Юрій Дмитренко і Майя Москвич: про враження від Invictus Games, нагороди, змагання і Австралію

Юрій Дмитренко і Майя Москвич: про враження від Invictus Games, нагороди, змагання і Австралію

Invictus Games – міжнародні змагання в паралімпійському стилі, в яких беруть участь поранені військовослужбовці та ветерани. Їх започаткував британський принц Гаррі. Вперше Ігри Нескорених відбулися в 2014 році у Лондоні.

Цього року 15 українських ветеранів та військових (серед них одна дівчина), які отримали поранення під час бойових дій, захищаючи нашу країну, виборювали нагороди у Сіднеї в Австралії.

7 золотих, 10 срібних і 3 бронзові нагороди – такий результат цьогорічних Ігор Нескорених для наших спортсменів.

Юрій Дмитренко - ветеран АТО, брав участь у боях в Донецькій та Луганській області (2014–2016 рр.). Систематично займається спортом, випробовуючі власні можливості та заохочуючи до занять спортом інших поранених воїнів.

Майя Москвич – єдина жінка у складі української збірної.

Даря Бура: Майя, ось Юра – досить популярний ветеран, спортсмен, розкажіть про себе трохи.

Майя Москвич: Я займалася націоналістичною діяльністю задовго до початку війни, пішла на фронт добровільно у 2014 році. Спочатку це був батальйон «Кульчицького», потім «Гарпун», завершувала службу в «Миротворці». Звільнилася в 2017 році. Коли була на фронті майже про це не писала.

Дар’я Бура: Юра – виборов 2 срібні медалі – в легкій атлетиці з метання диска і штовханні ядра. Майя – виборола 2 золоті медалі в особистому заліку стрільбі з лука і у командному заліку у стрільбі з лука. Вас, коли відправляли на змагання, побажали привезти не менше медалей, ніж минудлого року. Говорили таке?

Юрій Дмитренко: Так, це було сказано нашим Президентом під час національного відбору. Але хочу відразу зазначити, що ці змагання не для медалей і не заради медалей. Ми намагаємося цю філософію підтримувати. Самі змагання були придумані не заради нагород. Тільки заради того, щоб залучити більшу кількість ветеранів і поранених військовослужбовців до реабілітації через спорт.

Дар’я Бура: Не заради нагород, але, зрештою, це приємно. Які у вас були емоції, коли ви отримували ці медалі?

Юрій Дмитренко: Медалі – це приємний бонус до участі. Це саме той момент, коли головне не перемога, а участь, але медалі – це приємно. Особисто за себе скажу – я активно готувався останні півроку і мені дуже приємно. На жаль, не все вийшло, як хотів, але своїм результатом задоволений.

Майя Москвич: Наше суспільство трохи повільно перелаштовується. Навіть мої друзі і родичі казали: «Ну давай, привозь нам медалі». Коли я виступала, всі молилися, щоб я ту медаль здобула, і коли я її отримала, відчула як всі радіють – це єдине, що було приємно, що принесла радість в їхні життя. Напевно, для них це було важливо.

Сергій Жуковський: Довго тривала підготовка, але Юрі вже не вперше, ви минулого року відвідували…

Юрій Дмитренко: Минулого року я був у складі резерву, їздив в Торонто як група підтримки.

Сергій Жуковський: Трішки атмосферу відчули і познайомилися з учасниками. Коли ви готувалися, ви знали проти кого будете боротися?

Юрій Дмитренко: Ми не знали на кого з суперників розраховувати, бо їх конкретно дізналися вже за день. Тоді відкривають стартові списки і ти бачиш проти кого будеш змагатися. Єдине, на що я міг орієнтуватися під час тренувань – це перші місця в списку своєї категорії свого виду спорту. А вже суперників дізналися за день.

Дар’я Бура: Майя, ви в березні тільки почали тренуватися, чи вас вмовляли… Як це було?

Майя Москвич: Я вперше взяла лук в руки в березні і не була впевнена, чи це мені підійде, бо після кількох тренувань в мене спина почала більше боліти. Але я вирішила, що ходитиму лише для власного задоволення. І взагалі брала участь у національних змаганнях для себе. Все це для мене вийшло не заплановано.

Сергій Жуковський: Ви взяли лук в руки і одразу влучили в десяточку?

Майя Москвич: Ні. Я жартую і завжди розказуватиму, що перші 20 тренувань я влучала в чужі мішені. Виходила і говорила: «Вибачайте, зараз вам буде прилітати». В мене дуже важко напрацьовувався результат, але я працювала над цим, докладала зусиль і серйозно ставилась до цієї відповідальності. Непогано відстрілялася на національних змаганнях і тоді, здається, я навіть потрапила в 10.

Дар’я Бура: Розкажіть, яка була програма, коли ви прилетіли до Сіднею, чи ви знали розпорядок, який вас там чекає?

Юрій Дмитренко: У нас був графік виступів, але точного часу не було. Аж в Сіднеї все уточнювалося. Одразу після прильоту у нас було декілька заходів з діаспорою. Поки не було церемонії відкриття. В спортсменів все було насичено. Я брав участь в 5 видах спорту і в мене всі змагальні дні були або тренування, або змагання. І тільки в останній день краєчком ока зміг побачити Сідней. Для мене був дуже насичений графік.

Майя Москвич: Якби я сказала, що все було наче в сні, то це було б правдою. Перше, що далося в знаки – це зміна часового поясу. Графік і для мене був дуже насичений, хоча в лучників не було тренувань, бо ми виступали останніми. Але ми їздили вболівати за інших, зустрічалися з діаспорою. Тих, хто виступав, їх хоч менше чіпали, а хто був вільний, нас по повній програмі брали на всі заходи і зустрічі.

Дар’я Бура: Як вам зустріч з діаспорою?

Майя Москвич: Дуже крута діаспора. Вони – як резервна копія українського націоналізму, схована десь далеко за океаном. Коли ми приїхали в Український дім, там побачили портрети Бандери, Коновальця, Шухевича…. У них в діаспорі старші люди, але вони нам розповіли, що деякі з них – вихідці з УПА, які після окупації СРСР України змушені були їхати за кордон, щоб зберегти цю ідею. Вдалося навіть зустрітися з найстарішим ветераном УПА в Австралії. Ми їздили до нього в будинок, де живуть літні люди. Привезли йому з України подарунки і поспілкувалися.

Сергій Жуковський: Як жили учасники змагань – разом чи окремо?

Юрій Дмитренко: Всі учасники змагань – це 500 чоловік з 18 країн світу жили в одному величезному готелі, на одних спортивних майданчиках тренувалися, в одному приміщенні їли. Завжди ми знаходилися серед представників інших країн.

Сергій Жуковський: І от, ви бачили інших спортсменів, чи не насторожувало це?

Юрій Дмитренко: Так, це їх дуже сильно насторожувало. Так вийшло, що не всі спортсмени готувалися так відповідально, як члени нашої збірної. Серед наших спортсменів немає такого, що виступити заради виступу. Наші спортсмени або показали хороший середній рівень, або високий. Мої тренери мене дуже добре натаскували, особливо зі штовхання ядра. І коли я побачив своїх суперників, то трошки заспокоївся. Заспокоївся, що боротися треба буде лише за перше місце. Але от в греблі мені взагалі не вдалося зачепитися за призи, бо спортсмени, у порівнянні з минулим роком, виросли на голову.

Майя Москвич: Коли ми вийшли на тренування і проходили кваліфікацію, ми її пройшли дуже добре, занадто. Перед змаганнями до нас почали закидати претензії. Хлопців по черзі хотіли знімати зі змагань. До мене були претензії, що я стріляю зі шнурком, який тримає лук. З ним стріляли всі, але до мене чомусь були претензії. Саме в день змагань я стріляла без нього. Мені це додало спортивної агресії. Я бачила рівень своїх суперниць і він не мотивував мене стріляти добре. Але вистрілити і перемогти без цього шнурочка – це була мотивація.

Сергій Жуковський: Наш слухач запитує: Як іноземці ставилися до нашої команди?

Юрій Дмитренко: Тут в мене ще є минулорічний досвід. Цього року, коли я їхав на змагання, я знав, що це буде крута ком'юніті для ветеранів і в них у всіх крутий досвід, з якого можна щось взяти і повчитися. З багатьма познайомилися, подружилися. Американець Майк, який виграв в мене і в ядрі,і в диску, став моїм другом. Ми з ним боролися за перше місце і розуміли, що тільки ми між собою конкурували. Ми всі спілкувалися доволі дружно. Ці змагання не про суперництво, а про підтримку і реабілітацію через спорт.

Дар’я Бура: Чи ділитеся ви, ветерани різних конфліктів, досвідом?

Сергій Жуковский: Чи взагалі піднімається тема конфліктів в яких брали участь?

Майя Москвич: На жаль, мало часу було для спілкування. Але я користувалася нагодою. Найбільше спілкувалася з грузинами. Про те, що в нас спільний ворог. Ми з ними говорили про те, що всі наші війни закінчаться тоді, коли всі наші території повернуться назад. Спілкувалися з естонцями, канадійцями. Я намагалася дізнатися, чи вони знають про нашу війну. Всі вони казали, що знають і що дуже нас підтримують, що ми робимо важливу справу.

Дар’я Бура: Що вам допомагало в підготовці до змагань і в самих змаганнях?

Майя Москвич: Мені допомагала музика і природа навколо. Я намагалася доторкнутися до всього і відчути все, що було навколо. Вітер, дерева, квіти. Це мені теж допомогло.

Юрій Дмитренко: Я навіть не знаю, що мені допомогло. Від початку змагань я був напружений, вийшов і перший виступ дуже напруженим. Найкраще розслабився, коли після метання диска взяв друге місце.

Сергій Жуковский: Розкажіть як Австралія підійшла до організації?

Юрій Дмитренко: Я не відчув якихось незручностей чи збоїв в організації. Можу порівняти з минулим роком у Торонто. Тут ми були розміщені всі поряд в олімпійському містечку. Яке було збудоване до Олімпіади 2000 року, всі спортивні локації були розміщені біля готелю. Минулого року, були змушені добиратися по 40 хвилин у супроводі поліції.

Майя Москвич: Було багато волонтерів і вони були дуже привітні.

Дар’я Бура: Один з учасників нашої команди сфотографувався з Девідом Бекхемом. Принц Гаррі десь там був поряд. Що вони вам говорили?

Юрій Дмитренко: Наш легкоатлет Василь – дуже відома людина світового значення і Девіду Бекхему було за честь з ним сфотографуватися. Не знаю, хто ще був зі знаменитостей…

Майя Москвич: Кілька членів нашої збірної були запрошені на закритий захід, де був принц Гаррі. Але там не можна було ні фотографуватися, не знімати. Він до нас підійшов і перше, що він сказав, - щоб ми розслабилися і насолоджувалися. По нам напевно було дуже помітно, що ми напружені.

Дар’я Бура: Я мріяла запитати про момент відпочинку, животик коали, кенгуру і комбата і про все, що ви там бачили австралійського.

Юрій Дмитренко: Австралії і Сіднея я практично не бачив, але у нас було два останні дні, коли нам показали Сідней, вдалося покупатися в Тихому океані. А наступного дня нас повели в заповідник, парк, де були одні з кращих представників австралійської флори і фауни. Біля деяких було написано, що вони кусаються, але якщо дуже хочеться, то, думаю, можна. Вони схожі на м’які іграшки, а деякі лапками показують, де гладити животик.

Майя Москвич: Це для мене відкриття – що вони кусаються, мені ніхто не сказав, і я його гладила як хотіла. І з пташкою великою фотографувалася, а потім мені казали, що це небезпечна птаха. А коали дуже схожі на м’які іграшки.