Колишні військовополонені: Найважливіше для хлопців в полоні – знати, що про них пам’ятають

Колишні військовополонені: Найважливіше для хлопців в полоні – знати, що про них пам’ятають

У програмі Поліграф говорили з військовими ЗСУ, Андрієм Бессарабом та Олексійєм Кодьманом, які пройшли полон та минулого року повернулися додому. Вони розповіли про умови в ув’язнені, емоції, найбільші потреби та про повернення додому. А волонтер Тетяна Руденька розповіла про те, як можна підтримувати наших військовополонених, щоб вони відчували, що українці про них не забули.

Дар’я Бура: Хлопці, розкажіть свої історії. Як так сталося, що ви потрапили до полону?

Олексій Кодьман: Я пішов служити  по мобілізації на початку 2015 року. Після навчального центру потрапив до 56 ОМБр. Служив в розвідувальній роті і потрапив в полон у листопаді 2015 року, під час бойового завдання. В полоні провів понад два роки. А потім 27 грудня мене звільнили, разом з Андрієм.

Андрій Бессараб: Я потрапив в полон в березні 2016 року, 1 рік і 8 місяців пробув в полоні.

Сергій Жуковський: Розкажіть про свій стан і емоції одразу в той момент, наскільки можливо було оволодіти собою.

Андрій Бессараб: Одразу в голові був шалений ступор – ситуація неординарна, відношення неординарне. Жорстка ситуація. Тяжко було, але вистачило сил, внутрішнього налаштування це все переживати, витримувати.

Олексій Кодьман: Ми потрапили в бойовій обстановці. Це зразу ми всі такі розумні, мовляв, в полон не здамся, підірву себе гранатою. В нашій армії таких насправді мало, хто на таке наважується. Людина жива істота і хоче жити. І в нас так вийшло, що прийшлося скласти зброю і здатися в полон – хотілося жити.

Сергій Жуковський: Відразу, крім обмеження волі, які були заборони. Як ті люди з вами працювали, можливо в чомусь переконували.

Олексій Кодьман: Спочатку були допити – де служив, імена командирів, техніка, підрозділи… Коли це минуло возили нас на так звані «роботи». Більше психологічно впливали, мовляв: про вас забули, ви країні не потрібні, переходьте на вашу сторону. Але таких не було серед нас. Чисто психологічно пресинг був.

Андрій Бессараб: Досить жорсткий моральний пресинг, спроби вербування. Всі це там проходять.

Дар’я Бура: А можете розказати як перебігав день загалом?

Андрій Бессараб: Перший час психологічно дуже тяжко усвідомлювати ситуацію в якій опинився. Перший час допити дуже інтенсивні, часті, часом з тортурами. День минає непомітно. Допити можуть бути і зранку, і в обід, і в вечері. Пізніше, коли нас – основну масу військовослужбовців – перевели до Макіївської колонії, дні тягнулися дуже довго. Півтора роки не бачити небо без клітки дуже тяжко. Складно було чимось себе зайняти. Кожен знаходив свій вихід. Хтось по можливості займався спортом – віджимання, присідання. В прогулянкових двориках був турнік – хлопці підтягувалися. Я, щоб не зійти з розуму, писав вірші. Для нас, українців – волелюбних і вільних – довгий час перебувати у клітці дуже тяжко. І це залишає досить серйозний відбиток в голові.

Дар’я Бура: Чи у вас був доступ до інформації, чи лише те, що вони намагалися вбити вам у голови?

Олексій Кодьман: Коли нас перевели до колонії, нам давали раз в день, 1.5-2 години, змогу дивитися телебачення. Ми там знайшли два українські канали – 1+1 і 5 канал. Це перший час, коли не було можливості спілкуватися з рідними, ми мали можливість побачити рідних, може на якихось мітингах, акціях. А потім нам заборонили дивитися телевізор. Слухали місцеве радіо.

Сергій Жуковський: Охарактеризуйте їхнє радіо – пропаганда чи музика?

Андрій Бессараб: 90% пропаганда. І трохи музики. А насправді, у них там три основні меседжа, у всьому контенті новин: Порошенко – поганий, Захарченко – хороший, Путін – бог. І весь контент новин навколо цих напрямків і більше нічого. Вливають в голови ваті.

Сергій Жуковський: В якийсь момент вам дали можливість спілкуватися з рідними?

Андрій Бессараб: Через півроку перебування у Макіївській колонії ми отримали перші листи від рідних. Передачі почали приходити раз в 2-3 місяці. Але, наприклад, зі мною дружина намагалася порадитися, куди вступати дитині, але цього листа я отримав в жовтні, коли дитина вже вступила. Хоч затяжне і з запізненням, але спілкування в листах було.

Олексій Кодьман: Було таке, що ми писали листи, їх возив Червоний хрест. Щось наплутали і листи за серпень ми отримали в листопаді. Червоний хрест до нас не допускали. Вони казали, що в них такий контекст спілкування з військовополоненими, щоб сам на сам. Цієї змоги не надавали, тому ніхто і не приїжджав.

Сергій Жуковський: А чи не було випадків, коли листи від рідних були сфальсифіковані?

Андрій Бессараб: Фальсифікацій не було. Але ці листи до нас перечитувалися кілька разів і частини тексту могли бути відсутні.

Олексій Кодьман: Або коректором замальовували.

Сергій Жуковський: Хто були люди, які з вами працювали – росіяни чи місцеві?

Олексій Кодьман: В мене на допитах були присутні росіяни. Це було чути по їхньому говору. Коли ми сиділи на «ізбушці» (колишня будівля СБУ у Донецьку), там був командир полка комендантського місцевий, але в нього був куратор з Росії. Це нам не було достеменно відомо, але таке розказував майор у нетверезому стані. Він казав, що він росіянин, з Ростова, говорив яку отримує зарплату. Те, що там є росіяни – це 100%. Нас брала група, до якої потім приїжджав командир на наш допит, і говорив, що він росіянин, з Тули. Ще один був, який говорив: «С кем вы воюете, у меня это уже 5 война», він з Краснодарського краю.

Дар’я Бура: Чи відчувалась різниця у спілкуванні на допитах між росіянами і місцевими?

Олексій Кодьман: Росіяни зі мною культурніше на допитах спілкувалися, ніж один донецький хлопець.

Сергій Жуковський: Розкажіть як ви дізналися, що буде обмін?

Андрій Бессараб: Один з найскладніших моментів перебування в полоні – це розмови про те, що буде обмін. Вони відбувалися дуже часто. Морально готуєшся, а потім дізнаєшся, що ніякого обміну немає. Часом це була фейкова інформація для морального тиску, часом домовленості зривалися. З березня 2016 року обміни припинилися зовсім. Ми чули про те, що намагалися домовитися часто, але обмінів не було. Коли нас конкретно вже міняли, ми дізналися за день. Місцеве управління колонії ввечері носили папір, де просили підписувати, що претензій до адміністрації колонії та умов утримання немає. Звідси і дізналися, що на обмін поїдуть не всі, бо чути було в коридорі, що не всім давали писати таку заяву.

Сергій Жуковський: Як відбувається обмін і які перші емоції?

Олексій Кодьман: Мене вже раз на обмін возили, якраз в березні 2016 року, але не поміняли. Вивезли на блок-пост під Мар’їнкою, але розвернули назад. Цього разу, коли везли на обмін, ми дуже довго сиділи в автозаках. Виїхали зранку, а поміняли під ніч. Думали, теж, що обміну не буде. Але він стався. Дуже здивувало те, що сєпари розказують як вони погано сидять в Україні, як над ними знущаються, а на обмін вони приїхали хто з вазонками, хто з котами.

Сергій Жуковський: Коли ви виїхали вже з тієї території в Україну, як розвивалися події далі?

Андрій Бессараб: На блок-посту, куди привезли, нас зустріли представники наших спецслужб, Геращенко була. Було приємно всіх бачити, чути українську мову. Там нас зустріли, перевезли на нашу сторону, на наш блок-пост, перевдягнули у військову форму, вертольотами відправили до Харкова. Була прес-конференція, а після цього пересадили в літак і перевезли до Києва, де нас чекали наші рідні. Була втома, був емоційний вибух.

Дар’я Бура: Що відбувалося в шпиталях, чи були якісь реабілітаційні процедури?

Олексій Кодьман: З першого дня всі пройшли процедури обстеження, почали лікувати в кого що виявили. Когось виписали після Нового року, деякі ще лікуються. Як такої реабілітації не було.

Андрій Бессараб: Реабілітація в основному була від волонтерів.

Дар’я Бура: Пройшло трохи менше року від вашого звільнення, можливо ви усвідомили вже якісь моменти, на які можете вказати тим, хто в полоні досі – як себе налаштувати, щоб витримати?

Олексій Кодьман: Кожна людина індивідуальна. Багато хто закривається навіть від психологів.

Андрій Бессараб: Так, це індивідуальні речі. Тим більше, стосовно військовослужбовців, – коли людина йде в армію, коли держава у стані війни, – має на увазі, що такі речі як полон чи поранення – це ризики професії. Хлопці, які сильні духом, самі справляються з цим. Організм мобілізується. Але наші хлопці все витримують, їх зламати неможливо.

Сергій Жуковський: Як рідним потрібно поводитися, щоб не нашкодити людині в полоні?

Андрій Бессараб: Це складне і важливе питання. Там все зрозуміло – ти в полоні, а тут складно уявити, що переживають дружини, батьки, діти. Найважливіше – це суспільна підтримка. На сьогоднішній день питаннями полонених займаються лише їхні рідні. Дуже мало підтримки від держави і населення.

Сергій Жуковський: Тетяно, звідки взялася ідея допомоги військовим полоненим?

Тетяна Руденька: Мене випадково хлопці познайомили з людиною, яка займається передачами військовополоненим. Я вже не вперше цим займаюся. Почула як Андрій говорить, що хлопцям дійшла посилка. Просто запитала, що їм туди передають. Приходять списки з потребами і головне – дотримуватися саме цього списку, саме те, що дозволили, в такій-то кількості. Потім ми отримуємо адресу, куди надіслати. Хоча б так ми можемо хлопцям показати, що тут не байдуже. Насправді в полоні залишається багато наших хлопців, які дуже давно утримуються. І образливо, що окрім рідних питання військовополонених не торкається нашого суспільства. Ніби цього немає.

Дар’я Бура: Що дозволяється в таких списках передавати?

Тетяна Руденька: Найпростіші продукти: каші швидкого приготування, пюре-мівіна, згущене молоко, але лише в м’якій упаковці, сухофрукти. В списках часом пишуть на яку кількість хлопців передача, то я намагаюся прорахувати. Трохи раніше передавала посилку, то дозволили передати взуття, в кого вже зовсім зносилося, куртку, спортивні штани, футболки. Цього разу дозволили лише продукти і вітаміни.

Сергій Жуковський: Там взагалі є необхідність в ліках?

Олексій Кодьман: Є, але не все дозволяють. Знеболювальні потрібні, бо хлопці після поранень, з зубами проблеми. Вітаміни потрібні.

Тетяна Руденька: За цей рік, у мене вже було 5 посилок, то жодного разу ліки не дозволяли. В двох останніх посилках дозволили протизастудні, риб’ячий жир, вітаміни.

Андрій Бессараб: Все це дуже потрібно і дуже приємно отримувати. Але для тих людей, хто там, найважливіше – це увага, те, що про них не забули і пам’ятають.

Сергій Жуковський: Хто долучається до допомоги?

Тетяна Руденька: Коли я отримую цей список, одразу він розлітається між волонтерами. Дуже завдячую друзям-байкерам, вони мені ніколи не відмовляли. Жінки, які продають продукти, де ми закуповуємо, дуже з розумінням ставляться. Одна жінка з нас не взяла гроші, розплакалась, принесла цукерок… Дуже вдячна всім цим людям.

Дар’я Бура: Чи обмежують терміни на збирання таких передач?

Тетяна Руденька: Раніше раз на три місяці десь можна було. Тепер цей проміжок часу трохи скоротився. Десь близько місяця. Сподіваюся, на свята нам дозволять щось хлопцям передати.