Миротворчість – це не лише допомога іншим, це пізнання іншої реальності. Історія Віктора Ануфрієва

Миротворчість – це не лише допомога іншим, це пізнання іншої реальності. Історія Віктора Ануфрієва

Якщо б мені колись сказали, що гірше за українців не живе ніхто, можливо, повірив би. Проте, коли довелось стати миротворцем ООН і побувати в багатьох африканських країнах -  кругозір радикально змінився, і, напевне, я став більш щасливим та гордим, що живу в прекрасній та багатій Україні. 

Вперше я приміряв миротворчого берета в листопаді 2013-го. На той час мені випала можливість стати помічником командира вертолітного загону, який міняв тоді 18-ту ротацію в Республіці Ліберія, що в південно-західній Африці. Ще тоді, будучи капітаном, я жодного разу не був закордоном, тому поїздка була абсолютно цікавою та дикою для мене.

Африка, як мені тоді здалось з літака, була такою, як її показували в кіно, програмах та журналах: все красиве, дике та незвичне. Та ми їхали підтримувати мир у всій цій красі, і як виявилось, краса ця все ж таки оманлива. Небезпека в Африці, насамперед для українського миротворця, це тропічні хвороби, малярійні комарі, повзуни, а вже тоді - надокучливі озброєні повстанці. Та найцікавіше те, що місцеві люди, котрі постійно живуть в злиднях, вміло борються з цією небезпекою, і більше того - вони  її використовують, як засіб вижити. І, чесно кажучи, з самого початку перебування в Африці в мене був лише страх не зіткнутися з цим, не захворіти чимось невідомим. До слова, саме тоді, в 2013-14 роках, в Ліберії та сусідніх країнах був спалах еболи – страшної, практично невиліковної хвороби. Слава Богу, пронесло!

В 2014 році був у Кот-д'Івуарі. Там ситуація дещо краща – немає таких злиднів, як в Ліберії, і країна досить розвинута в економічному плані. В тому ж році був в Гані, в її столиці – Акрі. Це взагалі інша країна. Тут практично немає війни та злиднів – багата заможна африканська країна. Трохи відчувається європейський подих, навіть риси обличчя місцевих темношкірих чимось схожі на європейські. Здавалось би, країни практично одного регіону, мають одинакові природні багатства, корисні копалини, проте використовують їх по-різному, а відтак, і живуть по-різному. 

На початку цього року, я знову поїхав до Африки, цього разу на екватор – в Демократичну Республіку Конго. Вже п’ять місяців наш вертолітний загін під егідою ООН допомагає стабілізувати ситуацію в цій країні. На відміну від попередніх країн, в яких я був, тут  дійсно неспокійно: в окремих районах йдуть перестрілки, повстанці грабують місцеве населення з метою самозбагачення, намагаються захоплювати родовища цінних металів та сировини. Ще сім місяців пліч-о-пліч з миротворцями інших країн нам доведеться боротися з цими злочинами. 

Про країни Африки говорив би безкінечно – кожна з них – це своя історія, свій побут та звичаї, кожен народ живе своїм життям. Племена, про які часто показують в програмах з циклу «Навколо світу» дійсно існують і дійсно живуть своїм життям, взагалі не схожим ні на що. Для нас це може бути в диковинку, незрозуміло та страшно. Не дивно, що африканські країни називають країнами третього світу. Вони схожі одна на одну – природою, характерним кольором шкіри, мовою (зазвичай суахілі), але мають свою історію, і часто воєнну та кровопролитну. 

Я вважаю, що миротворці з усього світу, в тому числі і українські, теж є свідками та учасниками зміни ходу історії багатьох країн світу, де зараз присутні внутрішні міжусобиці. І ми маємо чим пишатись. А особисто для мене миротворчість – це не лише допомога іншим, а й пізнання іншої реальності. 


Віктор Ануфрієв. Демократична Республіка Конго. Липень 2017.