Юля Микитенко, офіцер-вихователь КВЛ: Своїм прикладом я показую як це – бути жінкою-офіцером
Армія ФМ провела день у Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна. Про те, чому змінила спеціальність філолога на військову, як з розвідниці стала викладачем та чому вчить майбутніх офіцерів, розповіла Юля Микитенко, офіцер-вихователь, командир навчального взводу.
Олена Кравченко: Що ви можете порадити людям, які вступають до військового ліцею?
Юля Микитенко: Мотивація, фізична підготовка і налаштованість на саморозвиток.
Олена Кравченко: Чим ви займалися до війни?
Юля Микитенко: Навчалася в Києво-Могилянській академії на філолога.
Олена Кравченко: Як так сталося, що ви потрапили до війська?
Юля Микитенко: Я брала участь у майданівських подіях. І коли почали розгортатися події на Сході, я зрозуміла, що осторонь не зможу бути. В 2014 році мій батько пішов добровольцем до Нацгвардії. Зараз це батальйон ім.. Кульчицького. Я вирішила, що після закінчення університету, у 2016 році разом з чоловіком, який на той час вже мав бойовий досвід, ми підписали контракт. В 25 ОМПБ «Київська Русь».
Олена Кравченко: Куди ви потрапили?
Юля Микитенко: В зону АТО, ми переїхали з чоловіком в Донецьку область. Спочатку нас визначили працювати при штабі. Я спочатку була діловодом, потім бухгалтером. Чоловік декілька місяців пропрацював при штабі, але потім його перевели в мотопіхотну роту.
Олена Кравченко: Що передувало тому, що ви стали командиром розвідвзводу?
Юля Микитенко: В 2017 році ми вийшли на полігон. Стало зрозуміло, що є брак офіцерів. Тоді якраз відкрилася команда трьохмісячних офіцерських курсів для тих, у кого є вища освіта. Мене і ще одну дівчину, та хлопців відправили в академію Сагайдачного на загально піхотний факультет. Коли я відучилася. Повернулася в батальйон. Близько місяця я побула на посаді 2командлир мотопіхотного взводу». А потім мені запропонували посаду «командир розвідувального взводу». Я себе непогано зарекомендувала в якості вмотивованого військовослужбовця. Ще до того як підписала контракт, я мала досвід роботи зі збором і аналітикою розвідданих на волонтерських посадах.
Олена Кравченко: Як ви до цього поставилися?
Юля Микитенко: Мене бентежило те, що я була піхотним командиром взводу. Я фактично з відзнакою закінчила курси. На посаді у розвідвзводі я розуміла, що від мене залежить багато що, і перебіг подій у нашому секторі… Мене лякала не відповідальність, а те, що ця робота мала певну специфіку, до якої мене не готували. В цьому планів мені дуже допоміг чоловік, бо в 2014-2015 роках він служив у розвідувальному батальйоні тоді ще в секторі М.
Олена Кравченко: Курси були 3 місяці, чи не мало це для підготовки?
Юля Микитенко: Для вмотивованих людей – ні. Але, якщо чесно, мені було трохи мало. Мені дуже подобалося це навчання і я б ще на місяць-два затрималася б. Інформації дуже багато, все треба швидко засвоювати, але я розуміла, що я чогось не довчилася.
Олена Кравченко: Як до того, що ви командир, поставилися ваші підлеглі?
Юля Микитенко: Було поряд кілька людей, вони в мене дуже сильно вірили і підтримували. І в подальшому вони стали моїми підлеглими. Але було й багато негативного. Не клеїлося в голові у людей. Але я одразу сказала, що я, як офіцер командир, нікуди не дінусь. Якщо вас не влаштовує моя присутність, можете написати рапорт і піти в інший підрозділ. І зрештою, у мене склався колектив, з якими мені дуже легко і круто працювати.
Олена Кравченко: Чи можна говорити про обов’язки, які ви там виконували?
Юля Микитенко: Це збір інформації на моїй ділянці фронту – Світлодарстка дуга. Ми збирали інформацію, проводили аналітику і видавали результати вже у вигляді донесень.
Олена Кравченко: Скільки ви пробули в зоні АТО?
Юля Микитенко: 9 місяців.
Олена Кравченко: Як так сталося, що ви перейшли служити в КВЛ?
Юля Микитенко: 22 лютого 2018 року від осколкового поранення загинув мій чоловік. І це для мене було дуже важко. І я вирішила, що не буду командувати людьми. Мене це емоційно дуже підірвало. Я вирішила перевестись і не наражати на небезпеку ні їх, ні себе.
Олена Кравченко: Наступного року в КВЛ набиратимуть дівчат, як ви ставитесь до цього?
Юля Микитенко: Дуже позитивно, тому, що в мене брат тут навчався і я коли була на клятві у нього, дивилася на ці рівненькі ряди хлопців і думала, що я теж туди хочу. Я йому трошки заздрила навіть. Це дуже важливий крок по інтеграції жінок в армію. Це покаже наскільки суспільство і батьки в принципі, готові відправляти дітей на таке, розуміючи, що в країні війна і що їхні діти захищатимуть країну. А для дівчат це можливість потрапити в армію, не підписуючи контракт. Вони можуть вступити сюди, стояти в нарядах, виконувати роботу, збирати-розбирати автомат, бігати по тактичному полю, займатися фізо. І вже для себе зробити вибір, чи хочуть вони пов’язати своє життя зі службою – не на штабних кріслах, перекладаючи папірці, а саме на бойових посадах на рівні з чоловіками.
Олена Кравченко: Як ви доносите до дітей те, що і хлопці, і дівчата в армії рівні?
Юля Микитенко: Сподіваюся, що я на своєму прикладі показую хлопцям, майбутнім офіцерам, що з жінками можна працювати і треба. А щодо дівчат, - я не планую робити винятків, і сприймати відмовки. Вони працюватимуть нам рівні з чоловіками. Я працювала так само і в гіршому стані і в гірших умовах. Щоб хлопці бачили, що у дівчат немає привілеїв і дівчата розуміли, що армія – це армія.
