«Ми зараз пишемо свій епос, не запорєбріковий, а справжній» - Руслан Горовий

«Ми зараз пишемо свій епос, не запорєбріковий, а справжній» - Руслан Горовий

У «Секторі Л» грандіозне повернення. Режисер, письменник, журналіст Руслан Горовий презентує нову книгу «Тисяча і одна ніч війни», читає уривок з невиданого, а також ділиться думками про українське кіно.

Ти в нас був останній раз взимку, що змінилось в тебе за цей час?

Багато! У нас така країна, що в нас все змінюється зі швидкістю снаряда. Ну, найголовніше, що в мене вийшла нова книга, сьогодні презентація. В мене вийшов фільм, документальний, називається «Переселенець», вже була прем’єра тут в Україні, і в Туреччині. А ще я одружився! Сподіваюсь, що моя дружина Люда включила Армію ФМ, і слідкує за мною нарядним.

Давай почнемо з книжки. «1000 і одна ніч війни».

Річ у тім, я ніколи не знаю, яка буде наступна книжка, про що вона буде, яка буде її назва. Так було із «Казки на ніч», із «40 або чому чуваки не святкують». В якийсь момент в голові просто з’являються діалоги, обривки фраз, і ти записуєш їх на телефон. З часом з цього з’являються якісь оповідання. І от в мене накопилось кілька оповідань про стосунки чоловіка і жінки. Це можуть бути мати з сином, коханці, чоловік і дружина, донька татко, все що завгодно. А так як я живу сьогодні, то з’являється рефлексія на фоні війни, так і з’явилась ідея книги «1000 і одна ніч війни». І хоч в назві є війна, книга не про війну. Це про нас з вами, про людей. Я такий молодець, що я так біг сюди, що забув книжку вам принести! Це характеризує мене як дуже відповідальну і поважну людину (сміється). Обкладинку намалювала Надя Антонець, яка робила і попередню обкладинку. Тут вона вже гралася фарбами та тканинами.

Ця книга має присвяту.

Це дуже важливо для мене. Ми щодня з початку агресії втрачаємо людей. Це почалось з Майдану, коли я вперше побачив, що в моєму місті, яке я дуже люблю, поважаю, можуть побити до сотні людей. Це було страхіття. І пам'ять потроху стирає. Ми не назвемо всіх, хто загинув тоді на Майдані. Більше того, ми ніколи не згадаємо імена всіх, хто намальований на стіні біля Володимирського собору. Але якщо кожен з нас візьме на себе хоч маленьку відповідальність нести пам'ять про людей, які загинули в наш час, то можливо це допоможе нашим нащадкам знати і розуміти, що відбувалось. Ця книга присвячена Дані Дідику. Даня Дідик це п’ятнадцятирічний хлопчик, який загинув під час вибуху 22 лютого 2015 року в Харкові під час Маршу рівності, як його тоді презентували, на річницю Майдану. Хлопчик абсолютно унікальний, який в свої 15 років набагато глибше копав в себе, ніж багато хто з нас, дорослих. Який розумів, що відбувається в країні, розумів, що його сили може вистачити, щоб зрушити ту апатію, ті відверто сепарські настрої тоді в Харкові. Пацан заплатив своїм життям. Вибухнула бомба і він, і ще кілька людей загинуло. Але я дуже хочу, щоб пам'ять про цього хлопчика залишилась, про Даню Дідика. Я весь час намагаюсь де можу розповідати його історію, це мій такий маленький вклад в те, щоб пам'ять не затиралась. І я прошу всіх, особливо тих, які називають себе красивим словом «митець», вертатись до цього, книжкою, піснею, віршем, чим завгодно. Треба людям нагадувати, бо пам'ять штука не надійна.

«Казки на ніч», «10000 і одна ніч війни»…казкові назви. Це з відсилкою, чи випадково вийшло?

Ой, важко сказати, чому так. Я навіть не можу згадати, в який момент я придумав ту назву.

Для дітей не думав написати?

Писати для дітей це настільки відповідально! Я не знаю чогось такого, що б я хотів сказати дітям через книгу. Але я б дуже хотів написати щось на зразок фільму про короля Артура, який нещодавно вийшов. Знайти провал в історії України і зробити щось міфічне, яке б виходило на ту точку, де б починалась справжня історія. У нас дуже багато всього цікавого, що можна було б дати тинейджерам. Щоб вони потім носили умовні шиврони старовинних лицарів. Хотілося б свого. Тим більше, що тут непахане поле, і для фантастики в тому числі. Не знаю, чи здатний я, але є люди, які можуть написати про це.

Зараз багато історичної літератури на тему голодомору, а також 30-х, 40-х років.

Це нормально, у нас зараз є покоління чиї батьки, діди пережили це. Це наш біль. І кожен може написати історію своєї родини, і з цього вийде повноцінний твір. Це нормально, це має бути.

Я тебе як режисера не можу не спитати: українське кіно, пацієнт радше живий чи мертвий?

Абсолютно живий! Більше того, я приємно шокований тим, що відбувається в кінематографі. Ще кілька років тому я казав: треба просто знімати кіно. Як-то кажуть, для того, щоб були діти, треба займатися сексом. Щоб було кіно, треба його знімати. Має запрацювати структура, тоді з’явиться хороше кіно. Зараз ми бачимо сплески, щось гарне, щось не дуже. Але воно все має право на життя. Ми зараз пишемо свій епос. Не запоребріковий епос, який в нас засів, а наш. Дедушка Ленін? Він письменник? Хто він, що він? Молода гвардія? Це було насправді? Каша в голові. У нас є свої спогади, чисто українські, і є нав’язане.

Я задоволений, що вийшло багато українських фільмів в прокат, «Червоний», «Гніздо горлиці», «Жнива», «Моя бабуся Фанні Каплан». Воно оживає, з кожним роком все більше держава фінансує. Зараз все в зародку, але дуже круто розвивається. Особливо здорово, що молоді ставлять, молодняк. І у театрах! Як не є жахливо, але війна дала поштовх для свого. Спочатку треба свого навчитись, а потім вже чужого не цуратись. А у нас так: їжте, що дали.

Руслан, що читаєш?

Може це не так цікавого широкому загалу – читаю Шаламова. Мені ця тема теж болить, я читаю багато про те, що відбувалось в концтаборах. Але ми всі звикли як: огорожа, всередині всі хороші, їх вартують всі погані. Але насправді, все не так просто. Різне було. Леві написав «Человек лета» - раджу, дуже гарна книжка, Бабченка прочитав «Войну». Треба дивитися, що там було в Чеченську компанію і все інше. Дуже чекаю, на Львівському форумі побачимо, що нове вийде.

Де будуть презентації твоєї нової книги, крім Львівського форуму?

Київ, Львів і обов’язково Харків, 23 вересня, бо це батьківщина Дані Дідика. Це дуже важливо. В Харкові дуже багато людей зараз переходять на спілкування українською, змінюють мовне поле. Починають ростити навколо себе український простір. А потім побачимо, я зазвичай так далеко не заглядаю, хотів із фільмом в Іспанію поїхати. А там, вийде чи не вийде…так само із книжками, планів як у Наполеона, головне спалити те, що треба (сміється).

Постійно щось пишу. Не припинив ще свою серію «Конотоп». Це те, чого в нас не було. Застольні оповідки. Такі речі, я намагаюсь їх писати смішно, а виходить абсолютно по-різному. Починаю одне, а виписується зовсім інше. Але по факту, це все внутрішній Конотоп. Буде книга ще «Україна - земля легенд».

Хто заскучав за книгами Руслана, заходьте на його фейсбук.

Так! Приходьте, якщо не боїтесь матюків та котиків, в мене багато і того, і іншого на фейсбуці.

Хлопці, а вам скажу. Армія тоді армія, коли вона не окремий підрозділ. Я щиро бажаю, щоб завжди було порозуміння між підрозділами. І між керівництвом. Пацани, бережіть один одного, і щоб ті всі - як роса на сонці. А ми до перемоги, разом.