Я завжди знала, що "москаль прийде", — волонтер Тетяна Давиденко

Я завжди знала, що "москаль прийде", — волонтер Тетяна Давиденко

У гостях Армії ФМ волонтер, журналіст і викладач Тетяна Давиденко. Вона розповість, як починала витрачати всю свою зарплату для військових. Як організовувались мистецькі заходи на Донбасі та який вплив мала радянська імперія на кримчан вже у незалежній Україні.

 

 

Андрій Давидов: Як це бути волонтером і з чого все починалося?

Тетяна Давиденко: Для мене все почалося 19 лютого 2014 року, після перших масових розстрілів на Майдані. Я зі своїм приятелем Денисом Бортніковим їхала в тролейбусі. І він бачачи мій стан, зрозумів, що треба щось робити. Спочатку ми витратили свої зарплати, якраз був аванс. Потім почали збирати гроші по друзях, передавати їх на Майдан. Отак все почалося ще до війни.

Андрій Давидов: Під час анексії Криму чим ти займалася?

Тетяна Давиденко: У березні 14 року, я, як і більшість людей, такого не очікувала. Я вважаю, що армію планомірно з 1991 року руйнували. І солдати тоді, в прямому розумінні, були босі. Тоді передавалася їжа, берці, медикаменти. Амуніція вже трохи згодом передавалася.

Андрій Давидов: Яким саме підрозділам ти допомагала?

Тетяна Давиденко: Перший, який я пам’ятаю підрозділ, це був батальйон Київська Русь. Зараз якось інакше. Та очевидно, що це були не перші військові.

Андрій Давидов: Коли почалися події на Донбасі, що ти відчувала?

Тетяна Давиденко: Я була в шоці! Я завжди знала, що "москаль прийде". Десь із 16 років.

Андрій Давидов: Волонтерська діяльність розпочалася з друзями. А як це відбувалося?

Тетяна Давиденко: Фейсбук. Культурні заходи. У них брали  участь Сергій Жадан, Дмитро Лазуткін, Артем Полежака, Ірма Вітовська. Вся родина Андруховичів допомагала. Вони постійно просять, щоб я цього не говорила, але я це говорю. Також виступи музикантів. За символічний вхід збираються гроші на допомогу армії. Заходи відбувалися в різних місцях. Та в основному це київський кнайп-клуб "Купідон".

Андрій Давидов: Ви всі відвідували Схід?

Тетяна Давиденко: Звичайно. Я в основному, як фотограф їздила. Були у Сватовому, Щасті, Лисичанську, Краматорську, Слов’янську. На той момент організаторами була "Остання барикада" та Сергій Жадан. Люди, який я там бачила говорили, що ми перші, хто до них приїхав із 1917 року. Хоча на Сході багато україномовних людей.

Андрій Давидов: Коли ти вперши потрапила на Схід?

Тетяна Давиденко: Питання цікаве. Адже, якби не почалася війна, я б ні до Слов’янська, ні навіть Старобільська не потрапила. І це мабуть одна з причин, чому частина Донеччини тимчасово не в складі України. Ми мало нею цікавилися.

Андрій Давидов: Які були враження у звільненому Слов’янську?

Тетяна Давиденко: Ми були перші журналісти, яким відкрили приміщення СБУ. Нам там провели екскурсію. Там, у підвалі, тримали та катували українських військових. І ця будівля з моменту введення служила казематами. Там намальовані рисочки скільки днів людина сиділа. Скрізь написано "Україна єдина!". А у підвалі був пісок. Людей катували, розстрілювали, а пісок замінювали. І наступну партію можна катувати. На скільки пам’ятаю, Слов’янські сбушники не захотіли там уже працювати.

Андрій Давидов: Зараз ти туди їздиш, як волонтер чи журналіст?

Тетяна Давиденко: Востаннє я вже не пригадую, коли туди їздила. Зараз вже нема такої потреби щось возити. Це не порівняти з 2014 роком. Здебільшого, військові потребують якихось ліків. Такі дрібнички. Але б я туди поїхала у будь який момент.

Андрій Давидов: Розкажи, що найвище було дістати?

Тетяна Давиденко: Це буржуйки. Я познайомилася з людьми і Ірпіні. Вони їх робили з 60-літрових газових балонів. Красиво їх оздоблювали. Хоча важко було ці балони знайти. А от, одного разу я купувала тепловізор у Львові. Я 100 тисяч гривень за нього везла в пакеті для сніданків у купе поїзда. А коли везла назад тепловізор, вже було не так страшно. Він такий красивий був, нагадує старі камери.

Андрій Давидов: Чим зазвичай поети та письменники займалися на Сході?

Тетяна Давиденко: Читали свої твори перед місцевими та військовими. Якщо захід відбувається, припустимо, у бібліотеці приходять місцеві. Слухають, ставлять питання. Військовим також цікаво. Їм і читати хочеться, і на концерти ходити і слухати вірші. І військові, і люди, що живуть там, потребують інформації.

Андрій Давидов: Давай поговоримо про останню збірку віршів Тетяни Поваляєвої "Після Криму".

Тетяна Давиденко: Вона не лише дуже хороший письменник і поет. Вона всю революцію зі своїми двома синами пройшла. Зараз її старший син Василь продовжує службу. Якраз після Іловайська пішов служити. Світлана теж активну участь бере у волонтерській діяльності. Допомагає грошима і всім інший, чим може. Збірка ментально присвячена тому, що відбувалося після Революції Гідності.

Андрій Давидов: Після анексії Криму, які були емоції?

Тетяна Давиденко: Я розкажу історію. Вона не пряма, але пояснює, чому так відбулось. Десь років 10 тому, ми їздили до Севастополя відпочивати. І були постійно певні моменти. Не хотіли нам продавати продукти, бо говорили українською мовою. Ми знімали житло у однієї родини. І власних цього житла, колишній військовий говорив, що у нього дружина хохлушка. Я цього слова взагалі не розумію. Не толерую. Питав, чому ми спілкуємося українською? Такі якісь закиди. Радянський союз робив все, щоб навіть через 20, 100 років було важко вийти з цієї Імперії. Навіть ментально.