Мартін Брест: «Хочу, щоб книги атовців читали закордоном»

Мартін Брест: «Хочу, щоб книги атовців читали закордоном»

Наш друг і колега – Мартін Брест спробував себе ще й у ролі гостя. У програмі «Сектор Л» Мартін розповів про свою першу книгу «Піхота» і поділився думками про читаючу аудиторію, проблеми розповсюдження, видавництва і сприйняття.

Мартін це зробив. Він написав книгу! «Піхота»

Бажаю здоров’я країна мрій та сподівань!

Хто тебе змусив написати книгу?

Совість. Краще всього я відповів людині, що написала мені в Фейсбуці, в особисті повідомлення. Після того, як я зробив пост про те, що написав книгу. І от повідомлення: «Ти що воїн, очманів? Ти що більше всього воював? Що ти книги пишеш? На війні піаришся?» Наговорив різного… І після того я відповідаю: «Я більше всіх навоював». Як там, «проимел вспышку - написал книжку». А люди її купляли, купують і продовжують купляти, і я сподіваюсь будуть купляти.

 Позитивні відгуки були?

Така кількість позитивних відгуків, що я не те що починаю їм не вірити, я їх уже боюся. Дуже багато людей в приват написало, що молодець, вийшла дуже хороша книга. А я ж, як нормальна людина, не можу оцінити свою працю. Я сів, написав її, вона мені подобається. А потім, як будь-який плід своєї праці….Це як бліндаж. Ти збудував його і все супер. А потім, коли починаєш в ньому жити, думаєш: оце ти лошара! Потрібно було тут трішки не так це зробити, якось краще. Отут те ж саме. Відгуки йдуть, люди пишуть: «Класно», «Класно», «приїжджай до нас в місто і зроби презентацію!». А я думаю, ну яка презентація? Вісім хвилин ганьби. Постояти. Бажаю здоров’я! Я написав книгу. Вибачте. Дозвольте йти.

Ці відгуки…дійсно багато класних. І я від них ніяковію. Я реально не розумію, яку я написав книгу, але багато людей говорять, що гарна. Найгірший відгук надійшов мені сьогодні. Людина написала мені: «Я купив твою книгу і вже прочитав 30 сторінок.» І я думаю: «30 сторінок - це багато чи мало?» Напевно, не зацікавила його книга.

Що це за книга? Це художня література  чи твої спогади?

Хотів сказати, що це складний шлях від сперматозоїда до сержанта. Але насправді, це не так. Коли я почав формувати книгу в себе в голові, я сів рівно і подумав, як зробити так, щоб це була дійсно книга. Давай зробимо збірник фейсбучних постів? Нє, ну це не чесно. Що це таке - Ctrl+C  Ctrl+V за півтора роки? І потім ти такий приходиш, купляйте! Я більше всіх навоював! Якщо це художня книга, то треба чітко вказати, що вона художня, придумана і так далі. І тут я думаю: а навіщо я це все придумую. Робимо все, як в армії. Що найголовніше в армії? Ставимо задачу та терміни, оскільки, якщо в армії задача стоїть, а термінів немає, то вона ніколи не буде зроблена. Я сів і почав писати те, що було в голові, як згадувалося. З усіма діалогами. Я чесно кажу, якщо прибрати з книги всі мати, то вона стане в два рази меншою, добре, в півтора. А якщо ще й прибрати слова паразити, то вона стане ще меншою. Я писав так, як воно було.  Хоча ні! Є одна розповідь, яка є повністю вигадана. Хоча ні, це реальна розповідь. Там змінені позивні і місце, де подія відбувалася. Це було не під Докучаєвськом, а в районі Мар'їнки. І це було не в 2016 році, а в 2015. Все інше, один в один. Це те, що я робив із розповідей людей, які зі мною воювали раніше, ніж я прийшов на війну. Вони розповідали так, що я проникся. Особливо, коли в тебе є військовий досвід і ти бачиш ці картинки. Коли людина говорить: «Ми сидимо на вопі, палимо…» і ти уявляєш, як сидять недоліки і хтось палить, а хтось говорить: «Дайте цигарку!», йому відповідають: «Ти задовбав, ти вже третій день стріляєш цигарки!». Цей рух яскраво відчувається в книзі. Я очікував, що цю книгу будуть читати військові. Військові її читають. Багато хлопців її купило, читає. Багато книжок поїхали в АТО. Але це тільки половина, інша половина, це «ни в чем не повинные» цивільні люди, які теж її купили. І пишуть мені: «Що означає БЧС?». Це ж мій улюблений вислів - БЧС. Або, що таке ЖБД? Журнал бойових донесень. І я розумію, що нормальна людина зробила б глосарій. Але я цього не зробив, тому що потрібно розбиратися в цьому. Нічого страшного.

І не можна сказати, що я написав цю книгу. Вона якось сама написалася. Ти просто сидиш і записуєш, що відбувається навколо тебе. Як бачив, так воно і є. І ти пишеш, пишеш в цей планшет. Він загинається, батарея сідає. Знаєте, що найголовніше при написанні книги? Найголовніше її писати в місці, де можна курити. Все. Тоді ти звідти не вилізеш. Вісімнадцять тисяч чашок кави і дві пачки цигарок на весь день і можна працювати. Як в армії – вистачає на весь день.

Ти сказав, що ти собі поставив термін? Якби ти не вклався? Що тоді робити?

Перше, в армії все відбувається або зараз, або ніколи. І друге. Це велика фраза мого комбата Сан Санича Бакуліна. Головне не вчасно виїхати, головне вчасно приїхати. І тільки в армії ти розумієш глибину глибин цієї фрази. Тому в армії ніколи нічого не відбувається вчасно, але завжди всі встигають. І коли ти для себе відводиш місяць… Першого серпня книга повинна буде написана. То, коли ти її починаєш писати? Правильно, не раніше 20 липня. Але сам текст в мене народжується швидко. І от ти пишеш годину, дві… Тут цигарки закінчуються і натхнення пішло. Я вклався в термін. Я віддав книгу видавництву Паші Бєлянського. Після того я дописав ще одну розповідь і віддав, аби її додали до книги. Книга майже 400 сторінок.

Наступна планується, чи досить? Довів собі, що здатен,  і все?

Дивись, книга розповсюджується, продається, дарується і ніби час писати наступну. Але тут ось яка справа. Нещодавно я почав рахувати, в нас великий тираж для України, ми продали майже 3 тисячі екземплярів, майже весь тираж продано. Для чувака, якого ніхто не знає в усьому читаючому світі. І перша книга – і ось так пішло. Тим більше видавництво маленьке, нове, в нього всього декілька книг, ми в основному пишемо в Фейсбуку. Моя книга є у бібліотеці Конгресу США.

Я думаю, треба писати наступну, а потім рахую. Почекайте. В Україні ті, кому не лінь читати, або хто вміє -  8-9 мільйонів. З них десь мільйон – якимось чином стосується війни. Це військові, їхні родини тощо. Це всі, хто при слові Схід згадує Донбас, а не Арабські Емірати. Видавництво продало 3 тисячі екземплярів, і куди починати писати наступну, якщо люди і про цю ще не знають. Потрібна реклама. Прочитав – скажи «круто», або викинь, або скажи, що дарма витратив час. А ми варимось у навколо військовому світі і намагаємось не виходити, бо за його межами щось інше. Це інше життя. В мене є в планах книга, знову про війну, про піхотні війська, в яких я служив. Я її обожнюю. В моїй книзі досить для того, аби нею зацікавились люди. Я хочу, щоб книга була переведена носієм мови на англійську. Нам би знайти гарного носія мови. Я б з радістю побачив її англійською закордоном. Тому що в Україні, якщо людина не знає про нашу війну – це означає, що це кілніка, йому нічим не допомогти. А закордоном люди просто не знають про це. Є багато гарних книг про війну, є Руденко, є Чабала, є «Іловайський щоденник». Це гідні книги для перекладу. На книгах автор дуже мало заробляє. Знаєш, хто рве за продажами? Ектор Хіменес Браво! Про АТО написано близько 25 книг. Їх писали різні люди, десь 10 з них атовці. Знаєш, де продаються ці книги? У військовому магазині! У Каптьорці! Книги немає у книжковому! Вона є у військовому! Все, тут можна ставити крапку в будь-якій роботі серед населення, яку веде наша держава. Скажемо по чесному: 10 пацанів і дівчат, які воювали, написали книги,  і державна освіта навіть не кліпнула в їхній бік. Справа не в заробітку, справа у популяризації. Все на рівні людей. Інформаційна складова на рівні людей. От ви друга державна інституція після Дніпровської ОДА, яка зацікавились цією книгою. Там ми провели презентацію в музеї АТО. Мер Покрова нас запросив ще, маленьке місто, але команда мера намагається розвивати його. Всім іншим все одно.

Вийшов фільм «Кіборги», і це прекрасно, художнє кіно про війну, воно буде прекрасне в будь-якому випадку, бо до цього такого не було. У нас вийшло 10 книжок, написаних ветеранами. Але якщо ви спитаєте будь-кого, яку книгу про АТО ви знаєте, вам скажуть – «Аеропорт», Лойко. Все. Тобто, що, крім Лойко з Лос-Анджелесу ніхто не розуміє нашу війну? Тому наші книги продаються у військовому магазині, в інтернеті або у видавництві.

Якось піарити ж можна книги самостійно?

У нас все робиться як. Хабарі. А я написав книгу і все. Хто захотів – купив. І так продали ж 3000 книжок. І купили їх люди, які не знають мене, ну може там читали щось у фейсбуці. І все. І книга ж не про мене, а про піхоту, про рід військ, які рубляться там останні кілька років. Все це відбувається постійно. Не зважаючи на те, що всі, типу, втомились від війни. Піхота не гірше і не краще, ніж інші роди військ, всі міряються м’язами, але всі разом спільними силами б’ють орду. А взагалі книга художня. Там повісті і оповідання, які пов’язані одне з одним. І два з них ми написали разом з моїм другом, і побратимом Сергієм Сергійовичем. У книгу увійшли два оповідання з його участю. Я хотів книгу написати таку, яку я потім хотів прочитати. Я ненавиджу документальні книги. Вибач, Серж Марко. Я хотів художню книгу, там, де буде зав’язка, сюжет, розвиток. І в моїх дев’яти місяцях на війні все це було. У книзі десь відсотків 10-15 від всього, що відбувалось.

Слухач Володимир: Ваша книга ще є на Петрівці. Ви не думали написати книгу про поліцію таку саму?  Ви дивились фільм «Кіборги»?

Так! Точно, на Петрівці є! Про поліцію – то окрема тема. Але вона теж дуже схожа на армію. А от щодо фільму ситуація така. Я не дивився. Мене багато запрошували на передпокази, але я звичайна людина, я хочу з усіма дивитись, нащо мені оце віп положення, я не віп. Я відмовлявся. Я чекаю вихідного дня, щоб спокійно подивитись. От пацани, які зараз там, 426 кілометрів бойового зіткнення. І мені дзвонили, і запитували, щоб показали кіно в Крамі. Чи можу я таке зробити. Ні, я не можу, але вийти зможу на якихось людей, які можуть допомогти. В Сєверодонецьку, в Маріку показати  разів 8 це кіно, щоб всі могли сходити подивитись, а потім вже я. Бо це просто. А от показати їм. А чим вони гірші? Оце вже справа.

Не читаєш відгуки?

Читаю, але треба самому все побачити. Сам зроблю висновок, але я думаю, що висновок буде класним.

Мартін, якщо пише, значить вміє читати: що читаєш?

Еберкромбі, фентезі. А до цього перечитав декілька творів Ремарка. Завжди його любив, а от після війни мене переклинило перечитати. І зовсім по-іншому сприймається, взагалі. По-іншому дивишся на все це. І я повільно вдумливо читав. Ну і плюс, я намагаюсь читати все, що пишуть наші військові, зараз я готуюсь читати «Іловайський щоденник», нещодавно закінчив «Вовче» Чабали. Це мені близько, я далеко від нього не пішов.

З книжок про АТО якусь особливо виділяєш?

«Вовче»! Вона зовсім інакша, відрізняється він інших. Я не буду нічого критикувати. Адже я сам автор, висловлювати свою думку я буду лише автору, віч-на-віч. Але «Вовче» я виділяю окремо. Нам пощастило. Костіна книга вийшла за тиждень до мої презентації, і у нас була презентація два в одному. Вона інша. Вона україномовна, її можна відчути руками. Її герої не слащаві патріоти, вони живі, вони злі, іноді нещасні або щасливі, вони такі, якими стають всі люди, які потрапили у бойові дії. З людини все зайве зноситься, і залишається він таким, яким він і є насправді. І от в нього такі прозорі герої. Мене зачепило. Дуже художньо написано. Я читав її так, як п’єш склянку води. Як ніби не читав. Вона інша, вона не моя. У нас різний підхід до книг. Книга – це найпростіше, що ми можемо зробити. Я, наприклад, хочу кіно зняти. Моя книга «14 днів піхоти» – я б хотів зняти по ній серіал. 14-серійній. Найважче знайти гроші. А книгу написати просто, а воно проситься. Костя про себе не писав, я писав про себе тільки як про спостерігача. Ми пишемо про навколишній світ. І от Костіна книга мені сподобалась, я розумію, що я б так не зміг написати.