Королівські піхотинці: "Наша країна захищена. З такою бригадою як 24-та нічого боятися не треба"

Королівські піхотинці: "Наша країна захищена. З такою бригадою як 24-та нічого боятися не треба"

Указом Президента України у 2017 році 24 окремій механізованій бригаді присвоєно ім`я короля Данила. З цього часу військовослужбовці гордо називають себе бійцями Королівської бригади чи Королівськими піхотинцями. Одними з таких є головний сержант роти Микола Недельський та командиром взводу Володимир Гуменюк. З ними й поспілкувалась виїзна команда Армії ФМ.

 

Олена Кравченко: Ви спочатку пішли на Майдан, а потім долучились до лав армії. Чому?

Микола Недельський: Після побаченого, що робиться в державі, особливо після побиття студентів 30 листопада, ми з однодумцями зібрались і вирушили до Києва на Майдан. А згодом – в «Айдар». З 15-16 років я відвідував організацію «Пласт», там вчили бути патріотом своєї держави, тим паче, ми маємо таке козацьке коріння. Тому тоді я вирішив стати на її захист.

Олена Кравченко: Як відреагували рідні?

Микола НедельськийРідні півроку думали, що я в Києві на роботі. Пізніше побачили мене по телебаченню, зрозуміли, що я на Сході.

Олена Кравченко: Після «Айдару», що було далі?

Микола Недельський:  Я почув про хорошу славу королівської 24 ОМБр. Переговорив з командиром бригади і пов´язав свою долю з ними. Служу тут вже пів року, підписав другий контракт і не жалкую.

Олена Кравченко: Зазвичай після поранення з´являється більший страх, що щось трапиться, ніж був до цього, це так?

Микола Недельський: Усе залежить від людини та від її психологічного стану. Багато залежить від мікроклімату в бригаді. Якщо тебе поважають і чекають на твого повернення після поранення, то психологічної травми, як такої, немає. Ти продовжуєш далі служити нормально і захищати свою державу.

Олена Кравченко: У вашому колективі, є відчуття, що ви сім´я?

Микола Дельський: Ми намагаємося робити цей підрозділ одним із кращих. Головне у підрозділі – це довіра і впевненість в людях. Наш колектив саме такий, тут приємно служити.

Олена Кравченко: Таке більш політичне питання, ви до Верховної Ради не збираєтесь?

Микола Недельський: Були пропозиції, але ні. Я вважаю, що кожен повинен бути на своєму місці, і моє місце тут.

Олена Кравченко: Військові називають ППД - «великою землею». Як ви себе там почуваєте?

Микола Недельський: На «великій землі» я був лише місяць і одразу вирушив сюди. Але я думаю що ротація потрібна для того, щоб на ппд навчатися самому і навчати молодь, яка приходить. Бо є такі, що і автомат тримати нормально не вміють. Проводимо заняття як з бойової підготовки, так і з психологічної.

Олена Кравченко: До чого потрібно в першу чергу готувати молоде покоління, яке приходить?

Микола Недельський: Для початку з ними потрібно просто поговорити, тому що хтось не розуміє куди він потрапив, хтось думає ще про романтику. А побачивши першу смерть – люди ламаються, тому з ними потрібно говорити і говорити.

Олена Кравченко: Ви на війні майже з самого початку. За 5 років щось змінилося?

Микола Недельський: Звичайно. Змінилося ставлення людей, бо раніше дехто не розумів що відбувається. А зараз усі розуміють чому йде війна.

Олена Кравченко: Легко почати війну, але дуже важко її завершити. Що ви про це думаєте?

Микола Недельський: Я думаю, що війна закінчиться не скоро. Ми свою землю не віддамо, а Путін вже настільки далеко зайшов зі своїми амбіціями, що йому назад дороги нема. Якщо він закінчить війну, то весь світ визнає, що Росія слабка.

Олена Кравченко: До нас часто телефонують рідні бійців, передають вітання. А ви що б хотіли передати своїм рідним?

Микола Недельський: Приємно, коли передають вітання. Це дає сил і наснаги далі боротися та воювати. Рідним завжди хочу сказати, щоб не переживали. Наша країна повністю захищена. З такою бригадою як 24-та нічого боятися не треба.

Олена Кравченко: А чи потрібен парад під час війни?

Микола Недельський: На мою думку, потрібен. Щоб вороги бачили, що ми сильні, що у нас добротна армія і краща техніка. Аби боялися вони нас, а не ми їх.

Олена Кравченко: А Ви, Володимире, пішли на війну у 2015-го року. Якими були Ваші мотиви?

Володимир Гуменюк: 29-го квітня мене мобілізували. Пройшов службу в Рівненському Навчальному Центрі, а 5-го червня відправили нас на Схід.

Олена Кравченко: В яких боях брали участь?

Володимир Гуменюк: Починав я службу з Оріхово-Донецького, там було спокійніше. У 2016 році заїхали в Новотошківське. Був там 29-й блок-пост, і я стояв посередині. З 23-го грудня і аж до травня ми  контролювали всі дачі біля Новотошківського. Далі – ротація. Я, звісно, залишився на контракт, тому що треба щось змінювати в державі. Бо якщо ми складем зброю, то не буде України, а якщо вони – закінчиться війна.

Олена Кравченко: Що б Ви сказали тим людям, які байдужі до війни?

Володимир Гуменюк: Якщо їм байдуже, значить все одно в якій державі живуть, в якій будуть їх діти жити. Зараз багато хто тікає в Польщу, Німеччину. А у нас є своя мета. Ми її будемо досягати будь-яким чином. А ще є мрія – аби закінчилась війна.

Олена Кравченко: Нещодавно Ви отримали поранення. А коли було перше?

Володимир Гуменюк: Перше було рік назад під Горлівкою. Бій був за село Південне. У травні нас сильно накривали. Я думав, що цей місяць ніколи не закінчиться. Ми зверху прикривали, тоді і прилетів снаряд. Лікувався дуже довго… Аж 4 дні. Бо треба виконувати свій чоловічий борг, захищати свою сім’ю. Якщо у нас є держава, то треба її боронити.

Олена Кравченко: Вас у підрозділі поважають. Чи є якісь секрети того, як Ви знаходите спільну мову з підлеглими?

Володимир Гуменюк: Є один секрет. Ми знаходимось тут, виконуємо задачі. Люди у мене помірковані, розуміють те, що від них вимагають. Не перший рік разом служимо. Коли приходять молоді, то з часом вони дорослішають, починають прислуховуватися. А як ні… Як то кажуть, не хочеш – змусимо, не вмієш – навчимо.

Олена Кравченко: Що б Ви передали тим, хто думає, що війна десь далеко, що то все не з ними відбувається?

Володимир Гуменюк: Хай приходять до нас. Ми дамо їм лопату, кирку, лом, а вони попрацюють. Потім автомат дамо і навчимо стріляти.