волонтерством. Я на той час ще не розумів, що потрібно не лише матеріально допомагати, а і що я потрібен також на передовій. А вже у 2015 році я прийшов до лав добровольчого батальйону. У 2016 році я офіційно підписав контракт зі Збройними Силами.

Дар’я Бура: Якими методами зараз бригада бореться з інформаційною війною?

Андрій Міхейченко: Зараз головний наш інструмент – це сторінка бригади на фейсбуці. Там 32 тисячі підписників і до прикладу за останній тиждень у нас був 1 млн 200 тис відвідувачів. Також у 2016 році була створена служба цивільно-військового співробітництва у бригаді. Ми завжди знаходимося на території, яка була звільнена або звільняється, і оці прифронтові території вони потребують допомоги. Приміром, у Кримському ми були єдина влада – ми були медиками, кухарями, соціальною службою.

Дар’я Бура: А як місцеві реагують на військових?

Андрій Міхейченко: У Первомайському у нас було створено кілька родин місцевих з військовими. Тобто це любов, це відносини, тобто все добре. Коли на Луганщині стояли, то там більш патріотичні села, ніж на моїй рідній Дніпропетровщині приміром. Бо вони бачили цей “русскій мір” і все як воно є. І люди, усвідомлюючи це, ходять у вишиванках, дітей у школах навчають українській мові, підтримують традиції – це надихає. Заради таких людей ми воюємо, ми їх не покинемо і будемо рухатися далі – звільняти свої землі.

Дмитро Кібець: У Трьохізбенці був пропускний пункт “Водокачка” і звідти було 20 метрів до однієї будівлі. Там живе досить старенький дідусь, у нього вікна і балкон пофарбовані у кольори державного прапору. Я його спитав: “Діду, ви не боїтеся, що по вашій хаті вдарять за такі кольори?” На що він відповів: “Хай вони бояться.” За таких людей хочеться йти тільки вперед і без зайвих вагань звільняти свою землю. Адже ми українці, ми маємо коріння, ми маємо свідому історію, ми маємо гордість, наснагу і честь.

Дар’я Бура: Ви втомилися від війни?

Андрій Міхейченко: Будь-яка війна ставить на меті досягнення миру на умовах переможця. Ми маємо справу з противником, який не має на меті мир, він має на меті створити і утримувати тут територію хаосу. Тому, коли деякі політики кажуть, що хочуть миру – ми теж хочемо миру, але на наших умовах. Що стосується втоми – я не знаю, хто там втомився, але ми ще справу не завершили. Тут на фронті немає випадкових людей. У нас ще є справи – розгромити агресора, звільнити нашу територію і далі будувати велику і потужну українську державу.

Дмитро Кібець: Кажу від імені піхотинця, який щойно з передової. Ми втомилися від слова «спостерігайте». Коли ми будемо давати адекватну відповідь загарбнику, який не встидається ніяких перемирь і домовленостей. Коли ми отримаємо наказ йти вперед – вся ця втома розійдеться як туман.