Зараз в ефірі:

Льотчик Валентин Цигульський: "Присягу слід давати одній державі й одному народу"

17.04.2018
Льотчик Валентин Цигульський: "Присягу слід давати одній державі й одному народу"

Авіація ЗСУ не стояла осторонь від початку АТО. Вже з перших днів наші військові використовували гвинтокрили для доставки вантажів на передову. Зокрема використовували Мі-8 та Мі-24, які добре себе зарекомендували в миротворчих місіях ООН. Про перші дні збройного протистояння в квітні 2014 року розповідає льотчик Валентин Цигульський.

Сергій Жуковський: Наш марафон продовжується. Мене звати Сергій Жуковський. У нас зранку були неординарні та цікаві гості з прикордонної служби і ДШВ. Пізніше у нас були хлопці та дівчати з окупованих територій. Зараз до мене завітав Валентин Цигульсикй. Льотчик, який 2014 року виконував завдання в зоні АТО. Як для вас розпочалося АТО?

Валентин Цигульсткий: Для мене АТО розпочалося 2014 року в квітні місяці. Ми тоді дислокувалися на аеродромі в Дніпропетровську. В основному виконували завдання з патрулювання кордону. На Мі-24, Мі-8 перевозили вантажі, людей. На той момент це було основне завдання. Ну, й звісно повітряна розвідка.

Сергій Жуковський: Ви льотчик Мі-24? Ви лише на ньому виконували завдання?

Валентин Цигульський: Так. Є у нас таке висловлювання «чистий двадцятичетвірник».

Сергій Жуковський: Для нашої аудиторії, різниця між Мі-8 та Мі-24.

Валентин Цигульський: Що Мі-8, що Мі-24 вважаються транспортно-бойовими вертольотами. Але двадцятичетвірка має більше озброєння. Більше різноплановий вертоліт. Може перевозити вантажі до 4 тисяч кілограмів. І велику кількість десантників, до 26 осіб. В основному ці завдання й виконували.

Сергій Жуковський: Що вам говорили, коли ви відправлялися на Схід?

Валентин Цигульський: Задачі ставили безпосередньо в штабі АТО. Ми з Чугуєва відправлялися до штабу АТО. І там нам ставили завдання, які слід виконувати.

Сергій Жуковський: Ви були свого часу в миротворчих місіях. Які це роки?

Валентин Цигульський: У мене чотири миротворчі місії. Першого разу виконував миротворчу місію в Ліберії 2005 року. 2006, 2009 Ліберія. І 2012 Демократична Республіка Конго. В Ліберії льотне напруження було важким. Доводилося виконувати польоти по 3,5 години. Інколи навіть до 5-6 годин. В основному завдання ставили з патрулювання повітряного простору й демонстрація сили. В Конго завдання ставили практично однакові. Але в один період часу довелося застосувати силу. В ході цього конфлікту були задіяні Мі-24, які виконували бойові завдання.

Сергій Жуковський: Скільки загалом років ви в авіації?

Валентин Цигульський: Вже 23,5 років.

Сергій Жуковський: І в перше довелося застосувати зброю в миротворчій місії?

Валентин Цигульський: Так, так. Вперше якраз в ДРК довелося. Не на полігоні довелося виконувати стрільби.

Сергій Жуковський: На початку АТО усвідомлювали ви, що тут, на своїй землі, доведеться використовувати “двадцятичетвірку” за призначення?

Валентин Цигульський: Ні, звісно. Ніхто, й ніколи й не думав про подібне. Хоч ми й військові льотчик, й готували себе до подібного, щоб виконувати бойові завдання із захисту нашої держави. Мало хто думав, мало хто вірив, що будемо виконувати ці завдання на своїй землі.

Сергій Жуковський: Розкажіть про ваше перше бойове завдання?

Валентин Цигульський: Перше бойове завдання було десь 2 травня. Якраз в той момент ми супроводжували колону. Це було в районі Слов’янська. І 2 травня, рано вранці, десь о четвертій ми злетіли. Основне завдання було прикривати наземні війська.

Сергій Жуковський: Було таке, що вас серед ночі підіймали?

Валентин Цигульський: Так, звісно. Напруження було велике. Звісно на початку АТО напруження було не таке, як за пару місяців потому. Але такі конкретні завдання із супроводження колон ми виконували навіть вночі. І тоді рано вранці, 2 травня, збили перші два вертольота. Наші дві “двадцятичетвірки”, на жаль. Вижив лише один член екіпажу. Оператор, який, до речі, був у полоні. А зараз продовжує службу.

Сергій Жуковський: Це для вас було неочікувано? Що оці бойовики змогли збити гелікоптер?

Валентин Цигульський: На той момент, так. Багато завдань можливо було виконати інакше. Більше продумати. Це стосується не лише авіації, а й наземних військ. На весні могли уникнути цих жерт. На жаль, не вдалося.

Сергій Жуковський: Давайте повернемося до тієї ночі?

Валентин Цигульський: Супроводжували ми колону. І я побачив запуск ПЗРК по ведучому, яким керував Сергій Руденко. Перша мимо, а друга потрапила у вертоліт. Вибухнув вертоліт в небі і впав біля населеного пункту Карпівка. І вже підходила друга пара, що мусила нас змінювати. І ми десь за 10 хвилин вийшли до місця, де він впав. Прилетіла “вісімка” з групою евакуації. На жаль, ми бачили парашути біля вертольоту, але не бачили екіпаж. Потім ми побачили, що один із членів екіпажу лежав біля вертольоту з ушкодження. Тоді тіла евакуювали наземним транспортом. А ми далі виконали завдання в районі АТО. Тоді ще були завдання з нанесення вогневих ударів по блокпостах протисника. Це був перший контакт. Реальний контакт. По мені теж стріляли тоді, але мені вдалося піти.

Сергій Жуковський: Це автоматні черги?

Валентин Цигульський: Стріляли з БТРа. 23-ій чи 30-ий калібр. Ніч була, я лише бачив трасера. Нанести удари не могли, адже ніч була. Й стріляли з населеного пункту. Спочатку хотіли нанести удар, але оператор підказав, що стріляють із населеного пункту. Довлелося знизити висоту й піти в бік.

Сергій Жуковський: Ви літали на малих висотах? Як це здійснюється?

Валентин Цигульський: Польоти в АТО виконувалися на гранично малих висотах.Чим нижче вертоліт летить, тим менше можливостей потрапити під обстріл.

Сергій Жуковський: Як у вас і вашого екіпажу розвивались події в подальшому, після 2 травня?

Валентин Цигульський: Після 2 травня мені дали відпустка на 10 діб. Відновитися. Я займався опізнанням хлопців, їх перевезенням. Після цього мені дали час відпочити. А після 10 діб я знову повернувся до Дніпропетровська. І далі виконував бойові завдання.

Сергій Жуковський: Розкажіть про день, коли ви отримали поранення.

Валентин Цигульський: Ми знову працювали в районі Слов'янська. Це було 4 червня. При виконанні бойового польоту, ми виконували стрільби, по нас відкрили вогонь. Я вирішив завершити стрільбу, адже наземні сили цього потребували. Я намагався ухилитися. але не вийшло. Ракета влучила в правий двигун. Вибух. Полум'я через всю кабіну проходило. Ми десь з метрів 80 впали. Коли прийшли до тями, то вже одяг горів. Виліз через вікно. В грудях була біль. Потім довелося витягувати напарника. Заліз на кабіну і почав його тягнути за руку. Тоді і правиця у мене горіла, шкіра злазила. Я цього не відчував. Відтягнув напарника від вертольоту на 10-15 метрів, скільки зміг. Потім викликав групу евакуації. Хочеться зустрітися з цією групою. Бо досі не було нагоди. Хочеться зустрітися і подякувати, по-справжньому.

Сергій Жуковський: На яку відстань ви мусили відтягнути напарника, щоб врятуватися від вибуху гелікоптера?

Валентин Цигульський: Безпечно десь на метрів 50-70. Бажано краще на метрів 100. А ще краще на кілометр. Але ці метри я відтягнув і більше не міг.

Сергій Жуковський: Що мотивувало вас? От ви поранені, напарник поранений, все палає, а ви його тягнете. Залишаєтесь з ним. Це військова дружба чи відповідальність командира?

Валентин Цигульський: Це все таки щось людське. Ти завжди можеш допомогти словами, продумати їх, але точки над “і” завжди розставляє конкретна ситуація. Звісно, хотілося бігти звідти. Бачиш, що все зараз вибухне, але полишити його не міг. Я б з цим жити не зміг. Я навіть не уявляю, що його там залишив.

Сергій Жуковський: Ви коли падали керували гелікоптером?

Валентин Цигульський: У мене після вибуху взагалі була перша думка “яка швидка смерть”. В таких стресових ситуаціях час звісно уповільнюється. Потім ми прораховували, що падіння тривало десь 5-7 секунд. А для нас це було десь півтори хвилини. В цей час я намагався якось збалансувати вертоліт. Ми десь 3-4 оберти зробили при падінні з 80 метрів.

Сергій Жуковський: Можна сказати, що ви приземлилися?

Валентин Цигульський: Десь в глибині душі ми приземлилися. Але якщо глибше копати, то більш за все ми впали.

Сергій Жуковський: Скромність вас прикрашає. Але вам вдалося таки вертоліт посадити та врятувати вас обох. І себе, і свого напарника. Ви коли тягнули напарника у вас горіла рука. Ви це відчували?

Валентин Цигульський: Мені сильно пощастило. Я потім з командиром бригади спілкувався, іншими льотчиками з приводу того, що форма мусить бути якісна у льотного складу. У кожного військового, що працює на техніці. У мене був радянський, раритетний, скажімо так, комбінезон. От, у мене під формою була футболка. Вона розплавилася, а комбінезон лишився цілим. Якби комбінезон був поганої якості все б було набагато гірше.

Сергій Жуковський: Ви коли відійшли на безпечну відстань, ви мали якусь зброю при собі?

Валентин Цигульський: Так, у нас були автомати й пістолети.Коли я вилазив із кабіни, вона вже горіла, не встиг дістати автомат. Коли Сергія відтягнув, думав повернуся й заберу його пістолет і автомат. Та коли почалися вибухи вже було не до того. І ми без зброї залишилися.

Сергій Жуковський: Дякувати Богу, що наші встигли. Бо мало що могло трапитися.

Валентин Цигульський: Велике дякую вертольоту, що евакуйовував мене. Хлопці прилетіли швидко. Прилетіли за лічені хвилини.

Сергій Жуковський: Валентин, що було далі?

Валентин Цигульський: Вертольотом нас евакуювали до Харкова. Після того Сергія доправили наземним транспортом до Києва. Мене, за деякий час, повернули до Дніпропетровська. Там я проходив реабілітацію в Мечникова. Хочу подякувати персоналу. Дуже багато волонтерів було, дітей. Там не одужати було неможливо. Велика увага була. У мене кімната була картинами обклеєна. Протягом півтора місяця проходив реабілітацію. Потім мене перевели до шпиталю в Києві. Два місяці лікувався тут. І по мірі того, як почав відновлюватися, скажімо так, тримати себе на ногах, повернувся до Збройних Сил. Закінчив 2016 року Університет Черняхівського. До льотної кар'єри ще не повернувся, але сподіваюся лікарі підуть мені назустріч. Держава вклала в мене гроші і я хочу продовжити свою льотну кар'єру. Можливо когось ще й навчити.

Сергій Жуковський: Як ваша дружина відреагувала?

Валентин Цигульський: Я не хотів говорити ні батькам, ні дружині. У мене було бажання нікому нічого не розповідати. Та на другий день прийшов лікар і сказав, що треба робити операцію на хребті. Тоді я дружині зателефонував. Зі мною все гаразд, руки-ноги цілі. І буквально наступного дня вона вже була у Дніпропетровську. А батьки дізналися про це з телевізора.

Сергій Жуковський: Не насварила вас дружина? Як вона поставилася до того, що ви хочете повернутися до Збройних Сил?

Валентин Цигульський: Були певні моменти, але рішення приймаю я, однозначно. Це моє життя, це моє рішення і це мій обов'язок. Не треба забувати про присягу, яку ми давали. Присягу слід давати одній державі й одному народу.

Сергій Жуковський: Як у Сергія справи склалися?

Валентин Цигульський: Ми з 2 березня до 23 березня проходили курс реабілітації в Польщі. Це вже восьма поїздка була. Вже близько 250 людей пройшли курс реабілітації завдяки благодійному фонду “Добрий брат”. Програма дуже хороша. Саме головне, що є зрушення. І у мене, і у Сергія.

Сергій Жуковський: Дякуємо всім, хто з нами був. Протягом цієї години. Дякуємо Валентину за цікаву та змістовну розмову.

Покриття
Надсилайте повідомлення
+38 097 1991.8.24
Наші соцмережі
Завантажуйте додаток