Маріуполь в обличчях. Як місцеві волонтери допомогли вистояти місту проти окупантів 

Маріуполь в обличчях. Як місцеві волонтери допомогли вистояти місту проти окупантів 

Яна Холодна: Всім привіт! Ми знаходимось в Маріуполі і найближчі два дні будемо мовити звідси із зони АТО. Сьогодні до нашої імпровізованої студії завітали добрі люди. Саме завдяки таким як вони місту вдалося вистояти і фактично вигнати окупантів з Маріуполя. Це волонтери Олена Золотарьова та Галина Однорог.

Галина Однорог: Доброго дня! Вітаємо всіх у нашому гарному місті.

Олена Золотарьова: Привіт! Приєднуюсь до сказаних слів. Єдине додам, що весь Донбас, як і Маріуполь, - це Україна.

Яна Холодна: З такого позитивного меседжа розпочинаємо наш ефір. Сьогодні будемо говорити про події, які розпочались ще у 2014 році. Розпочинаючи з майдану. Сьогодні є таке поняття як «феномен Маріуполя». Люди проводять дослідження і вивчають, чому здали Донецьк, а Маріуполь вистояв? Як на вашу думку, що допомогло вистояти цьому прекрасному місту?

Галина Однорог: Це не лише моя думка, це думка багатьох. Коли розпочався майдан, спочатку ми трохи якось оглядались, а коли розпочалися бойові дії, мого брата 1 квітня призвали у прикордонники. І він пішов служити у наш загін. Я пам’ятаю, коли обстріляли нашу частину прикордонну. До мене зателефонував брат і попросив принести хлопцям води, кілька вентиляторів, бо дуже жарко. І ось так от я і почала займатись волонтерством. Потім я ще звернулась до Діани Макарової. Ми познайомились. Я телефоную до неї і розповідаю, що в нас тут і як. І Діана в мене питає: Галино, а ви з Маріуполя? У вас зараз там «ДеНеРія»? А як я зрозумію, що ви допомагаєте саме нашим прикордонникам? Зрозуміло, що якісь свої паспортні дані я не зможу дати. Тому я вирішила підійти до полковника з тих прикордонників і попросила написати список їхніх потреб. Це було страшно. Адже, коли ми з сестрою отримували перші посилки з медикаментами, аптечками. Пам’ятаю перший кевларовий шолом, який прийшов, здається журналіст з Німеччини надіслав. Його оглядали, як мавпа очки. Ми забирали ці передачі і думали, а раптом до нас підійдуть і спитають, що за передачі і для кого вони? Для себе вирішили, що будемо відповідати – для вас! Якось ми поїхали і заблукали в районі Павлополя. Я кажу до Ілони, що будемо казати і робити, якщо на раптом зупинять? А вона каже, ховай всі прапори і будемо відповідати, що це все для вас!!! Ось так от у нас було.

Яна Холодна: Тобто ви говорите про те, що ви боялися  окупантів?

Галина Однорог: Так, звісно боялись. Ми допомагали нашим хлопцям. Нашій армії. І якби вони дізнались, то мене б першу РОЗСТРІЛЯЛИ. Бо те що ми тоді робили в Маріуполі - це було злочином для них. Та ми всеодно бачили, що тут ці ДеНеРи робили.

Яна Холодна: Що саме робили? Можете в декількох словах розповісти?

Галина Однорог: В мене є літня кафешка і я от боялась в неї приїздити. Чому? Бо я бачила, що їздять якісь п’яні військові з автоматами. 

Яна Холодна: Цих недореспублік?

Галина Однорог:  Так. Я б це не змогла стерпіти і я б їм казала, що так не можна робити. Вони б за це мене просто арештували б. Місцеві люди між іншим знають. Є одна навіжена і це я. Якось мене вже це все дістало і я поїхала до них під штаб. Кажу їм, в мене син навчається в Технічному ліцеї, чому ви там зайняли два будинки? Вони ж в центрі міста! Їдьте на околиці там, де Нацгвардія, де окопи. Ставайте і воюйте. Чому ви в місті? І коли я побачила, що виходять, їх навіть людьми не назвеш, а в них очі «скляні»! І в них тільки два слова: хунта і провокатор! Вони тоді як почали мені кричати, то я вирішила, що це я не до військових потрапила, а до наших хворих наркоманів. Я ледь тоді звідти вийшла. По місту було страшно ходити. Вони могли забрати гроші, продукти. Ювелірні магазини зачинялись. Крім того вони це все пояснювали словами: «Ето все в фонд народной республики!» Памятаю, як я якось приїхала на машині, а вони мені «Ми у вас зараз машину заберемо. В фонд нашої майбутньої молодої республіки!» Багато місцевих тоді виїжали і допомагали на блокпостах. Якось я під’їжджаю до заправки, звісно з заклеєними номерами. Тоді до наших прикордоників їхала. І дівчата побачили і питають мене: «Ви до наших військових їдете? Бо ми знаємо тут багато хто так робить.»

Яна Холодна: До українських військових мається на увазі?

Галина Однорог:  Так. Звісно. У нас одні військові, а там - то все бандити. Їх військовими ніхто не називає. І тому наші маріупольці, які це все бачили і пережили, коли вже почалися серйозні наступи, люди до нас звернулися і ми спільно зробили акцію. Тоді ми звертались до матерів російських, щоб вони забрали своїх синів. Адже вони тут так само гинуть. Ми об’єднались у таку організацію як «Приазов’я».

Яна Холодна: Історія Галини ми дізнались. Тепер Олено, а як ви стали військовим волонтером?

Олена Золотарьова: Є в нас багато спільного. Я теж відстежувала всі події ще з майдану, але сказати, що я була готова до якихось дій у місті нажаль не можу. Спочатку я просто дивилась телевізор і переживала це не далі власної кухні. Потім був ось цей поштовх, а саме анексія Крима. Я тоді вперше заплакала. Син питає, мама ти чого дивишся телевізор і плачиш? А я кажу, ти розумієш, що й до нас можуть прийти і повісити якийсь прапор? От тоді вперше було чітке розуміння, що це серйозно. Відразу розпочались фейсбучні знайомства, які в результаті і привели до створення волонтерської організації «Приазов’я», про яке казала Галина. Ми хотіли допомагати на блокпостах. Навколо міста стояли блокпости. Ми не розрізняли, де ЗС України, де НГ України. Треба їхати і допомагати наших хлопцям. Особливо це все важко давалось, коли у Донецьку зробили той типу референдум. Хотілось туди поїхати і сказати, що є взагалі то іще люди. 

Спочатку наш рух був досить організований. Хто ближче живе, той і їхав щось відвозив. А потім через фейсбук ми дійшли розуміння, що їздимо фактично в одні й ті самі місця. І потрібно якось перерозподілитися. І ми почали  їздити до конкретних місць. Називали їх по тим районам, де вони знаходились. Ось так і відбувалась потім ця вся допомога. В нас тут так було завжди, що інших військових крім як українських немає. Всі інші це «банда». Я можу додати до того, що розповідала Галина. Був іще дуже потужний моральний пресинг. Це важко було витримати. Адже наче й нічого не відбувається. Так як мене ніхто не чіпав. Однак є пресинг, бо ти не можеш пройти вільно з браслетом кольору українського прапору. Ніби й ніхто не забороняв, але залякали всеодно. І ті два місяці поки тут було оце «ДеНеЕр» було відчуття ніби ти свій серед своїх і чужий серед чужих. Особливо це відчувалось у фейсбуці. Бо коли ти українець і туди заходиш, а там всі виписують, що навіщо той Маріуполь! Там одні сепаратисти! Насправді, ні! Я ж тут!!! Я не сепаратист. Я хочу бути в Україні! І стає дуже не приємно. Ті люди, які вчора тебе підтримували, сьогодні вже говорять зовсім про інше. І саме через це треба боротися за тих людей, які зараз там. Якраз у цьому контексті велика вдячність вашому радіо Армія ФМ, яке тут і допомагає бориться разом з нами!

Яна Холодна: Саме так. Ми разом і ми завжди передаємо вітання людям, які поки що на окупованій території. Знайте ми з вами. І ми знаємо, що є дуже багато людей, які з нетерпінням чекають закінчення цього маразму, який там відбувається. І нам от якраз прийшло повідомлення від Олександра зі Слов’янська! «Величезне вітання Смірнову та Яні Холодній, а також всім, хто зараз поряд з ними! Натхнення вам та гараздів! Меgаdеth-А Sесrеt Рlасе». Олександре величезне вам спасибі за вітання! Пишіть нам ще, адже це завжди приємно. А ми продовжуємо наш ефір з нашими чарівними гостями. Дівчата скажіть, ви пам’ятаєте ваше перше знайомство з нашими військовими? Хто це був, який підрозділ?

Галина Однорог: В мене це як я вже казала це мій брат прикордонник. Вперше ми приїхали, коли обстріляли частину. Брат подзвонив попросив допомогу. Ми на наступний же день купили цигарки, воду, вентилятори. Це був травень 2014 року. Ми приїхали і вони вийшли зовсім ненадовго. Адже напередодні був обстріл. Забрали і відразу пішли. Ми коли тільки туди їхали побачили, що стоїть патруль ДАІ. А номери в нас були заклеєні. І я кажу, от побачиш зараз нас зупинить і почнуть питати чого номери завішені, чого затоноване скло? Але на диво ніхто навіть не зупинив. На наступний раз наші прикордонники нас вже навіть запросили до себе, все там показали. В нас тоді взагалі за звичку було, коли десь їдемо купити шось і на блокпосту віддати. Коли ми нашому знайомому медику привезли підсумок для медикаментів. Він там з ним бігав немов вжарений від щастя! І це полковник. Ви б бачили як в нього очі сяяли.

Самі ось ці всі акції і зупинили цю всю бандитську навалу. Адже в нас тут були прикордонники, НГ України, полк «Азов» і «Дніпро-1». Хоча тоді вже йшли такі серйозні бої. В нас іще якраз акція була «Живий ланцюг». Це ми таким чином людей виводили. Я тоді ще нашому меру сказала, що наші люди не знають щоранку в якій країні вони прокидаються, а він - так, а що зробити – білборди, плакати? Я кажу, ні! Треба аби на кожному стовпі майорів прапор України. І в нас за чотири дні вже виконувалось його розпорядження про розвішення більше 100 прапорів на центральних вулицях. Тоді до нас більше 100 телеканалів приїхало бо ось цей «Живий ланцюг» дав такий поштовх.

Яна Холодна: Скільки тоді людей долучилось до цієї акції?

Галина Однорог: Я була одним із організаторів. Було залучено більше 1000 осіб. Це все було спонтанно. 

Яна Холодна: Ланцюг пройшов через все місто?

Галина Однорог: Я переживала дуже. Тоді багато людей відгукнулось і дорослі і малі. Всі чи у вишиванках, чи з прапорами. Всі питають куди ставати, куди йти? Я намагалась коригувати, направляти. Кажу просто отак прямо ідіть і ставайте, де бачите.