«Коли в тебе щось відбирають, тобі щось дається взамін», - Сергій Вікарчук у програмі «Вони обрали Україну»
У спільному проекті Армія ФМ та Міністерства у справах ветеранів Сергій Вікарчук розповів про дитинство та окупацію малої Батьківщини, а також, що для нього означає «обрати Україну» та як вберегти країну.
Дар’я Бура: Сергію, розкажи, де ти виріс в Криму і які спогади з дитинства?
Сергій Вікарчук: Я зі західного узбережжя, навіть більше зі степової частини. Виріс там, де Північно-кримський канал, маленький і великий. Знаю, що таке працювати на землі, у батьків була земля. Пам’ятаю спекотне літо, коли дихати немає чим, і я радів цьому літу. І пронизливо, до кісток при -5 зимою в степах. Завжди розмовляв російською мовою.
Дар’я Бура: Яким Крим запам’ятався тобі, починаючи з того віку. Коли ти вже почав аналізувати?
Сергій Вікарчук: Ми відчували, і я відчував себе якимось особливим. Ми завжди були українцями, визнавали, що українці, але розповідали якісь дивні історії про різні регіони України. У мене поступово виховувалася проукраїнська позиція, але останні там до 14-го року років 10 вона ставала все більше проукраїнською. І за слово «на Україну» я міг полупати комусь по лобі. Мене дратували російські новини, розважальні шоу, які показували шароварщину якусь. В моєму оточенні це було нормою.
Костянтин Богатирьов: Чим ви займались до війни?
Сергій Вікарчук: Був в Євпаторії чиновником невисокого рангу в відділі курортів і туризму при Головному управлінні інвестиційної політики Євпаторійської міської ради. Туризм – це моя стихія, чим я живу близько 16 років. 64 курортні заклади підпорядковувалися мені, саме євпаторійський регіон. Я був у захваті, бо я знав набагато більше, ніж самі євпаторійці, місць. Я Криму зобов’язаний життям. Народився на Поліссі, батьки мене вивезли в пів року, бо я задихався, саме в той регіон, де степове повітря поєднане з морським. І я хочу віддати данину регіону, де я виріс.
Костянтин Богатирьов: З цим пов'язаний вибір вашого позивного – «Євпаторія», «Євпаторійський»?
Сергій Вікарчук: «Євпаторійський» я дописую в прізвище – це вже для ватників. Люблю їх чіпати. А позивний «Євпаторія», – коли я на війні був, всім протролив вуха, що Крим – це Україна. І так задовбав всіх, мене закинули на одну позицію, назвали її «Євпаторія». І так воно прижилося.
Даря Бура: Що ти любив найбільше не з самої місцевості, а взагалі зі свого регіону?
Сергій Вікарчук: Найбільше мені подобалось в регіоні – полікультурність. Коли вулиця караїмська, а на ній є православні, є вірменська церква, мусульманська, католицька. Всі народи зібралися в одному місці, як якийсь малий Єрусалим. Я любив колорит старого міста: ліпнину, архітектуру, традиції. Люблю оцих старих людей, які несуть ту стару історію і колорит. Море, природа – це як додаток. І до Росії ми всі жили дружно. Я українську культуру почав популяризувати через Марш вишиванок, потім створював Фестиваль українського гумору, робив якісь локальні свята. Потім об’єднався з місцевими громадами. Я хотів більше робити акцент на українство, бо нас там було більше 20-30%. А українці через почуття меншовартості казали «я русский». І хотів показати, що є й українська культура, чим накликав супротив проросійських сил. У мене була вишиванка, вишита дружиною. Вона мені й прапор вишила український, з яким я в гори ходив. Куди б я не їздив, я всюди його піднімаю. Я хотів перевернути шаблони. Моє завдання було показати в іншому контексті. Узбек, водій трамваю, вишиванку одягнув і їздив містом, його навіть 24 канал на відео знімав. Вся Євпаторія у вишиванках була. Мер міста сказав: «Ти перша людина, яка змусила мене вдягнути вишиванку». Якщо б мені ще 2-3 роки, можна було б змінити хід історії. Люди з усієї України повитягували вишиванки, яким по 200-400 років. І тоді стався 14-й рік, все фатально обрушилось. У мене було багато проєктів. На 200-річчя Шевченка я планував на Чатир-Даг, на верхньому плато герб України викласти, щоб із космосу можна було дивитися.
Дар’я Бура: У тебе були проблеми з проросійськими силами. В тебе родина, двоє малих дітей. Ви змушені були переїхати. Було складно прижитись, і ти вирішуєш піти на війну. Що сказала дружина?
Сергій Вікарчук: Найкрутіша людина в родині, мабуть, - моя дружина, бо це вона погодилась на цю авантюру. Не піти на війну, коли у нас війна і я можу автомат тримати - маю там бути! У мене дві маленькі донечки. Так, це дуже несправедливо, їх покинути, але й несправедливо їх не захищати. І в той момент прийшов дільничний з повісткою. Я аж стрибав від радості. Все йшло до того. Так, були моменти відчаю. Але я вважаю, коли в тебе щось відбирають, тобі щось дається. Якщо нечесно відбирається, то тобі воно чесно повертається. І тут друг мені сказав, що на Першому національному є наш друг, може, до нього на роботу спробувати. Подзвонили. Він каже: «Та звичайно, приходь». З’явилась робота. Неочікувано хтось запропонував квартиру на Троєщині. А спочатку нас ніхто не хотів із дітьми приймати.
Костянтин Богатирьов: Як взагалі зрозуміли, що пора виїжджати, що щось змінюється в Криму?
Сергій Вікарчук: Я ще в окупації прожив півроку і шукав, як переїхати. Щодня розсилав сотнями резюме. Нікому не був потрібен. І уже в серпні, після військових подій просто взяв і поїхав, навіть не звільнився. Одна сумка, іграшки дітей, трішки речей – і поїхали. До речі, мене дуже багато людей засуджують, що я турбувався про своїх дітей, не одразу, як всі герої, переїхав. Мені цим часто дорікають.
Дар’я Бура: Ти служив у морпіхах?
Сергій Вікарчук: Це берегова оборона була в Перевальному. Спочатку я став танкістом, водієм-механіком. А потім, коли я пройшов учєбку, почали набирати в берегову оборону. І я стаю мінометником, а я люблю знати всі військові спеціальності, у мене їх багато - 8. Далі я став матросом.
Дар’я Бура: Як ти відчув потяг до того, що це обов’язок твій як чоловіка, захисника своїх дітей, своєї землі?
Сергій Вікарчук: У мене це народилось насправді трішки раніше. В нашому роду є традиція – чоловіки не палять до служби в армії і це була гордість: ми всі мали пройти службу. Не важливо, до якого чину дослужишся, але маєш це зробити. Я потрапив в армію в 24 роки.
Дар’я Бура: А коли три приїхав в зону бойових дій, побачив наслідки бойових дій, що відбувалося в голові?
Сергій Вікарчук: Нас везли з Бердянська в Донецьку область, я побачив стелу в’їзду в область – і тут в мене серце закалатало. До цього була ейфорія. Побачив у полях закопані артустановки. Люди незнайомі. Думав, знову «дідівщина», бардак. Але все виявилося навпаки. Всі були доброзичливі. Якось нас потихеньку вводили. Але я не відчував якогось великого страху. Найбільший страх був, коли табличку побачив – Донецька область. А там ми один з одного жартували. Карточку зарплатну я віддав дружині, мені дали форму, берці, автомат – і мені нічого не було потрібно. Так, я не мав можливості комунікувати зі світом, це було важко, бо неможливо дітей побачити, дружину, друзів. Та я хотів максимально допомогти родині, бо залишив дружину з дітьми в незнайомому місті. Вона виживала, як могла, без мене.
Дар’я Бура: Дружина пройшла свою війну.
Сергій Вікарчук: Так, у неї була своя війна. Знаєте, в старій армії ти отримав зірки капітана, а дружині на ряд вище треба давати. Це велике для неї було навантаження.
Дар’я Бура: 6 років триває війна. Крим досі окупований. Чи ти бачиш, з досвіду того, що пережив, варіант розвитку подій далі?
Сергій Вікарчук: Я стою на тому, що Крим – це Україна і нам його треба звільнити. Те, що там зараз робиться, - це ненормально, неадекватно. Я стою за те, щоб ми дипломатичними шляхами звільнили Крим. Військове вже має бути потім. У мене дуже багато родичів, друзів. Я не уявляю собі війну там. Я не хочу, щоб там було таке, як на Донбасі, відверто кажу. В більшості випадків кримчани – це звичайні люди.
Костянтин Богатирьов: Чи залишились осередки опору в Криму і чи відфільтровують люди інформацію, яку надає Росія?
Сергій Вікарчук: Я знаю, що в Криму дуже багато кримських українців, незалежно від національності. Осередків дуже багато. В Криму дуже багато українців. Я дивуюсь сміливості, хто патріотично там висловлюється. Але в більшості випадків нормальні люди не ходять ні на пікети, не беруть участь у якихось політичних діях. У мене є кримчани, яких я відправляю в подорожі за українськими документами, і їх доволі багато. Я знаю багато осередків: письменники, історики, вчителі – об’єднуються. Це небезпечно, бо на тебе навішають ярлик і придумають, принесуть вибухівку, зроблять з тебе Балуха або Приходька – і ти перетворишся в одну мить на терориста. Моїм друзям, рідним незнайомі люди підходять і кажуть: «Дякую за сина, друга». А інші тицяють пальцями, принижують. У Володимира Балуха така сильна проукраїнська позиція, він стояв на своєму, він провокував. Він знав, що він робив. Це людина, за якою треба йти.
Дар’я Бура: «Вони обрали Україну» - що ти можеш сказати в цьому контексті?
Сергій Вікарчук: Мабуть, не я обрав, а Україна мене обрала. Вона обрала кожного, і це наш обов’язок – захизати її. І я хочу, щоб ми боролися за кожен клаптик своєї землі, щоб перестали сваритися, щоб об’єдналися. Хочу, щоб були однією силою і рухались до своєї мети. І Крим – це Україна.
