«Молоді автори багато уваги стали приділяти питанню безпросвітності провінційного життя» - письменник Олег Коцарев

«Молоді автори багато уваги стали приділяти питанню безпросвітності провінційного життя» - письменник Олег Коцарев

Олег Коцарев, один з суддів літературного конкурсу «Смолоскип» та автор збірок «Цирк», «Котра година», «Збіг обставин під Яготином» розповів про що пишуть молоді автори, Харків, свої перші проби пера та звісно прочитав кілька своїх поезій.

Ти автор як поетичних так і прозових творів. Що тобі ближче?

Більше я написав поезії, напевно легше вона мені йде, органічніше, але ще в дитинстві я хотів стати прозаїком, це давнє бажання, яке тільки зараз потроху реалізовується.

Ти почав з поезії чи прози?

Почав я у ранньому дитинстві, коли всі ми пишемо наївні і дивні вірші. Мені здається було років 9, коли я написав вірш зі словами: «Україно, мати рідна, ти на захід дуже східна».

Актуально!

Якщо не брати до уваги ексцеси такого роду, то почав все таки з оповідань. Але я побачив потім, що мені краще йде поезія, а зараз знову повертаюсь до прози.

Про багатьох письменників, що пишуть і поезію, і прозу, кажуть, що щось їм все таки вдається краще…

Станом на сьогодні мені краще вдається поезія.

Ти один з членів журі літературного конкурсу «Смолоскип». Щось воно дає?

Звичайно! Переможці цього конкурсу отримують можливість видати книжку у видавництві «Смолоскип». Плюс, видавництво надає їм скромну підтримку у промоції книжок, поїздках, виступах, мінімальній рекламній кампанії. Для молодого автора це непогана річ. Тому, користуючись нагодою, запрошуємо всіх брати участь у цьому конкурсі – заходьте на сайт видавництва «Смолоскип» – там є умови, і подавайтеся!

Критерії оцінки, суто суб’єктивні…

В будь якому конкурсі критерії оцінки або суб’єктивні або політичні. В нашому – суб’єктивні.

Чого не вистачає в сучасній літературі, гортаючи стільки конкурсних робіт, ти знаєш.

Можна сказати, що в нашої молоді краще виходить все таки вірші писати. Напевно це пов’язано з тим, що часто проза потребує якогось життєвого досвіду. Віковий момент можливо грає свою роль. Плюс, вочевидь, і традиція. У нас традиційно поезія українська дуже сильна. Багато хто вважає, що в нас історично проза відставала від поезії. Щодо тем, які домінують, зрозуміло, що війна, одна з характерних. Також, що цікаво, багато уваги молоді автори стали приділяти питанню провінційного життя. Його безпросвітності, безперспективності, коли людині нема куди себе подіти, себе реалізувати, кудись рухатися. Для мене це було несподіванкою. Мені здавалось, що ця тема була більш притаманна іншим епохам. Але певно це про щось свідчить, і змушує замислитись.

Які є варіанти крім літературних премій? Як пробитися?

Літературні премії, конкурси це найбільш магістральний шлях, я всім би рекомендував. І в той же час, закликаю всіх ставитись до цього філософськи. Не сприймати те, що тобі не дали одразу першу премію, як якусь трагедію. Наведу такий приклад, коли я подавався на свій перший літературний конкурс, власне це був «Смолоскип», це було наприкінці дев’яностих. В мене не було ні комп’ютера, ні принтера, мені доводилось до друга ходити набирати свої тексти, потім до іншого, щоб їх роздруковувати. Паперу було небагато, і фарбу треба було економити, і я свої тексти роздрукував дев’ятим шрифтом у багато колоночок з обох боків листа. Мені навіть не прийшла відповідь, що мої вірші прийняли на той конкурс, бо то звичайно було нечитабельно. А от приклад з наших днів, є талановита поетка зі Львова Ірина Загладько, вона на конкурс «Смолоскип» подавалась 5 разів, і в неї весь час було третє-четверте місце, тобто не настільки призове, щоб видали її книжку. І цього року нарешті вона отримала другу премію і вийде книжка – і це такий символ наполегливості, в хорошому сенсі. Ще, окрім конкурсів, треба брати участь у різних читаннях, фестивалях, інколи на них буває відкрита програма, там теж на вас можуть вернути увагу, просто треба слідкувати за тим, де і що таке молодіжне відбувається. Звичайно, є інтернет, сьогодні це важлива комунікативна річ в літературі, ви можете просто публікувати свої вірші на сторінці в фейсбуці, це шлях котрий теж дає можливості іноді, плюс спеціальні сторінки літературні, тобто, з’являються літературні можливості, також періодика, журнали, куди можна надсилати свої тексти. Потрібно проявляти наполегливість.

Ти взяв з собою збірку, тож я пропоную її відкрити і почитати.

Це книжечка, яка вийшла в 2015 році, і має назву «Цирк». Ну, багатозначна назва. Цирк буває веселий і не дуже. Я прочитаю вірш, пов'язаний з темою війни, я захотів зачепити такий момент, що сьогодні з протилежного боку від нас часто опиняються люди, які були знайомими, рідними, так часто трапляється в подібних історичних обставинах. Вірш має назву «Сашко».

 

За тим будяковим кордоном одразу,

Що тепер ніби лінія фронту притишена,

В дитинстві

Сашко мені говорив:

«Пидем гулять на хвутбола!»

 

На фотографії з тих довгих днів

Ми, головаті, на вході в підвал,

Я ще тоді йому заздрив,

Що він вигадав гілку обдерти смужками,

Наче це жезл даішника.

 

За тим будяковим кордоном одразу

Чекає мене вже марно

Річка, розлита луками,

Мовби відро підлогою,

А остання стіна старої

Пиріжкової хати –

Вона й не чекає навіть,

Ніколи-бо не впізнавала мене.

 

Я шукав в інтернеті сторінку Сашка,

Офіцера армії противника,

Щоб глянути, чи не наближається він

До нашого кордону

Будякового.

 

От і Сашко:

З упійманими

Рибами та зайцями,

Вдвічі більший за мене,

Всміхнений,

З автоматом,

З донькою,

З матір’ю,

З прізвищем на -енко,

Чомусь без батька,

В якого тоді вкрали

Блискучого жука-мотоцикла.

 

Сашко живе на Камчатці,

Де пара злітає над снігом,

Як пара Шагала над містом,

Сашку не до мене

Й не до кордону.

Разок процитує

Якесь з нас знущання – і все.

 

Ще кілька ретро-фото:

Майбутні бабулі на річці

В зачісках диско вісімдесятих,

Пожежна команда,

Розмита, ніби весняний ліс,

Діти в поході у кльошах,

Прогулянковий катер,

Що скінчився ще в шістдесятих,

Гребля, яка тут зветься «шуми»,

Чайки і гуси,

Що прагнуть відкрити

Стулки мідієвих гробів.

 

Я все вимикаю.

І далі тиша.

Стрекотіння коників.

Струнна засідка комарів.

І далі жоден гучніший звук

Усе ще не долинає

До будяків кордону,

До річки, від мене закритої,

До галявини за будинком культури,

Де діти

На хвутбола гуляють.

 

Мав прототип персонаж Сашка?

Так! Тут роль прототипу відіграла місцевість, куди я в дитинстві приїздив до діда. Це прикордоння українсько-російське. І ось був такий там хлопець Сашко, який з часом пішов в російську армію служити, і мені ставало цікаво, чи не наближається він часом до нас.

Ти їздив на схід за останні кілька років?

Ні, я не їздив. Я не знаю, наскільки мої тексти пасують. Наскільки солдатам цікаві такі вірші. Наскільки я розумію, там потрібні специфічні тексти. Але якщо мене будуть запрошувати – поїду!

Ти сам з Харкова. Там певні настрої різні були. А зараз щось змінилось?

Так, і я часто там буваю. Пам’ятаю 2014 рік… в Харкові ніколи не було такої більшості населення, яка хотіла б робити експерименти, як в інших регіонах. Мені здається, що більшість населення там дуже пасивна. І ця пасивність грає нам на руку - це люди, які не хочуть міняти статус-кво. Що до людей, з активною українською позицією, то не надто їх там багато, але з активною проросійською позицією ще менше. В цілому диспозиція на нашу користь, але це не та ситуація, в якій потрібно розслаблятися, а потім дивуватись, що щось трапилось. 2014 рік має стати нам уроком. Треба запам’ятати, що саме відбулось в Харкові, чому саме так, які були ризики. Як на мене, тут поєднувався той чинник, що у спецназу був чіткий наказ – і він пішов, і звільнив обласну адміністрацію, чого не відбулось у сусідніх областях. По-друге, активно повели себе місцеві активісти, їх били десятки разів, я пам’ятаю ці обставини, навколо все літало, але люди продовжили приходити. Врешті, в квітні відбулись знамениті сутички на Плеханівський, коли проросійські сили були розгромлені і більше не виходили.

Ти в Харкові виступаєш? Де краще приймає аудиторія?

Складно сказати. І Київ, і Харків пересичені літературними подіями, тому тут ажіотажу не буває. Хоча, якщо в Києві є така подія як Книжковий Арсенал – у Харкові подій такого масштабу немає. Хоча раніше бувало чимало літературних фестивалів, плюс у Харкові сильна літературна школа, чимало людей, які люблять читати. Але тим не менше, трапляється багато заходів поменше. Там симпатичне літературне життя. Я скажу, де найбільше уваги, найбільше зацікавленості – в тих містах, де літературних заходів найменше. Там де відчувається голод, спрага за всім цим. В маленьких провінційних містах, котрі не настільки провінційні, щоб там не було інтелігенції, але разом з тим, де немає таких літературних заходів, фестивалів, великих книгарень, а людям чогось хочеться. От ми знов повертаємось до розмови про провінційне життя. Добре, що зараз все більше з’являється ініціатив в маленьких містах. Наприклад, торік я брав участь у великому проекті «З країни в Україну». Поїздки в Нікополь, Запоріжжя, Кривий Ріг. Насправді, немаленькі міста. За середньоєвропейськими мірками – в деяких країнах столиця така може бути. А там відчувався інтерес, люди приходили не лише послухати, а й поговорити, це людям потрібно. Ну от, нещодавно призначили директорку Інституту Книги, хочеться вірити, що ця організація буде сприяти внутрішньоукраїнському поширенню літератури, престижу читання.

Прочитай нам ще щось.

Вірш Слідчий експеримент.

 

коли манекена вже задушили

й кинули в ямі лицем догори,

слідство за вухо на мить себе взяло

та запитало:

 

підозрюваний П., опишіть погоду, що була тієї ночі?

 

був місяць,

досить світло,

було добре видно.

 

підозрюваний В., що ви можете додати чи спростувати?

 

за місяць я незгодний:

не було ніякого місяця,

навпаки, були темні хмари

й навіть дощик сіявся,

бо коли я курив у тремтінні від усвідомлення скоєного,

цигарка була трохи мокра.

 

підозрюваний П.?

 

ні, був місяць,

і коли ми вже поверталися,

я помітив, як світло його відбивається

на дротах, що висять уздовж траси,

на дахах будинків у селі

і на деревах,

там, де ми викинули всі його речі,

крім цигарок,

бо цигарки в нас скінчилися.

 

і слідство поїхало геть,

забравши обох підозрюваних,

а манекена халатно забуло в ямі,

й він лежав із невидимою посмішкою

на жовтому заміннику обличчя –

так само намагався згадати,

яка ж погода була

тієї ночі.

«Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого»….

Це моя перша прозова книжка. У 2009 році вона побачила світ. Це своєрідна антиутопія. Якщо ми згадаємо той рік – багато хто в Україні переживав на тему – «нам би залізну руку…», і я написав таку собі альтернативну історію, в якій до влади в Україні приходить тиран, і при цьому людина не дуже адекватна. І всілякі дивацтва, які відбувались із цим тираном, який себе назвав Хлорофітумом Першим, і з країною, що відбувалось. І потім, найсмішніше, що коли у нас до влади прийшов Янукович, то почали з’являтись збіги, їх з часом ставало все більше. Дійшло до того, що в мене в книжці цей тиран тікає в Харків перед своїм падінням, все відбулось майже так само. Тільки блокпости стояли в інших містах. Мене після цього дехто просив продовжити, але я боявся. Бо ще щось в такому стилі напишу, а воно трапиться. Жарти жартами, а всі письменники мають таку собі антенку, яка вловлює все, що відбувається в політиці, в суспільстві. І якщо ти хочеш розвиватись, то іноді варто почитувати і художню літературу. В ній теж можна таке зустріти щось, що тобі підкаже щось на майбутнє.

Настільна книга?

Ой, та багато. Я читаю не лише тому, що люблю читати, а й тому, що одним з основних видів моєї діяльності є написання рецензій. Тому важко відповісти так сходу. Але от згадаю книжку, яка була моєю настільною книгою колись, коли вона не була в українському перекладі ще. Я маю на увазі «Улісс» Джеймса Джойса. Тепер почитую в українському перекладі. Книжка малозрозуміла для тих, хто не читав. Але можна там щось для себе знайти. Варто не боятися читати не спочатку до кінця, а уривками, епізодами. Якщо ти хочеш мати окремий світ в себе на столі, в який ти періодично входиш, занурюєшся – тоді ця книжка для тебе.

З української літератури?

Не так давно, в 2014 році, ми з поеткою Юлією Стахівською закінчили роботу над «Антологією української авангардної поезії двадцятого століття», 20-30х років. Це всілякі футуристи, сюрреалісти тодішні, експериментальна поезія, дуже специфічна. І от саме експериментальне крило це довго було моїм настільним читанням.

Що важливіше: форма чи зміст?

О, питання вічне і абстрактне. Футуристи пропонували замінити це протистояння «форма і зміст» на «ідеологія і фактура», багато є складних питань на цю тему. Все залежить від того, чого читач потребує саме зараз. Якщо ти хочеш яскравої історії, сюжету, впізнати себе в герої – то тобі потрібен більше сюжет, зміст. Якщо тебе більше цікавить атмосфера, прикраси, дух – тоді тобі до форми. Я, наприклад, читаю і реалістичні, і експериментальні тексти, в кожному можна знайти щось цікаве і корисне.

В тебе поезія перекладена купою мов. Це була твоя ініціатива, чи ззовні?

Як загалом з сучасною українською поезією – це локальні ініціативи європейських перекладачів. От є такі дивакуваті люди, які вивчили українську мову, які відкрили для себе нашу культуру, і вони намагаються щось видати, щось перекласти. Тут все залежить від смаків перекладача, хоча, звісно, і впливає якась наша внутрішня ситуація, кого легше помітити. Хоча бувають і інші проекти. От наприклад у 2015 році у великому фестивалі «Місяць авторських читань» вперше взяла участь Україна. Це такі великі читання, які відбуваються в Чехії, в Польщі, в Словаччині, ну тепер от і в Україні. Там кілька міст, і кожен автор має за тиждень проїхати ці міста. І от коли Україна стала учасником, то багатьох наших авторів повидавали, от в Чехії наприклад. Насправді, про українську літературу, як і про Україну, досі в світі знають дуже мало. Ну, але потроху ситуація змінюється, у сусідніх країнах – у Польщі, Росії, Білорусії, Німеччині, сформувались певні кола, де створилось уявлення про літературу нашу, де читають. До речі, не так давно, в Москві відбувся вечір перекладів з української літератури. Попри те, що йде війна, знайшлись там сміливі люди, так, які читали переклади, в тому числі вірші, на тему війни, цих всіх подій. Приємно, що є такі відкриті люди, готові до діалогу. Це цікавий досвід, до речі, і мій вірш про Сашка теж там звучав у перекладі російською мовою. І теж наштовхує на думку, що не все чорно-біле, не вся Росія однакова, що є в ній люди, які ставляться до нас по-іншому, і які не хочуть нас стріляти.