Кіборг «Сєвєр»: До останнього у нас були плани по розширенню периметру в ДАПі

Кіборг «Сєвєр»: До останнього у нас були плани по розширенню периметру в ДАПі

Андрій «Север» розповів про події, які потрібно пам’ятати – оборону донецького аеропорту.

Сергій Жуковський: Андрію, як ви потрапили до війська?

Андрій «Север»: Вперше мене призвали після інституту. Я не ховався. Батько в мене кадровий військовий.

Сергій Жуковський: Наскільки нам відомо, оскільки батько військовий. Ви певний час прожили в Росії.

Андрій «Север»: Тоді це був Радянський союз, а не Росія. Тоді була поширена практика. Коли військових пересилали на інший бік планети. Я народився в Полтаві. А з батьком сім’я де тільки не була – і Магадан, і Камчатка, і Чукотка, і Охотськ. Щороку батьки відправляли мене в Україну до бабусь і дідусів. Я літаком літав по 10-12 годин. Мене тоді це дуже захоплювало.

Сергій Жуковський: Ви після інституту хотіли на строкову службу чи на контракт?

Андрій «Север»: Я пішов на строкову службу. Мене призвав мій полтавський військкомат. Я дуже хотів потрапити в ДШВ, а потрапив в «Десну». Після строкової служби я рік відслужив і мені запропонували йти на контракт в Ірак. Я погодився. Це була перша ротація в миротворчу місію. Нас набрали перших. Я тоді в Білій Церкві вже пішов на гембель, і нас зібрав комбриг і запропонував контракт.

Сергій Жуковський: В Іраці вам не доводилося брати участі у бойових зіткненнях?

Андрій «Север»: Там все по-іншому. Там не можеш брати участі у прямих бойових контактах. Там може приїхати машина на блок-пост і вибухнути, може снайпер «знімати». Бували і в засаді, і в патрулях. Дуже багато в конвоях. Були на кордоні з Іраном. Там була гаряча ситуація на той час. В Багдаді бували. Був непоганий досвід і підготовка.

Сергій Жуковський: Після Іраку ви закінчили службу в ЗСУ?

Андрій «Север»: Так. Пішов на «гражданку», почав шукати роботу. Спеціальність в мене «Економіка. Фінанси». На деякий час вдалося знайти роботу в Києві.

Сергій Жуковський: Через деякий час ви знову поновилися на службі в ЗСУ і, на скільки нам відомо, довго чекали, щоб потрапити в ДШВ.

Андрій «Север»: Я тричі приходив до свого військкомату після Майдану. І коли побачив як все розгортається. Одразу вони не реагували, потім пропонували водієм. Потім, все ж таки, запропонували в 95 бригаду, але сказали. Що потрібно дуже швидко зібратися. І я за два дні пройшов ще раз медкомісію і через день був з речами в 95.

Сергій Жуковський: Ви приїхали в 95. Як це було – повернутися, знову втягнутися в систему?

Андрій «Север»: Думки і враження були різні – від ностальгії до зосередження та розуміння, що це дуже серйозна і відповідальна справа. Треба було щось згадати, підтягнути себе і фізично, і морально. Більшість тих, хто там був, також це відчували. Це були дорослі люди, різні чоловіки, але кожен побачив оточення, з ким прийдеться воювати. Я там познайомився з Ігорем Брановицьким, в шахи з ним грали.

Сергій Жуковський: Що вам довелося залишити, повертаючись до війська?

Андрій «Север»: Роботу, дружину. Дружина на той час була вагітна. Вона навіть не знала куди я їду. Сказав, що у відрядження, бо на той час багато по роботі їздив. Їй дуже довго не казав. А коли нас перекинули в Костянтинівку, сказав що їду на збори…

Сергій Жуковський: Мабуть, тоді вам від неї «прилетіло»?

Андрій «Север»: Прилетіло, коли я вже з госпіталю повернувся. Коли народився мій син, в мене була машина, в нас були збори під Житомиром і я тоді за дві години з Житомира до Києва на роди приїхав.

Сергій Жуковський: Скільки пройшло часу,від  моменту, коли були зараховані в списки 95 бригади і до виїзду в зону АТО?

Андрій «Север»: Два місяці.

Сергій Жуковський: Які перші завдання вам довелося виконувати?

Андрій «Север»: Ми зайшли на початку листопада 2014 року. І наприкінці місяця вже поїхали в ДАП.

Сергій Жуковський: Чи став в нагоді досвід з Іраку?

Андрій «Север»: Ми приїхали на пусте місце, там була коробка будівлі колишньої лікарні, в якій, на скільки нам відомо, раніше були сепаратисти. Навколо поле – це околиці Костянтинівки. Все повністю потрібно було обживати – від постів, до елементарного побуту.

Сергій Жуковський: А ви пам’ятаєте, які думки були, коли отримали завдання їхати в ДАП?

Андрій «Север»: Насправді, це було не наказово. У всіх питали, хто не хоче їхати. Могли залишитися. І  були люди, які насправді дуже хотіли їхати і дуже засмучувалися, коли їх не брали. Вони чекали можливості поїхати замість когось. У нас був Андрій «Рембо», водій БТРа і він дуже хотів поїхати. Поки ми чекали на заїзд в Пісках, там були перші 300-ті. Тоді від міни троє людей отримали тяжкі поранення. Двоє потім не вижили. Андрій поїхав замість одного з них. Загинув у перший заїзд. В Пісках це була перша ситуація, коли по нам прилетіли міни. Вони дуже влучно попали. Мабуть, хтось наводив. Тоді всі одразу зрозуміли, що це не жарти. Хоча, більшість і так це розуміла. Пам’ятаю як ми заїжджали – 2 взвод 1 роти. Це були хороші БТРи. Водії профі були. Одна справа, коли вони нас завозили, в сєпарів відбувався якийсь кіпіш, а коли їхали назад, сєпари готові були. І водії це знали. Всі ж додому їдуть, а водій – просто в черговий рейс. Механам велике дякую.

Сергій Жуковський: Ви заїхали без перешкод?

Андрій «Север»: Так. Там всі розуміли що їдуть новенькі. Новеньких зразу заштовхували в середину, там маячками були викладені доріжки. Треба було йти від одного до іншого маячка. А хлопці, які були на першому посту, вивантажували БТР. Вони знали, хто прикриває, хто розвантажує. Єдине, що, в той момент сєпари почали штурмувати старий термінал. Це була перша доба штурму старого терміналу. Все у напрузі. Він у 70 метрах від нового. Хлопці з іншого відділення намагалися його відбити, але не вийшло. Вони повернулися. І довелося перелаштовувати з того боку пости. Це припало на нашу ротацію. У нас був прямий вогневий контакт. Це було неочікувано. Постійно потрібно було бути в тонусі.

Сергій Жуковський: Які були перші враження від побаченого?

Андрій «Север»: Я його побачив вперше ззовні вже під час другої ротації, коли ми прикривали «ласточки» в січні 2015 року. Туди ми їхали в броні, швидко. Я дуже люблю топографічні карти і в принципі, розумів розстановку. До того ж, у нас були інструктажі, нам говорили звідки основні напрямки. Але, коли ти всередині незнайомого місця, великі зали,по бокам купа кімнат – було незвично. Багато хто для себе під час відпочинку, йшов і роздивлявся все навколо, щоб орієнтуватися. Я теж дивився у всі щілини, в бінокль на «Дім з хрестом», на старий термінал, на злітну смугу.

Сергій Жуковський: Яку роль ви виконували в ДАПі?

Андрій «Север»: Суть в тому, що визначалося все на місці. Основною задачею було – перейняти досвід у попередньої бригади. Ми міняли 79 і 93. А вони були такими старожилами… Хлопці показували всі нички, всі пости – «Війна», «Ромео», «Позитив».

Сергій Жуковський:  Звідки такі назви постів?

 Андрій «Север»: Ці назви завжди йшли від позивного першого старшого на посту: «Ромео», дай відповідь «Сєвєру». Коли «Ромео» звідти пішов на ротацію, позивний залишився, як пам’ять про хлопців, які перші туди заступили.

Сергій Жуковський:  Скільки часу у вас було, щоб поспілкуватися з хлопцями, яких ви замінили?

Андрій «Север»: Першу добу ми стояли на постах. Потім на постах стояв хтось один або двоє з них. Потім вони їхали на ротації. Ще пам’ятав їхні позивні.  На нашому посту були веселі, азартні хлопці. А зараз не згадаю… 79 бригада. Пам’ятаю, що старший був «Спартак».

Сергій Жуковський: Що головне було мати в аеропорту (окрім зброї)?

Андрій «Север»: Хороших вірних друзів. Це головне не лише в аеропорту. Треба було мати впевненість. Це робота. Треба знати правила, матчастину. Це, насправді, не дуже важко. Тому, там і були такі хлопці, які не хотіли їхати на ротацію. Вони знали свою роботу, були впевненими в собі, знали, що вони могли комусь зберегти життя.

Сергій Жуковський: За першу ротацію, що найбільше залишило у вас враження?

Андрій «Север»: Таке відчуття – ніби перебуваєш у фортеці, яка в облозі. Всі мобілізувалися і зразу видно, хто піде, хто не піде. Відчуваєш адреналін, свою силу, впевненість, невпевненість. Коли свій стержень випробовуєш, це дає тобі відчуття на все життя. Перша ротація була менше тижня. Другий раз ми заїжджали з 16 на 17 січня вночі. Ми двома «ласточками» виїжджали з Водяного – 16 чоловік. Другий раз ситуація була зовсім іншою. Ми їхали не то, щоб в один кінець, але всі розуміли, що результат може бути будь-яким. Від нас багато що залежало. Важливо було з ким їдеш. І, знову ж, всі їхали добровільно. Наказу «до останньої краплини крові» не було. Ми їхали, тому, що знали яка там ситуація, що там дуже сильно затиснули хлопців. Вони опиралися, але в них була складна ситуація – і води не було, і генератора не було. Для себе був готовий на це. Коли підняли, бачу, Іван Іванович Зубков, царство небесне, Герой України їхав старшим групи. Він мав великий авторитет в роті, в батальйоні. Його не можна було не поважати. Другий раз, звичайно, було спекотніше. Ми з Іваном Івановичем розвантажували нашу «ласточку», в люк механіку прилетіла або граната, або ВОГ. «Ласточка» загорілася, ми механіка-водія витягли, почали надавати допомогу. Я пішов звідти 21 січня зранку з «Соколом» з 80-ки, командиром розвідвзводу. Вже після другого підриву. На той момент було багато поранених. До 10 людей були легкопораненими, які потім потрапили в полон і 2-3 тяжких. Тоді на ранок ті, кого ми дістали з-під завалів, тяжкі не дожили. І Женя Яцина, Ігор Зінич, медик від Бога. Кілька людей було тяжких, з ними потрібно було щось робити. На той момент ми евакуювати їх не могли. Треба було просити «ласточки». А ті, які приїхали вночі («Рахман» приїхав однією з них») – одну спалили, друга з парапету вилетіла і перевернулася і нас евакуювати не могли. Третя поїхала і могли подумати, що тут живих нікого не лишилося. З верхніх поверхів був вогонь. Але тоді почався дуже густий туман і була можливість під’їхати. Коли побачив, що в полон потрапило більше, ніж я думав, то з такою кількістю ходячих можна було спробувати по тому туману витягнути 300-их. Ігор Брановицький тоді живий був. У нас з «Соколом» були ноги прострелені, у «Сокола» ще ключиця. Ми Ігора вмовляли піти з нами. Але він відмовився. Сказав, що він єдиний майже не поранений, буде дивитися за іншими пораненими. І Стас Стовбан, напевно теж йому життям зобов’язаний. Андрій Гавриляк «Зуб» залишався. Загинув.  Остап Гавриляк залишався, потім його забрали з полону.

Сергій Жуковський: У вас була інформація про можливі підриви?

Андрій «Север»:  Звичайно, ні. Якби ми знали, напевно, вийшли б раніше. У нас до останнього були плани, ми нормально почували себе на цьому п’ятачку, нам вистачало БК. Ми хотіли сусіднє приміщення зайняти, потім ще одне приміщення. Ми б мали можливість вийти на «Позитив»… У нас перед першим підривом не було 300. Ми перебрали зброю, розібрали, зібрали АГСи, був Птур, РПГ. Нам треба було тільки розширювати периметр. Ми на верхні поверхи ходили, зачищали їх. Був такий хлопець «Італьянець» Володимир Бузенко, він був найбільше безбашенним. Він був давно, облазив все. Дуже був сміливим.