Львівський десант: "У Слов'янську ми отримали гарний досвід"
80-та десантно штурмова бригада не брала участь в рейді, не штурмувала Савур-Могилу. Проте її бійці перші мали бій з російськими найманцями та до останього утримували Луганський аеропорт. Своїми враження та набутим бойовим досвідом діляться десантники Ігор Медведюк і Юрій Широких.
Сергій Жуковський: Нарешті виїзна команда Армії ФМ досягнула місця призначення на Луганщині. Про 2014 рік і як саме відбувалась АТО говоритимемо, місцеві його називають “генерал”, в житті це Ігор Медведюк. Добрий день!
Ігор Медведюк: Добрий день! Я трохи скромний. Але скромність лише прикрашає.
Сергій Жуковський: Як тат сталося, що ви опинилися в Збройних Силах?
Ігор Медведюк: З юності бажав служити в армії. Конкретно в десантних військах. Спеціально для цього займався спортом. І був налаштований служити виключно в десантних військах. 2013 року перейшов на контрактну службу, на той час у 80-ий окремий аеромобільний полк. І як кажуть “стрибнув із парашутом, а далі понеслось”.
Сергій Жуковський: Тобто ви з дитинства мріяли стати десантником? Не космонавтом чи пожежником?
Ігор Медведюк: Це не було спонтанно. Я планував. В принципі всі мої плани здійснилися.
Сергій Жуковський: Основна мрія була здійснити стрибок?
Ігор Медведюк: Скажімо так, не лише в цьому. Але в цьому також. Це скупчення багатьох факторів. Це й атмосфера, й бойова підготовка. Стрибки з парашутом. Це моя атмосфера, моя стихія. Я це люблю.
Сергій Жуковський: Скільки вам було років, коли ви здійснили перший стрибоу із парашутом?
Ігор Медведюк: 19.
Сергій Жуковський: Скільки на данний час у вас стрибків?
Ігор Медведюк: 27.
Сергій Жуковський: Особливим був перший чи двадцять сьомий?
Ігор Медведюк: Особливий був 12. З літака Іл-27 здійсний стрибок. Це мрія кожного десантника.
Сергій Жуковський: Для звичайний людей, в чому фішка?
Ігор Медведюк: Фішка в тому, що з тобою стрибає багато твоїх товаришів. Це потужний літак. Дуже великий. Є умови виконання стрибка. Це швидкість. Висота. Якщо сказати простими слова. Це просто круто!
Сергій Жуковський: Чому перший не запам'ятався?
Ігор Медведюк: Перший запам'ятався. Я його пам'ятаю, грубо кажучи, по хвилинах.
Сергій Жуковський: Ви мріяли потрапити до десанту, ви потрапили 2013. А 2014 розпочалася війна. Це якось вплинуло на виконання ваших безпосередніх обов'язків?
Ігор Медведюк: Не змінило абсолютно нічого. Навпаки, більше мотивувало. Тому що, колектив просто шикарний. Всі були налаштовані виключно по-бойовому, як тоді, так і зараз. Ми були зобов’язані показати характер.
Сергій Жуковський: Як для вас відбувалась дорога на Схід? З чого все починалося?
Ігор Медведюк: У мене ця подорож розпочалась з 8 березня 2014 року. Коли зведена БТГр розпочала виконання завдань ще до початку АТО. Тобто це були завдання в різних регіонах України. Це все відбувалося паралельно з подіями в Криму.
Сергій Жуковський: Розкажіть, будь ласка, куди саме ви потрапили? Який настрій був у підрозділі?
Ігор Медведюк: Настрій був позитивний. Все сприймалося з посмішкою. І ще раз повторюся, настрій був бойовий! Які б умови не були, які б ситуації не були все сприймалося так, як потрібно. Є поставлене завдання і воно виконується.
Сергій Жуковський: 14 квітня 2014 року офіційно розпочалася АТО. Коли ви безпосередньо зіткнулися з ворогом?
Ігор Медведюк: Для мене особисто, конкретно все розпочалося з травня.
Сергій Жуковський: Був якийсь ступор?
Ігор Медведюк: Та, ні. Ступору не було.
Сергій Жуковський: Були якісь емоції?
Ігор Медведюк: Емоції звісно, що було. Переживає будь яка людина. Просто серце билося трохи швидше, ніж зазвичай. Все решта працювало в звичайному руслі.
Сергій Жуковський: Чи правильна була підготовка до початку АТО?
Ігор Медведюк: Це все 50 на 50. Ту підготовку, що я отримав до війни, вона, скажімо так, була непоганою. Але трохи її не вистачало, щоб вести професійні бойові дії. Вона не була поганою. Вона була нормальною бойовою підготовкою на той час. Я, молодий хлопець, сам себе шліфував. І нас таких було багато, які один одному допомагали, підказували. Ми стали кулаком, який був руйнівним. І розбити нас не вдавалося нікому.
Сергій Жуковський: 80-та бригада брала участь майже у всіх найзапекліших операціях. І мало розповсюдженою сторінкою є перебування підрозділу в Луганському аеропорту. Коли ви потрапили до аеропорту?
Ігор Медведюк: Розмова про аеропорт з будь-яким нашим військовим, що там був, це такий собі шрам на серці. В кожного своя історія пов’язана з цим. Я на даний момент це все згадую з посмішкою. Я не шкодую, що був в тому місці. І я впевнений, що окупована територія буде українською і я відвідаю це місце. Навіть в плані екскурсії.
Сергій Жуковський: Орієнтовно, який це місяць?
Ігор Медведюк: Липень 2014 року.
Сергій Жуковський: Яка там обстановка була?
Ігор Медведюк: Обстановка на той вже була бойовою. Там працювала артилерія. До аеропорту я виконував завдання в районі Слов'янська. Потім ми потрапили до аеропорту і обстановка там була весела.
Сергій Жуковський: За добу скільки часу вам доводилося спати?
Ігор Медведюк: Конкретно сказати не можу. Це все було по різному.
Сергій Жуковський: Маю на увазі чи був взагалі відпочинок.
Ігор Медведюк: Був відпочинок, або не було відпочинку. Було все по різному.
Сергій Жуковський: От ви заїхали в перший день, як розвивалася ситуація?
Ігор Медведюк: Ми закріпилися, розставили техніку так, щоб вона по максимуму залишилася. Тоді техніку втрачали від артударів. В першу ж ніч по нас працювали “Гради”. Тоді я вперше відчув, що це таке. І далі ми виконували завдання, налагоджували елементарний побут.
Сергій Жуковський: На той час аеропорт був оточений?
Ігор Медведюк: На той момент ми прорвали оточення аеропорту. Проклали “дорогу життя”. За деякий час він знову був заблокований.
Сергій Жуковський: Як налаштовувати побутові умови в оточенні?
Ігор Медведюк: Та все просто. Нема нічого особливого. До всіх умов організм звикає. Були певні складності з питною водою. Займалися спортом, грали у футбол.
Сергій Жуковський: Попри все є місце навіть для спорту.
Ігор Медведюк: Було місце для спорту, було місце для позитиву. Була бібліотека з якої я брав книги.
Сергій Жуковський: Розкажіть про знайомство з “Градом”.
Ігор Медведюк: Коли ми почули команду “Гради, всі в укриття!”. Я чув залпи, удари.І легку вібрацію, що йшла від землі. Потім ми знайомилися з цим явищем все ближче й ближче.Ворог нарощував активність. Цей вогонь коригувався. І з кожним залпом він наносився все точніше й точніше. З аеропорту наш підрозділ виїжджав виконувати завдання в населені пункти, що були біля нього. І там ми познайомилися не лише з “Градом”, а й зі ствольною артилерією. Це теж неприємний момент.
Сергій Жуковський: Чи була у вас підтримка інших підрозділів, місцевого населення?
Ігор Медведюк: Зв'язок був. Були контакти і з місцевими жителями. Хоч в той час населення було дуже негативно налаштоване. Але навіть серед того населення знаходилися люди, які нас підтримували. Між підрозділами зв'язок також був. Ми підтримували один одного, допомагали. Без цього нікуди.
Сергій Жуковський: Перед цим ви були під Слов'янськом. Відчувається різниця?
Ігор Медведюк: Так, відчувається, одразу. По інтенсивності бойових дії. У Слов'янську теж не було гарно. Але там ми отримали, скажімо так, гарне тренування.
Сергій Жуковський: Навіщо ворогу потрібен був аеропорт?
Ігор Медведюк: Це стратегічна точка. Для нас він був таким форпостом від якого ми відштовхувалися для виконання інших завдань зі звільнення окупованих територій.
Сергій Жуковський: Як в подальшому розвивалися події?
Ігор Медведюк: Із аеропорту ми виїжджали до Георгіївки, Лутугине, Хрящувате.
Сергій Жуковський: Ви разом із підрозділом виходили з аеропорту?
Ігор Медведюк: У кожного своя історія виходу з аеропорту. Хтось виходив на техніці. Хтось виходив із пораненими. Хтось і з двохсотими. Особисто я виходив вночі пішки. З однією з крайніх груп. Йшли ми пішки до населеного пункту Георгіївка. Потім нас забрав один Урал й одна БМП. В Лутугине ми заїхали на завод, там переночували, а вранці поїхали далі – в інший населений пункт, де відбувалась ротація.
Сергій Жуковський: Як ви проривалися з аеропорту? Ви знали якийсь маршрут?
Ігор Медведюк: Проходили вночі. Відповідно до прокладеного командиром бригади маршруту. Виходили в бойових порядках. Все було грамотно тактично підготовлено.
Сергій Жуковський: Бойових зіткнень вдалося уникнути?
Ігор Медведюк: Так, але кожен був до цього зіткнення готовий. Я розумів, що цей контакт може бути в будь яку хвилину. Я думав, що без бою вийти нам не вдасться. Проте під час бою в аеропорту зазнав значних втрат. Думаю, їм цього було достатньо. Тому ми й вийшли без бою.
Сергій Жуковський: Існує інформація, що продукти вам доставляли повітряним, шляхом десантування.
Ігор Медведюк: Коли аеропорт був в оточені доставка продуктів і боєприпасів відбувалася десантуванням. Були такі випадки, що навіть невеликі пакунки з дому хлопцям передавали. Бувало їх вітром заносило. Доводилося висуватися забирати.
Сергій Жуковський: Чого найбільше хотілося, щоб передали?
Ігор Медведюк: Не можу сказати, чого найбільше хотілося. Я коли вже потрапив на мирну територію купив собі пачку чіпсів.
Сергій Жуковський: Зараз 2018 рік. Ви досі тут. За цей час ви звідси виїжджали?
Ігор Медведюк: Звичайно. Після аеропорту я одну ротацію пропустив. Було відновлення. А так, кожну ротацію я тут. Буваю вдома, відпочиваємо.
Сергій Жуковський: Вам більше куди хочеться?
Ігор Медведюк: Вдома мені шикарно. Адже приїжджаємо, відпочиваємо. Це сім'я, друзі, батьки. Це ніщо не замінить. Але, коли я більше 30 діб вдома, то починаю сумувати за цим всім. Душа тягнеться сюди.
Сергій Жуковський: Наскільки ви вже пристосувалися до польових умов?
Ігор Медведюк: На 100% ми вже пристосувалися. Жартуємо, що цей клімат нам підходить.
Сергій Жуковський: От ви сержант. Не планували далі зростати, стати офіцером?
Ігор Медведюк: На даний момент все залишається так, як залишається.
Сергій Жуковський: Які на майбутнє плани?
Ігор Медведюк: Мусить бути сім'я. Це елементарні речі. На даний момент я служу, це мені подобається. А про глобальні плани я нікому не розповідаю.
Сергій Жуковський: Підсумовуємо. Передайте привіт рідним, близьким.
Ігор Медведюк: Хочу передати привіт батькам, брату, який на даний час в місті Рівному. Я вас дуже люблю. Сумую за вами. І передаю вітання всім, хто мене знає.
Сергій Жуковський: З нами Юрій Широких. Доброго дня! Розкажіть, як ви потрапили до десанту?
Юрій Широких: У 2013 році. Рішення приймав не лише я. Радився з дружиною. Я знав, що довгий контракт - 5 років. Я знав, що буду військовим. Бо брат військовий, батько військовий. І дідусь був військовим.
Сергій Жуковський: Сімейна традиція. А як дружина до цього ставилася?
Юрій Широких: Інакше не могло бути.
Сергій Жуковський: Після подій 2014 року вона певно неодноразово нарікала на те, що ви пішли до армії?
Юрій Широких: Дружина постійно сумує. Дитина маленька росте. Батько постійно на Сході. Їй, як жінці, складно. Але вона мене прекрасно розуміє, що я оберігаю нашу землю від окупантів.
Сергій Жуковський: Ваше перше бойове зіткнення. Що ви пригадуєте?
Юрій Широких: Це Слов'янськ. ми зайшли на позиції і нас обстріляли з АГСа. Вже тоді зрозуміли, що тут все серйозно. Далі пішли обстріли мінометні. перші наші пораненні, перші наші втрати. Ми розуміли, що знаходимося на війні. У нас був сильний колектив. Ми всі були молоді й гарячі. Тобто, ми були готові до виконання будь якого завдання. З таким колективом можна робити все!
Сергій Жуковський: Яка у вас була мотивація, ви ж не знали, що очікувати?
Юрій Широких: Ми не знали, але до цього ж в бригаді проходили підготовку. Звісно, були деякі моменти, як треба було краще вчити в бригаді. Інженерному заняттю слід було більше приділяти уваги.
Сергій Жуковський: З чого все починалося? Перехрестя перед Слов'янськом, ви там були?
Юрій Широких: До того часу там стояв один із підрозділів нашого батальйону. Він звідти вийшов, а ми прийшли йому на заміну. В принципі це була стратегічна точка. Вони хотіли тримати це перехрестя, але їм це не вдалося. Вони пробували його штурмувати, але отримували гідну відповідь. Обстрілювали нас. Навіть возили НОНу на Камазі. Це щоб її не ремонтувати. Завантажили та й їздили.
Сергій Жуковський: А до чого ще вдавався ворог?
Юрій Широких: Чим частіше будуть ротації, тим краще. Адже новий підрозділ наново все проводить. Покращує позиції. Наші попередники розповіли про нюанси. Про те, що місцеві приходять, щоб роздивляються. І потім по цих позиціях точніше працює артилерія.
Сергій Жуковський: Кого ви там пропускали? Як все було налаштовано?
Юрій Широких: Справа в тому, що на той час блок-посту, як такого, не було. Це більше був опорний пункт. Ми там стояли, як мобільна група. У нас була своя артилерія, своя організована оборона.
Сергій Жуковський: На скільки було бажання йти вперед?
Юрій Широких: Справа в тому, що ми були готові до розвитку будь яких подій. Якби наше командування поставило завдання йти вперед, ми б пішли. Задачі ми свої виконували й виконували їх грамотно.
Сергій Жуковський: Ви собі дозволяли брати у сторонніх осіб їжу чи воду?
Юрій Широких: Подібне було, але це поодинокі випадки. Тоді вже були волонтери. Та й у нас було забезпечення непогане. Ми готували собі їсти. У нас були продукти. Звичайні будні в бойових діях.
Сергій Жуковський: Як у вас були налагоджені побутові умови?
Юрій Широких: Гігієну ніхто не відміняв. Ми навіть вирили собі яму в якій й купалися. Харчі у нас були свіжі. Та й ми мали таку класну штуку, як американські сухпаї. Це взагалі – Кіндерсюрприз. Там 21 штука всього. І воно все смачне.
Сергій Жуковський: Це волонтери привезли?
Юрій Широких: Ні, це бригада нас забезпечувала.
Сергій Жуковський: Який день найбільше вам запам’ятався?
Юрій Широких: Певно день, коли ми пішли на Слов'янськ. На той час ми заходили разом з 8-им полком спецназу. Ми заходили через Славкурорт. Нас вразило те, що оборона міста була грамотно вибудована. Видно, що це робили військові з великим досвідом. Щоб доїхати до центру треба було пройти змійку. І при цьому другі-треті поверхи були обладнанні під вогневі точки.
Сергій Жуковський: Який це період?
Юрій Широких: Це початок липня. Якщо не помиляюся 5 липня.
Сергій Жуковський: Я знаю багатьох, хто був там і хотів зайти в місто, але їм не вдалося. А вам вдалося.Розкажіть, як ви заходили?
Юрій Широких: Нас зняли з цього перехрестя. Відправили на базу “Сармат”. Перегрупували нас. І на наступний день нас відправили туди. Нам нічого не говорили. Вчора нам сказали, що в Славкурорт зайшло 200 бойовиків. А сьогодні ми вже штурмуємо Слов'янськ через Славкурорт. Їхали 2 екіпажі і ЗІЛ з 8-им полком спецназу.
Сергій Жуковський: Напевно не доводили інформацію, щоб витоків не було.
Юрій Широких: Дуже багато витоків і було. Але сказати, що витоки були від моїх товаришів, від мого екіпажу – такого не було. Коли ми виїздили на завдання, нам говорили: “виключайте телефони, діставайте акумулятори”. І ми це робили. Ми знали, що це в наших інтересах.
Сергій Жуковський: Як довго ви проходили місто?
Юрій Широких: Ми зачищали кожен блок-пост. Вперше наша зустріч була з гарматою, яка стояла в кущах. Як виявилося, то ще радянська зброя. Стояла у них, як макет.
Сергій Жуковський: Але вам доводилося вступати у вогневий контакт?
Юрій Широких: Противник відходив на Краматорськ. Відходила основна група. Решта ховалися по підвалах. Грубо кажучи, місцеві лишилися. Ми влетіли в центр, зайняли кругову оборону. Міністр оборони Гелетей заїхав і підняв український прапор. Коли він приїхав, ми вдруге його підіймали.
Сергій Жуковський: А як підіймали, розкажіть?
Юрій Широких: Слов'янськ – це наша перша перемога. Коли СБУ зачищали міську ради, тоді таке було підняття. І тоді ми вже знали, що нашим підрозділам в Луганському аеропорті потрібна допомога. Тут мою свою роботу зробили.
Сергій Жуковський: Тобто ви зайшли в Слов'янськ і підійняли український прапор?
Юрій Широких: Так, ми зайшли на дах будівлі. Чотири військовослужбовці. Один з яких боєць 80-ої. І ми підняли прапор України, і прапор ВДВ. Це було дуже сильно. Досі у мене і фото, і відео лишилися вдома на телефоні.
Сергій Жуковський: Як події розвивалися далі? Яке у вас завдання було?
Юрій Широких: Ми зайшли в центр. Пробули там до ночі, а потім повернулися на базу. Щоб потім вирушити до Луганського аеропорту. Ми повернулися на базу з чистою душею, що Слов'янськ наш. Два дні ми доукомлектовувалися і вийшли колоною до аеропорту. Там вже був наш підрозділ. Ми туди заходили з боєм і втратами, на жаль. Йшла колона, йшли танки з 10-ї танкової бригади. Я тоді вперше побачив танк “Булат”. Колона була великою, десь машин 50. Ми проїжджали ворожою територією й подекуди виходили поранені сєпари й були здивовані побаченим. Нам підбили один так, нарвалися ми на їх блок-пост. Наша артилерія по ньому відкрила вогонь, знищила його. Далі ми продовжили рух і на мосту потрапили до засідки. Їх артилерія стріляла погано. Потім з Луганська виїхали легкові авто. Спочатку думали цивільні, але коли витягнули АГС і в нас почали стріляти, то авто більше не проїжджало. Ми тоді пройшли. Хоч і залишили один бетер на мосту. Його підбили. Плюс в наших артилеристів поцілили, влучили в БК і загинуло 4 особи. 45:28
Сергій Жуковський: Маєте можливість передати вітання.
Юрій Широких: В першу чергу хочу передати вітання своїй дочці. Їй 6 років Готується йти до школи. Я її дуже люблю. Щоб вона мене пробачила, як виросте, що мало приділяв уваги. Але вона буде знати, що її батько робив праве діло. І звісно дружині, батькам. Я вас люблю. Тернопіль форева! І всім хлопцям, що знаходяться в зоні АТО.
