Комбат Сухаревський: Ворог, бажання перемоги і лідерство командира — головна мотивація кожного бійця на війні

Командир батальйону 36 бригади морської піхоти ВМС ЗСУ Вадим Сухаревський розповідає про те, як заслужити авторитет серед бійців, виховати в них відповідальність. Майор також пояснив, що для нього морська піхота і як він ностальгує за ВДВ.

Тебе пам’ятають як першого офіцера ЗСУ, який відкрив вогонь по сепаратистах навесні 2014 року під Слов’янськом. Тобі подобається такий ярлик?

Я так розумію, що від цього ярлика вже нікуди не подінешся, хоча, моментами, вже і хочеться. Особливо, коли третій рік поспіль у цей період починається повторення цієї історії. Хочу відразу сказати, що особисто моя заслуга – це просто команда. Насправді, це була комплексна робота, і стріляв мій підлеглий, мій кулеметник, який у мене служив, починаючи зі строкової служби і потім підписав контракт. І весь екіпаж молодих хлопців, який вперше у своєму житті почув, як кулі б’ють по броні БТРа, з квадратними очима дивлячись на мене, чекали такої команди.

Так ось, все почалося насправді за багато років до цього. І своє рішення стати офіцером було сформоване, і основні кроки на шляху до цього я ще робив, починаючи зі строкової служби, перед якою був військовий ліцей. Нам тоді говорили “хто не стане військовим, того загризуть”. Це травмує дитячу психіку насправді. Стройовий крок, кантики на ліжку – після 9-го класу воно якось важко сприймалося.

У тебе був такий стереотип, що армія – це “смерть”?

Ну це в той час. Потім я потрапив у ВДВ на строкову службу у героїчне місто Хирів (Львівська область, на польському кордоні). Відповідно, відчув смак служби у високомобільних десантних військах, на той час ще аеромобільних.

І в чому там був смак?

Ми говоримо про 2002 рік. Важко сказати. Просто коли потрапляєш в армію, де дійсно займаєшся військовою справою – стрибаєш, бігаєш, стріляєш, при чому постійно, тебе чомусь вчать, ти розвиваєшся як військовослужбовець, при чому треба враховувати специфіку і психологію ВДВ. А вона дуже особлива. Відповідно це й закохало. Тому якби я не потрапив у десант, то військовим навряд чи став би. І в офіцери пішов би теж малоймовірно. Після цього був Ірак. Після повернення з Іраку я мав вибір: піти щось придумувати у цивільному житті чи продовжувати службу. І після короткотривалої відпустки я зрозумів, що просто вже без цього не можу. Бути там кимось цивільним чи продовжувати готувати хлопців, ділитися своїм досвідом, в принципі, і наштовхнуло на те, що вже пора вчитися і ставати командиром, і пора готувати хлопців саме до таких ситуацій, які були в Іраку, адже тоді ми ще про АТО навіть не думали. І одним із головних питань служби в Іраку було саме те, що наші командири боялися приймати рішення. Така служба була в мирний час. Це надзвичайно дратувало мене як солдата, як сержанта. І я собі пообіцяв, що коли стану офіцером, то боятися приймати рішення не буду. І, в принципі, ось ту обіцянку, що я собі дав тоді, я намагаюся тримати на всьому своєму кар’єрному шляху. І в цій війні, яка у нас сталася, я теж намагаюся тримати слово.

Ти сильний противник Радянського Союзу і всього, що з ним пов’язано. Багато разів говорив, що українській армії треба відходити від радянських канонів і мати нові. Так як тобі краще – щоб тебе називали товариш майор чи пане майор?

Мені безпринципово. Є досвід багатьох країн, є досвід наш власний, ми маємо цей досвід використовувати в позитиві для нас. На мою думку, дуже повільно йде процес аналізу і обробки, втілення в життя навіть у наших підрозділах якогось передового досвіду. Я не можу сказати, що в радянській системі все було дуже погано. Було багато здобутків. Але, на жаль, наші ЗСУ після від’єднання їх і формування в 1991 році, старі і навіть сучасні офіцери з радянської армії взяли лише найгірше — це бюрократію, папери, незрозуміле зверхнє відношення, зникнення правильних відносин в офіцерському корпусі і всього решта. Саме з цим я борюся. Є певні відносини між старшим офіцерським складом, молодшим офіцерським складом, є сержантський корпус і є рядовий матроський. Треба формувати особистісні якості бійців, не можна забувати про їхню психіку і про їхній добробут. На жаль, до цих питань у нас ставляться досить зневажливо.

Як ти навчаєш відповідальності своїх бійців?

Вся служба — як і на передовій, так і в тилу — це життєвий процес. Ставляться завдання, йде формування підрозділів, бойова підготовка тощо. І під час цих процесів, під час виникнення екстремальних ситуацій дуже важлива робота керівника, військового менеджера, вона заключається в тому, щоб цей стрес, успіхи чи проблеми бійця направити в правильне русло, щоб особовий склад розумів, де правильно, де неправильно.

А коли і по шапці отримати...

На жаль, менталітет у нас такий, що це найпріоритетніший і найдієвіший метод (сміється...).

Мені командири висловили таку проблему. Раніше, коли хлопець приходив в армію, завдання було його зламати морально, його треба було підкорити. Зараз, за словами командирів, так не ламають, і що рівень свободи у цих людей, що прийшли в армію, особливо після Революції гідності, дуже високий. І їх не можна вже якось там ні обізвати, нічого такого. Чи вважаєш ти це проблемою?

Це не проблема. Це процес необхідний у будь-якому випадку для того, щоб з цивільної людини зробити військову, незалежно від того, ким вона була до того. Можливо, методи зараз не такі кардинальні, як під час проходження строкової служби. Люди, які йдуть в армію, незалежно від своєї мотивації, мають розуміти, що є противник і ми йдемо до перемоги. Все. Цей мотиваційний шлях і є рушійною силою того, що військовослужбовець розуміє необхідність підкорюватись, виконувати завдання, які йому не подобаються, але в загальній картинці він розуміє, що це саме той рух, в напрямку якого ми йдемо. Потім уже починається процес лідерства командира, його авторитету перед бійцями, коли він правильно ставить задачі.

Ти можеш назвати себе суворим командиром?

Ні, я іноді себе виню. Я в цьому напрямку не допрацьовую.

Чи можеш дати поради командирам, як тримати підрозділ в порядку?

Як вчать у військовій школі, скільки командирів, стільки і рішень, методів чи стилів управління. Я завжди спілкуюсь з особовим складом. “Друже, як справи, розказуй. Що бачив? Що тобі потрібно? Чим тобі допомогти? А чому ти не зробив це? А ти знаєш, що можна було зробити так? Якщо ти знаєш, то чому не зробив?”. Просте і елементарне спілкування, тому що на фронті його дуже не вистачає, бійці локалізовані в своїх мікроколективах, і будь-яке спілкування сприяє їхньому стану.

Тобто якогось “почерку Сухаревського” управління підрозділом немає?

На жаль, не можу його озвучити по радіо, бо неправильно зрозуміють. Він трошки не статутний (жартує..).

Ти був десантником. Зараз командир морпіхів. Не сумуєш за десантурою?

Колишніх десантників не буває. Коли мене будуть ховати, у мене буде два берети — синій і чорний. І так само два прапори. Про цю службу я ніколи не забуду, вона зробила мене тим, ким я є. А далі морська піхота, вона по своєму роду, специфіці та ідеології дуже близька до ВДВ, оскільки у нас є і стрибки, і польовий вишкіл на високому рівні, і тільники, і берет-святиня, можливо, ще навіть цікавіше, бо ще є морські висадки. Ностальгія звичайно є, але той об’єм роботи, який є в морській піхоті, то я надзвичайно задоволений цією службою. Найважливіше, що є у морській піхоті — дають працювати і робити те, як я бачу і що хочу зробити зі своїм підрозділом.

Чи формується у нас військова еліта? І яких людей з якими якостями можна до неї віднести?

Особисто моя думка, що військову еліту не потрібно формувати. Після інтенсивності подій на війні вона сама випливає. Ні для кого не секрет, що соцмережі, телебачення цю саму еліту і формують. Є прізвища, які знає вся Україна, командири, яких визнає особовий склад. Для мене поняття військової еліти буде диктуватися таким вибором зі всіх сторін — преси, особового складу, формування авторитету в середині колективу.

Ти кажеш “особовий склад”, так офіційно. Але ми ж розуміємо, що за цією назвою стоять живі хлопці. Що вони для тебе?

Морські кротики. Дивлячись на те, як вкопуються хлопці в землю і як стійко переносять ті ж самі обстріли, незрозумілі виклики зі сторони противника, то перш за все це мої діти. Я за кожного з них відповідаю, кожного з них поважаю і люблю, незалежно від того, якими методами я з ними працюю, чи це по шапці, чи це по плечу. Основне моє завдання — це виконати задачу, яку ставлять нам як підрозділу, і повернути їх додому, до рідних і до батьків.

 

Ірина Сампан. Маріуполь. 2017 р.