«Ми могли б дати кілька ляпасів європейській літературі» - поет Сергій Савін
Представник молодого покоління українських поетів Сергій Савін поділився враженнями від поїздки по прифронтовим містам, своїми поглядами на літературу і війну, і звісно прочитав свої прекрасні вірші в ефірі програми «Сектор Л».
Вважаю, що писати про любов – це найперше. Тому що, побувавши на території всієї країни, від Ужгорода до Маріїнки, я зрозумів одну надзвичайно важливу річ, що те, чому нас вчать в університетах, що ми розділені між двома ментальностями, тому що наші діди воювали в різних арміях, це все насправді нісенітниця і дурня. Що я зрозумів натомість, що любити кожен з представників людей, які населяють цю країну, може абсолютно однаково від Ужгорода до Луганська. І тому літератор мав би найбільше писати саме про оце почуття, про зв'язок між чоловіком та жінкою, тому що це розумітимуть всі. Не всі розумітимуть вірші про війну, якщо ці вірші вас особисто не торкались, а любов розумітимуть всі. І коли програє політик - однозначно може виграти літератор, тому мене цікавлять саме такі літератори, і література про почуття, бо вона виграє.
Щось не про кохання у вас є?
Є! Два національні тексти. Перший був написаний дівчині, коли я зрозумів, що вона в 20 років воювала за Донбас. Для мене її особиста історія була історією великого болю, і великому захвату. А другий народився після двох моїх поїздок з волонтерською організацією «Книжка на схід», що справді змінило мої світоглядні позиції.
Вперше був на сході? Де побував?
Вперше поїхав місяць тому. А через два тижні одразу поїхав вдруге. Це той варіант, коли ти собі поет-егоїст, будемо відвертими, як і десятки людей в цій літературі, а потім ти розумієш, що є щось більше ніж межа твого розуміння, жінка-чоловік. А потім я вперше з хлопцями з волонтерською організацією «Книжка на схід» опинився в десятьох містах Луганщини, а за тиждень в кількох містах Донеччини. Що мене дуже вразило. Я їхав туди з таким настроєм, почав писати якийсь роман просто для того, аби почати його писати. І поки ми не доїхали до Харкова мене не хвилювала тема війни. І тільки коли я опинився в Харкові і зрозумів, що за кілька годин, ми опинимось на колишніх окупованих територіях, я згадав чомусь Василя Симоненка з його віршем –
«Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!»
І чомусь оці чотири рядки тримали мене тиждень на Донбасі, я нікому їх не цитував, але мені хотілося їх всім постійно цитувати, тому я цитував їх тільки собі. І от якийсь настрій був цього вірша, що можливо, ти справжні робиш щось важливе для свого народу, на своєму місці, що ти справді можеш зробити. Але от щодо Донбасу. Я абсолютно розумів на Донбасі, що ми однакові, я чудово знав львів’ян, одеситів, і тут я вперше опинився на Донбасі. Я розумів, що наша внутрішня людина - вона абсолютно однакова, і я вперше зрозумів, що через якісь питання меншого калібру не потрібно цю однаковість розривати. У будь-якому контексті – літературному, політичному. Просто наша «тожсамість», ідентифікація – вона українська. Це мене вражало постійно.
Найбільше мене вразило, коли ми в другій поїздці, я, Сергій Жадан, Олексій Чупа, Борис Севастьянов, коли ми були в Національному технічному університеті, донецькому, який сьогодні в колишньому Червоноармійську, в місті Покровськ, перейменованому, після того, як ми закінчили свій виступ, десятки студентів підходили до поетів, сфотографуватись, поговорити, для мене було важливо почути їхню національну позицію. Ну, спершу почути їхні вірші, але, що більш важливо, бо щоб їхати на Донбас потрібна якась мета – почути їхню національну позицію. І я був надзвичайно щасливий, що позиція сьогодні студентів другого, першого курсу – гостро національна. Це апріорно позиція найпершого донбасця – Василя Стуса. Гострий захист національних інтересів. Тому я певен, що Донбас є сьогодні хоч і найболючішою раною України, але України з трьома знаками оклику.
Виступали перед військовими?
Не виступав, але спілкувався, і, звісно, я хочу тут в ефірі подякувати кожному військовому і кожному добровольцю. На моє питання «за що ви воюєте?» – було коло дуже різних відповідей. І я розумів, що те, про що я написав у вірші – національний кисень, аби вся країна дихала національним киснем, або хоча б її військові – до цього треба ще йти не один десяток років. І от я пам’ятаю, коли ми виступали у місті Сватове – місто абсолютно україномовне, чим я надзвичайно втішений, бо цитуючи Грушевського – «обходячи національну мову, всі наші бажання збудовані на піску». І от виступала Анжеліка Рудницька з Елем Кравчуком, на своєму концерті, я сидів у залі. І поруч зі мною сиділа мама з маленьким хлопчиком, і в якийсь момент на хвилину вимкнулось світло. І що мене просто вибило, це те, що цей шестирічний хлопчик запитує свою маму: «Нам слід тікати до бомбосховища?», а бомбосховище находиться у цій самій будівлі. І я переставив себе до Києва, на хвилинку, і уявив, як це було б в Києві, коли вимикається світло на концерті, на якомусь театральному дійстві – дитина була б щаслива. Романтика! Світла немає! І тоді я зрозумів, що наша країна абсолютно не об’єднана в одному й тому ж самому. І я зрозумів, що «ми мовчимо серед міст», це справді гасло, яке сьогодні треба зробити гучним. І що найбільше мене вбиває, що в цій країні є десятки, сотні письменників, які закомплексовані на своїх егоїстичних потребах. І їх сьогодні, нас сьогодні, я один із них, не цікавить абсолютно почути ось цю найболючішу сторону України. Тому що, якби було сотні книг на сьогодні написаних про війну, і ми б нарешті називали її не АТО, тому що де терористи, якщо АТО, а війна, я сподіваюсь, що за 20-50 років наші історики українські не програють, називаючи це в підручниках правильними словами. Якби сьогодні було сотні книг про війну, а для того, щоб письменник написав про війну він, як мінімум, мав би бути волонтером на цій війні, то, можливо, ми переконали б суспільство по всій території України, а не лише на сході, що таки дійсно йде війна. Бо коли ти не зустрічаєшся з нею впритул, а дивишся просто інформаційні звіти, доки ти справді не зустрінешся з цими військовими в притул на території, де відбувається окупація, ти не зрозумієш, що таке війна.
Літературні вподобання?
Коли я в цій країні зрозумів, що мені бракує літератури, то почав її викладати. Якщо ти хочеш написати хорошу книгу – напиши її сам! В мене було щось подібне. Я був лектором курсу італійської і французької літератури, мене чомусь ця романістика, романська територія літератури найбільше цікавила. Дякую надзвичайно професору, академіку Юрію Коваліву, який відкрив мені свого часу італійське поняття «герметизм». Еудженіо Монтале, Сальвадоре Квазімодо, Джузеппе Умгаретті. Розплющили мені очі в історію всієї літератури. Найбільше їх ціную. У французькій літературі – Поль Елюар для мене один з найперших письменників світу. А потім я знайшов свою людину в літературі – це австрієць Пауль Целан, я щасливий, що він народився в українських Чернівцях, щасливий, що його переклали комплексно українською мовою. І я думав, що після Целана я більше нічого не знайду. І випадковим чином мені потрапила до рук книга Віслави Шимборської, нобелівської лауреатки з літератури 1997 року, і я зрозумів, що це моя жінка в літературі. І таким чином я собі крокую за літературними вподобаннями. Але я вважаю, що сучасна поезія українська на дуже високому рівні, і якби нас перекладали, або ми самі себе перекладали, ми б справді могли б дати кілька ляпасів європейській літературі.
Чому не перекладають?
Перекладають романи. Поезія фінансово не рентабельна, на жаль, такі реалії світового ринку літератури. Але це не означає, що поети перестануть бути поетами, і що їх перестануть любити люди по всьому світу. Бо поезія надихає, надихає більше і надихає миттєво, тому я за поетів і за поезію.
До військових.
Друзі, ми неймовірно вдячні, що ви в нас є, і ми сподіваємось, що національний кисень, які почали на цю країну давати ви, величезними партіями, що він об’єднає країну в одну самому. І я згадаю Василя Стуса. Для мене це єдина героїчна людина в усій літературі. Василь Стус діже чітко і однозначно сформулював те, що потрібно сьогодні чути і розуміти вам і нам. Василь Стус сказав: «Терпи, терпи терпець тебе шліфує». Будьмо зашліфованими, і ще раз хочу вам подякувати за все, що ви робите в полях, на териконах задля незалежності України.
Повну версію програми можна прослухати тут: https://soundcloud.com/armyfm/sektor-l071217-gst-sergy-savn
