Ліцеїсти КВЛ ім. Івана Богуна: Ми хочемо бути схожими на своїх командирів
Армія ФМ провела день у Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна. Про те, чому обрали для себе кар’єру військових та на кого хочуть бути схожими, розповіли представники навчально-оздоровчого комплексу ліцею ім. І. Богуна Артем і Микола та ліцеїсти військового ліцею ім. Івана Богуна Григорій та Данило
Олена Кравченко: Хлопці, розкажіть, що у вас сьогодні мало бути за планом, як розпланований день?
Артем: Сьогодні у нас мало бути 6 уроків. Після уроків зазвичай, відбуваються заняття для тих, хто бажає покращити свій рівень або додаткові заняття з фізкультури.
Олена Кравченко: Скільки вам років?
Артем: 15 років.
Микола: 14.
Олена Кравченко: Чи ви самі вирішили, чи батьки, - що ви будете навчатися саме у військовому ліцеї?
Артем: Сам вирішив. Батьки намагалися відмовити, говорили, що це не просто, це не школа. Тут додому часто не з’їздиш… Але я сам вирішив.
Микола: Мене батьки підтримали. Вони поважають мій вибір.
Олена Кравченко: А звідки ви родом?
Артем: Харківська область, місто Богодухів
Микола: Вінницька область, місто Могилів-Подільський.
Олена Кравченко: Розкажіть прос свої відчуття, коли ви вступили до військового навчального закладу.
Артем: Форма – це обов’язок. Ти несеш відповідальність за свою Батьківщину, за її захист. Зараз ми навчаємось для того, щоб підготувати себе до служби, до захисту своєї України.
Микола: Для мене форма – це велика честь. Її носять не тільки ліцеїсти, а й Герої України. У нас однакова форма і однаковий обов’язок – захищати Україну.
Олена Кравченко: Артем, ти говорив, що тебе батьки відмовляли, але ти хотів. Чому ти прийняв таке рішення?
Артем: Батьки не те, щоб відмовляли мене. Вони мене попереджали, що це буде не легко, але підтримували і допомагали. В мене брат навчався у Київському ліцеї і завдяки йому я дізнався про Боярський ліцей і вирішив, що після 7 класу подаватиму туди документи і вступатиму. Я обожнюю армію і хочу захищати свою Україну.
Олена Кравченко: Як часто ви зараз бачитеся з батьками і чи не сумуєте за домом?
Артем: Звісно, сумуємо. Оскільки живемо не близько, то додому їздимо тільки на канікулярні відпустки. А коли відпускають у звільнення, то просто гуляємо. З батьками, правда, бачимося тільки на канікулах, або коли приїжджають в гості на день-два.
Олена Кравченко: А канікули як часто?
Микола: Канікули бувають весняні, літні, зимові і осінні. На весняних ми перебуваємо на канікулах тиждень. Взимку – на всі свята – 20 днів. Осінні також тиждень. А влітку – ціле літо, тільки ми прибуваємо на практику на два тижні.
Олена Кравченко: Що вам подобається найбільше з предметів?
Артем: Англійська мова. У нас на тиждень 4 уроки.
Микола: Мені також подобається англійська. А ще – урок із захисту Вітчизни та українську мову.
Олена Кравченко: Що у вас є саме з військових предметів?
Артем: Захисту Вітчизни, фізкультура.
Олена Кравченко: На уроці захисту Вітчизни ви що робите?
Артем: Ми вивчаємо будову стрілецької зброї. Нам розповідають про будову армії, різні «хитрощі».
Олена Кравченко: Наступного року ви будете навчатися разом з дівчатами, чи знали ви про це?
Артем: Так, знали. Нам про це неодноразово говорили, приїжджали з телебачення, знімали про умови навчання для дівчат.
Олена Кравченко: А ви як до цього ставитеся?
Артем: В ліцеї більше чоловічий колектив…
Микола: Я вважаю, що дівчата також мають право навчатися. Кожен обирає, що йому подобається, що він хоче.
Олена Кравченко: Розкажіть про звичайний розпорядок дня в ліцеї.
Артем: День починається з підйому о 7 ранку. Після школи мені було не складно звикнути. Далі ранкова зарядка. Після неї маємо вільний час, щоб привести себе до ладу. І після цього маємо ранковий огляд – перевіряють наш стан, зовнішній вигляд… Потім ми йдемо на сніданок і після нього йдемо в школу. В школі проводиться шикування, нам доповідають новини, що коїться в країні, світі. Після шикування в нас 6 уроків. Щодня. Навчаємося ми 6 днів на тиждень, як всі військові структури.
Олена Кравченко: Чи не важко? В школі 5 робочих днів, а тут 6.
Микола: Мені не важко, я вдома тренувався. Я прокидався щоранку о 6 годині, робив зарядку, бігав. Готував себе до гіршого. Тут значно легше, ніж я думав.
Олена Кравченко: А неділя?
Артем: У суботу ми наводимо порядки в наших приміщеннях. Вечір суботи вважається вихідним. Неділя – вихідна. Проте, є наряди, м чергуємо по 4 людини. Одна людина на місяць заступає 3-4 рази.
Микола: Це тільки сержантський склад. Нас менше, ніж простих ліцеїстів. Ми вже виконуємо обов’язки молодших командирів.
Олена Кравченко: А як же з іграми? Вам по 14-15 років, чи не хочеться повернутися до грайливого життя?
Артем: Буває, хочеться. Ми щодня переглядаємо новини. У нас проводять змагання з кіберфутболу. У нас є плейстейшн.
Олена Кравченко: Які у вас кар’єрні плани?
Артем: Обмежувати себе в званні не хочеться. А мета – потрапити до Сил Спеціальних Операцій.
Микола: Я теж хочу потрапити до Сил Спеціальних Операцій.
Олена Кравченко: Але це ж складно.
Артем: Складно, але ми готуємо себе.
Микола: Складно, але це ж велика честь.
Олена Кравченко: Як ви ставитеся до подій на Сході, чи стежите за ними?
Артем: Стежимо. Нам щодня доповідають в інформування про всі новини, які там відбуваються. Я вважаю, що настав час для України – знову захищати свої кордони.
Олена Кравченко: У вас в ліцеї є дошка пошани. На кого ви б хотіли бути схожими?
Артем: На наших командирів. На Героя України, генерал-майора Гордійчука Ігоря Володимировича та на безпосереднього начальника нашого ліцею, полковника Потєхіна.
Микола: Ми спілкуємося із командиром нашого взводу, який також зразу після інституту був направлений на проходження служби на Сході, захищав кордони України і після цього потрапив до нашого ліцею виховувати майбутні покоління.
Олена Кравченко: У майбутньому вам доведеться захищати кордони України. Чи вам не страшно?
Артем: Не страшно. Чого боятися? Це наш обов’язок. Якщо ми вже обрали кар’єру військового.
Микола: Якщо ми обрали шлях військового – треба йти до кінця.
Олена Кравченко: Хлопці, скільки вам зараз років?
Григорій: Мені 17 років.
Данило: Мені 16.
Олена Кравченко: Скільки вам залишилося вчитися у військовому ліцеї?
Данило: Мені залишився 1 рік.
Григорій: 94 дня.
Олена Кравченко: Вже знаєте, куди будете вступати?
Григорій: Військовий інститут телекомунікації та інформатизації України.
Данило: Швидше за все, до військової академії міста Одеса.
Олена Кравченко: Григорій, чому ти захотів стати військовим?
Григорій: Військовим я захотів стати після того, як в АТО загинув мій батько. Я вирішив, що потрібно захищати свою Батьківщину. Мій батько служив у 25 бригаді, десант ник. Я йду на факультет кіберзахисту.
Олена Кравченко: Які предмети вам найбільше подобаються?
Григорій: Мені найбільше подобається захист Вітчизни та фізична підготовка.
Данило: А мені географія.
Олена Кравченко: Що найбільше подобається у предметі захист Вітчизни?
Григорій: Це взагалі цікавий предмет. Але мені найбільше подобається стрільба у тирі та коли ми проходимо смугу перешкод.
Олена Кравченко: наступного року з вами тут навчатимуться і дівчата, як ви до цього ставитесь?
Григорій: Саме мені це не подобається, тому, що Київський ліцей – це більше для хлопців. У нас є певний колектив і ми один за одним стежимо. Ми себе виховуємо самі. Коли прийдуть дівчата – це буде інакше. Я вважаю, що військова справа – це не для дівчат. Коли дівчина йде на військову справу, це означає, що хлопців не вистачає. Дівчат можуть вбити – мені це не подобається. Ми, хлопці, навчаємося так, щоб нас не вбивали.
Данило: А мені байдуже, я сюди прийшов для того, щоб навчатися. І вважаю, що дівчата ніяк не відобразяться на моєму навчанні.
Олена Кравченко: В ліцеї знають героїв нашого часу, героїв війни. На кого ви хочете бути схожими?
Григорій: Ми хочемо бути схожими на своїх командирів. На полковника Потєхіна, генерал-майора Гордійчука, на полковника Пікуля.
Данило: Особисто я рівняюся на народного героя України – Вадима Сухаревського, командира 503 окремого батальйону морської піхоти. Саме він першим відкрив вогонь по російським окупантам.
