Лівія без диктатора Муаммара Каддафі: армії без урядів і уряди без армій

Лівія без диктатора Муаммара Каддафі: армії без урядів і уряди без армій

42 роки при владі Муаммара Каддафі. Тотальна диктатура. Повстання та війна. Такою Лівія постала світу в лютому 2011 року. У програмі Міжнародний огляд з координатором напряму міжнародної політики в Центрі політичних студій Доктрина Денисом Москаликом говорили про десяту річницю повстання проти Каддафі та сьогодення Лівії.

 

 

 

Андрій Давидов: Чи справді Муаммар Каддафі за 42 роки правління створив міцну та потужну Лівію? Адже в російському просторі утвердилась думка, що там був мало не рай на землі?

Денис Моксалик: Каддафі був типовим військовим диктатором. І прийшовши до влади в Лівії після падіння монархії, побудував чітку систему племінних об’єднань і кланів. Концентрація значних ресурсів і повноважень в одних руках спричинила стійкість його системи. Орієнтуючись на СРСР, який тривалий час його підтримував, він зумів створити патерналістський режим. Всі блага, соціальні гарантії залежали від лояльності до режиму. По суті, все будувалось на особистій вірності керівників певних регіонів, мікроолігархів до самого Каддафі. Його опорою були війська, які надалі обіймали посади в адміністративному управлінні та в уряді.

Андрій Давидов: За 42 роки правління Каддафі чи були якісь повстання?

Денис Моксалик: Були спроби військових переворотів і були насамперед заворушення на півдні — в районі, де проживають тубу. Окрім того, Кадаффі встиг провести репресії проти незгодних і посваритися з усіма своїми сусідами: Єгипет, Туніс, вторгнення в Чад. Каддафі був таким Саддамом Африканського регіону. Він встиг багато кого розізлити та насолити, зокрема й через підтримку тероризму.

Андрій Давидов: Які переваги давали Кадаффі підтримка тероризму та втручання у справи інших держав?

Денис Моксалик: Насамперед моральну підтримку радикалів всього світу. Одним з основних моментів його ідеологічної програми був антиімперіалізм, спрямований проти Заходу, США. Він розвивав думку, що є тим прапором спротиву, навколо якого слід об'єднатися всім країнам третього світу.

Андрій Давидов: Після теракту над Локербі 1988 року, до якого був причетний Каддафі, чому Захід не захотів його притягнути до відповідальності?

Денис Моксалик: У той час відбувались глобальніші процеси. Перезавантаження відносин із СРСР. На той момент Союз сипався через економічні проблеми. Еліта Радянського Союзу демонструвала схильність до компромісу зі США, НАТО. Відповідно, за даних умов різкі рухи до Лівійського режиму могли налякати радянську номенклатуру.

Андрій Давидов: 2011 рік. Лютий місяць. Що стало каталізатором протестів, які переросли у повстання проти Каддафі?

Денис Моксалик: Каталізатором протестів стала значна нерівність серед населення країни. В першу чергу, через племінну систему.

Андрій Давидов: Чому саме на сході Лівії відбулось згуртування антиурядових сил?

Денис Моксалик: Цей регіон протягом тривалого часу отримував найменше уваги та ресурсів від експорту нафти з Лівії. Проблема в тому, що на Сході значні нафтові родовища. Від продажу яких жирувала столиця та представники клану Каддафі. Це викликало незадоволення серед місцевого населення та місцевих еліт.

Андрій Давидов: Як розгорталися події на початку весни 2011 року? І чому в лівійське повстання втрутився Захід?

Денис Моксалик: В першу чергу привертали увагу значні акти насилля проти мирного населення і завдання артударів по населених пунктах. Одразу після повстання, коли у повстанців опинилась зброя, вони почали програвати. І якби не втручання західної коаліції, яка завдавала удару по бронетехніці, якої не було у повстанців, то останні зазнали б поразки. У цей момент відбувся порятунок Лівійського повстанського руху. Чого не сталося в Сирії.

Андрій Давидов: Як розвивалась Лівія після Каддафі?

Денис Моксалик: Після вбивства Каддафі вся країна розвалилась. Адже влада зосереджувалась в одних руках. Були окремі уряди, ісламісти, військові, які на уламках військових частин будували свої невеличкі царства. За цих умов було цілий набір армій без урядів і уряди без армій. Вони намагались заручитись підтримкою як всередині країни, так і за кордоном.

Червоний колір — Лівійська національна армія. Зелений — Уряд національного оздоровлення.

Андрій Давидов: Хто допомагав цим окремим урядам?

Денис Моксалик: В певний момент сформувалось кілька урядів. Це Уряд національного оздоровлення (отримав підтримку від Туреччини, США, Британії) та Палата представників. Згодом Уряд оздоровлення злився з кількома меншими організаціями й утворився Уряд національної згоди. Він об'єднав широку коаліцію різних політичних сил.

Лівійську національну армію очолив колишній каддафівський генерал Халіфа Хафтар. Він створив фіктивні структури цивільного уряду та пішов на завоювання всієї країни.

Андрій Давидов: Хто саме фінансує Уряд національної згоди в Триполі та Лівійську національну армію в Бенгазі?

Денис Моксалик: Хоч Уряд національної згоди і має найменшу підтримку, він загальновизнаний ООН. Його підтримує Туреччина, Катар, Туніс, Італія. Італійці навіть надіслали своїх саперів, після перемоги торік під Тріполі та в районах просування. Там була велика кількість мін. Дехто вважав, що саме в цих місцях були росіяни.

Лівійську національну армію підтримує Росія, Судан, Єгипет (постачає інструкторів, зброю, гроші). У фінансовому плані — це Арабські Емірати та Саудівська Аравія.