Мешканець Краматорська про окупацію міста: Українській армії допомагало багато людей, але просили про це не розповідати

13 квітня офіційно розпочалася Антитерористична операція, а 12 квітня в Краматорську проросійсько налаштовані люди вийшли на мітинг і вимагали визнати «ДНР» як офіційну державу. Детальніше про ці події ми поспілкувались із місцевим мешканцем Юрієм Федорченком.

 

 

Дар'я Бура: Ви можете розповісти, як це відбувалося? Якими були емоції, які були настрої у суспільстві? Як поводилися люди, які хотіли відокремитися від України і люди, які так як і ви, розуміли, що все це неправильно і треба виборювати Україну?

Юрій Федорченко: Початок я пам’ятаю по тому, як біля літака поблизу Будинку Піонерів зібралося дві групи людей. Одна з них була проукраїнськи налаштована, та, яка захищала Україну. А інша – це так звані, проросійські. Не знаю, чи вони до кінця усвідомлювали, до чого це призведе, але тоді все починалося саме так.

Дар'я Бура: Якими були емоції в таких людей, як ви. Як ви проявляли своє несприйняття того , що відбувається?

Юрій Федорченко: Тоді ще було не до кінця зрозуміло, що саме відбувається, де свої, а де – вороги. Не було ясності в ситуації. З боку держави не було будь-яких посилів у підтримку, не було й слова, стосовно того, що в нас з’явилися проросійсько налаштовані громадяни. Ясність з’явилася вже пізніше.  

Дар'я Бура: Слов'янськ - місто у якому розпочався рух ополченців. Місцеві жителі говорили, що Краматорськ підхопив цей рух, оскільки він знаходиться дуже близько до Слов'янська. У Слов'янську було три види людей: ті, що приходили на мітинги тому, що вони підтримували проросійські мітинги, ті, що приходили просто подивитися, що відбувається, і ті, хто були з проукраїнськими налаштуваннями. У Краматорську чи було чітко видно своїх і чужих?

Юрій Федорченко: Можна сказати, що так, перші ополченці з’явилися в Слов’янську. У нас тоді ще такого не було. Тобто, коли захоплювали міську адміністрацію, команда Стрєлкова приїхала сюди і тут вже їх підтримали місцеві жителі.

Дар'я Бура: Чи відбували ще українські мітинги на цей час?

Юрій Федорченко: Так, проукраїнські мітинги тривали, мабуть, до травня. Люди виходили до площі і літака.

Дар'я Бура: Наскільки було небезпечно під час окупації , адже 12 квітня проросійські рухи вже були дуже яскраві, тож як це було - вийти на проукраїнський мітинг?

Юрій Федорченко: Знаєте, виходити на мітинг в мирному місті, де немає людей зі зброєю – це одна справа. Звичайно, небезпека була. Ніхто не міг гарантувати, що не почнеться стрілянина. Але проукраїнські мітинги все одно відбувалися. Люди виходили, намагалися відстояти свою точку зору. Наприклад, біля літака був мітинг, до бійки не дійшло тільки через те, що на мітингу була присутня міліція і хоч якось зупиняла людей.

Дар'я Бура: Як тоді у Краматорську, місцеві ЗМІ реагували на все, що відбувається в місті?

Юрій Федорченко: Говорили, що тривають проросійські мітинги. Чогось конкретного взагалі не говорили. З Києва не видно було, що тут відбувається, можливо тому стояла якась тиша.

Дар'я Бура: Тобто, в принципі місцеве населення ніяк не сповіщали про те, що відбувається. Наскільки я вас зрозуміла, Вам самим треба було розуміти хто свій, а хто ні.

Юрій Федорченко: «Ополчення» відразу підтримала достатньо велика кількість людей. З’явилося Радіо «ДНР», у Виконкомі почали засідати озброєні люди. Вони огородили все мішками з піском, звел барикади. Тобто, ми все це бачили… Було все незрозуміло. Виконком виселили, тобто засідання відбувалися, але вже в парку ім. Пушкіна. Влада начебто працювала, але працювала паралельно з новою, «днрівський».

Дар'я Бура: Коли Краматорськ захопило ополчення, росіяни, як змінилося життя в місті?

Юрій Федорченко: Так, звичайно. Місто з усіх боків оточили блок-постами. Виїхати кудись було просто не можливо. Блок-пости української армії були в вперемішку з «днрівськими». Кожну машину зупиняли, перевіряли. На повороті на Червоний Лиман стояла українська армія, а трохи далі – «днрівський» блок-пост. Так само і на виїзді з Краматорська – «днрівський» блок-пост, а трохи длі – пост 25-ї бригади.

Дар'я Бура: Чи були серед ваших знайомих проросійськи налаштовані люди, які підтримували всі ці рухи? Чи намагались Ви з ними якось спілкуватися, якось іх переконувати, пояснювати, що це не правильно.

Юрій Федорченко: Я вам скажу, вони є до сьогодні, вони нікуди не поділися. Коли був так званий референдум із запитанням: «Чи підтримуєте ви «ДНР» в місті Краматорськ?», чимало людей туди ходили, і кажуть, голосували не за Росію, а за волю. Зрозуміло, що багато з них не розуміло, до чого це призведе.

Дар'я Бура: А не бентежили їх проросійські вигуки?

Юрій Федорченко: Ні, не бентежили. Ці люди нікуди не поділись, їх дуже багато. Коли ми їздили на українські блок–пости допомагати, то багато військових нас запитували: «Що там робиться в місті?Які настрої?». Тобто вони були відрізані від всього світу. І їм було цікаво, кого вони захищали.

Дар'я Бура: Ви допомагали українській армії. Наскільки це було складно? Наскільки це було небезпечно на той час, коли місто було в окупації?

Юрій Федорченко: Так, це було небезпечно. Ми шукали нові шляхи, нові дороги. Їздили об’їзними шляхами по грунтовій дорозі допомагали, збирали гроші. Багато людей нам допомагали, тільки просили, щоб ми не казали, що вони роблять. Люди боялися. Коли я вперше приїхав на 5 блок-пост, то у людей не було навіть води. Ми запитали, що потрібно, виявилось, що потрібні були ліки, взуття, вода, солодощі. Ми тут зібрали гроші і околицями возили все на блок-пост.

Дар'я Бура: В 2014 році були, на жаль, прикрі випадки, наприклад, відома всім історія, коли дід привіз мед, який вибухнув. Українські військовослужбовці досить обережно ставилися до місцевих волонтерів. Чи доводилося вам втиратися в довіру до українських військових?

Юрій Федорченко: Ні. Нас знали, нам довіряли.

Дар'я Бура: Ви, на скільки я розумію, і досі якимось чином підтримуєте армію?

Юрій Федорченко: Так, допомагаю, чим можу.

Дар'я Бура: Чи ви бачите зміни, як людина не військова, але в середині військового життя, в Збройних силах?

Юрій Федорченко: Звичайно. Тоді ми привозили бинти та зеленку, і бійці були всьому щиро раді. Їм цього не вистачало. Зараз в них все є. Покращилося харчування, зброя. Зараз люди звертаються хіба допомогти відремонтувати машину, чи ще щось на кшталт цього. Це 2 різні армії.

Дар'я Бура: Чи сильно постраждав Краматорськ за період окупації?

Юрій Федорченко: Можна сказати, що місто обійшлося легким переляком. Звичайно, були зруйновані будівлі, житлові будинки. Але в порівнянні з іншими населеними пунктами, це не так багато.

Дар'я Бура: Але місто все ж таки відчуло, що таке війна . Я знаю, що ви були одним з тих, хто сприяв встановленню пам’ятника загиблим військовим між Слов’янськом і Краматорськом. Там постійно відбуваються якісь заходи. Скажіть, як народ реагує на такі памятні речі?

Юрій Федорченко: Так, там проходять мітинги, панахиди. На цьому місці вирішили постави пам’ятник генералу Кульчицькому, який розбився на вертольот не далеко від цього місця.

Дар'я Бура: За 5 років у Краматорську змінились настрої української спільноти?

Юрій Федорченко: Так, але ще й  збільшилося населення міста. Тоді місто було як пусте, а зараз і машин стало більше.

Дар'я Бура: Чи доводилося вам бачити такі приклади. Що люди які були налаштовані проросійсько, переосмислили і змінили свою точку зору

Юрій Федорченко: Дуже рідко. Можливо, люди, які тоді сумнівалися, то зараз вже визначилися. Але змінити людину важко. Ті люди, що були проросійськи налаштовані, то такими і залишилися.

Дар'я Бура: Чи відчувається в Краматорську, що війна зовсім близько?

Юрій Федорченко: Так, звичайно. Тут є ті, хто бачили війну, ті, хто був за часів «ДНР». Звичайно, зустрічаємо військових, багато з ними спілкуємося. Відчуається, що поруч війна.

Дар'я Бура: Що потрібно зробити місцевим жителям, щоб було спокійніше життя?

Юрій Федорченко: Я думаю, чимало людей дослухалися до лозунгів РФ через те, що тут не дуже добре і не затишно жилося. Якщо рівень життя підніметься, то, я думаю, люди сюди приїдуть. В Краматорськ чимало людей приїжджає з Донецька, отримують пенсію, отримують українські зарплати і кажуть, що там жити гірше. Там ціна на товари вищі, проте сюди пререїхати назад не поспішають…