«Наші прозаїки поки ще ростуть» - письменниця Анна Малігон

Анна Малігон в ефірі «Сектор Л» про прихильників, зарубіжні фестивалі і про те, чому спалила першу поетичну збірку.

 

Аню, ти пам’ятаєш момент, коли зрозуміла, що ти письменниця?

Звісно! Мені було 8 років. Я сама робила рукописний журнал про шкільне життя «Свічка». І туди сама писала.

Скільки в тебе збірок на сьогодні? Вони всі різні?

5 збірок. Вірші всі різні. За мотивами віршів теж різні. Еволюція відчувається. Мені про це казали.

Які теми в тебе превалюють?

Всі, окрім громадянської лірики напевно, я інтимний лірик. Більше медитативні вірші. Звісно, важко було обійти тему війни, тому що це в повітрі. Я як поет теж озвалась. Та я намагаюсь на цю тему не писати, щоб це не виглядало, як спекуляція. Але кілька віршів я написала таких, вони навіть були зачитані закордоном. Мені важко, я дуже вразлива в цьому сенсі. Я навіть новини боюсь читати.

На схід їздила?

Так, ми їздили з музично-літературними виступами у Сєверодонецьк, з Сергієм Жаданом, з Kozak System. Ми там виступали, був повен зал народу, і незважаючи на те, що писали різні коментарі, на наших піснях весь зал вставав. Якщо ще запросять – я не проти.

Чи зараз важливо виступати поетам публічно?

Є домашні письменники, а є такі, які люблять виходити до людей. А я людина настрою, бувають періоди, коли я закриваюсь, накопичую досвід, а буває, коли я хочу комунікувати з людьми.

Сьогодні, як і в усі часи, поету-початківцю видатися складно. Що робити?

Зараз купа платних майстер-класів як видатись, як достукатись до слухача. Це дуже прибуткове діло, але питання, скільки людей справді видались, прослухавши той майстер-клас. Потрібно насамперед знайти людину з досвідом редакторським, видавничим, щоб вона прочитала, оцінила це письмо, а потім вже спробувати видатись.

(Дзвінок у студію – Андрій, з Києва):

Є у вас своя цільова аудиторія, чи це просто поклик душі? І як вам краще пишеться: коли все добре, прекрасно і мартіні в бокалі, чи коли хробаки на серці пляшуть?

Ну ми всі цільова аудиторія, я не розділяю ці пласти. Накопичується досвід у мене, коли мені дуже погано, набирається, відкладається, а писати я можу лише тоді, коли мені добре, щоб я могла сісти і спокійно писати.

Ти в свій час перемогла в кількох поетичних конкурсах, воно тобі дало щось?

Звісно. Перша книга, і далі пішло. Все ж таки, людей бажаючих і гарних авторів багато, а конкурсів мало. Є ліміт, всі не можуть бути переможцями. Автор молодий просто може прийти у видавництво і показати свою книжку, це іноді працює, як лотерея. Але треба світитись. Не треба слухати внутрішній голос, який говорить тобі, що ти не зможеш. Треба бути в міру скромним.

Фейсбук допомагає у просуванні власної творчості?

Це велика платформа, щоб знайти аудиторію, читачів, і відгуки одразу якісь отримати. Єдине, люди можуть казати, що в тебе гарні вірші, і автори зазнаються, саме мережеві, і думають, що вони геніальні.

Тобі прихильники пишуть у фейсбуці?

Звісно, і фотки присилають, запрошують кудись, вірші присилають.

Ти член збірки письменників. Воно щось дає?

(сміється) Свого часу працювала в апараті спілки. У нас все розбито на своєрідні тусовки. І молоді поети - вони теж згруповані, мають свої фестивалі, і їм це щось дає. Якщо молодий письменник хоче – то чому б ні. Воно має право на існування, але, на жаль, склалось так, що багато років спілку дерибанили люди, які стояли на її чолі. І вже від неї мало що залишилось. Цим людям вона багато що дала. Але вона ще дихає.

Чого не вистачає українській літературі? Чого б ти хотіла побачити, і не бачиш?

Меценатства! Бачу дуже багато молодих поетів, прозаїків. Почали активно нас запрошувати закордон. Мені здається, що ми зараз на хвилі, ще трохи і прорвемось. Але, коли я приїжджаю закордон на якийсь фестиваль, і бачу, які там готелі, які гонорари. ..А вони мені кажуть, що хотіли б приїхати для нас. Але у нас не такий рівень, щоб прийняти зарубіжних письменників, і показати Україну з найкращого боку. Не вистачає фінансування.

Аня, що читаєш?

В мене відкрито кілька книжок. Але в мене постійно міняються вподобання. Я читаю сучасників наших, щоб бути у курсі. Я читаю «Так казав Заратустра» Ніцше і водночас – Венечку Єрофєєва – «Москва – Петушки». Та нещодавно я їздила в Польщу і познайомилась на фестивалі в Лодзі з багатьма письменниками, підсіла на Яцика Денеля, одного з найкрутіших молодих поетів. В нього дуже класна мова, вже прочитала «Ляля», його роман, з дуже гарним перекладом, а зараз я читаю в оригіналі «Кривоклят», його книжку. З сучасних ще мені подобаються Мартін Орлінський та Рафала Гавіна я б назвала. Ще хочу з чеською літературою познайомитись. Українських читаю, але не хочу казати кого, бо я примхлива, мені дуже мало хто подобається. Бо часу людського не так багато, і не хочеться його витрачати. Читаю 20 сторінок, і якщо вона мені не йде – не буду мучати.

Українська поезія чи проза краще?

Поезія. Якщо брати сучасні романи, я не кажу про майже класиків… прозаїки поки ростуть. Проза вимагає більше часу, ніж поезія. Вам і критики всі в один голос скажуть, що з поезією ми в один рівень з європейськими поетами.

Що чекати від Малігон новенького?

В мене зараз переламний момент у житті. Все починається з чистого листа. Написала вже книжку нову поетичну. І я чекаю, поки мені хтось запропонує видати. Я дуже прохана (сміється). Я просто дуже не люблю відмови. Мені потрібна людина, яка пожене мене до видавців. Ще пишу один роман. Один був дипломантом «Коронації слова», і шукає видавця. І один зараз пишу, і він мені вже не подобається. І зараз думаю, чи варто це продовжувати.

Ну сподіваюсь, що ти не зробиш як Гоголь з другим томом «Мертвих душ».

А я так вже робила! Я свій перший зошит нікому не давала читати. І коли мама його знайшла, мені було дуже соромно, і я його порвала та спалила! Але зараз я вже так не зроблю, бо жалію свої твори.

 

Вірш Анни Малігон

 

Добре, - думає він, дочекаюсь літа, зміню країну –

пора вибиратися звідси, бо стрілянина

ця нездорова, і трабли з курсом дістали…

Треба валити, солодко вже не буде,

але ж ця жінка спить у мене на грудях…

як їй сказати, щоб легко, і без печалі?

Я жив пілігримом, змінюючи ландшафти.

Не приручав нікого, щоб не лишати,

та щось похитнуло вісь мою, як ніколи.

Приїхав сюди, в розруху-нірвану,

чомусь полюбив цю землю обітовану…

Рятуй мене, пташе, орле зірковий.

А жінка лежить, складаючи сни свої на

його сумління. Вона не така наївна,

просто не хоче тиснути, та й навіщо?

Шорти його улюблені - наскрізь в латках:

їх на смітник би, а хтось зашивав та плакав -

та, попередня, любила його сильніше…

А через пару міст, навпрошки, де простори сині

виблискують, мов китові спини,

живе собі дівчинка з привидом у голівці.

Носить рану, накриту долонею, мов гостинець,

розкручує згадок скляний звіринець,

засинаючи голою на долівці.

Ну як же так, - шепоче, - кругом ті ж самі дерева,

ті ж переходи, та сама зима сталева,

тільки порожнє все, бо не має сенсу.

Як це? – одній опинитись в посеред січня.

Ще не минуло й року, а ти – міфічний…

Хто зараз там, на твоєму серці?

Довга, блискуча ніч лежить над містами…

Дівчинка думає: напишу я щось наостанок.

Жінка стає покірніша та ніжніша.

Не стихають бої, і вже чути смертельний подих

Дочекаюся літа, - він так гадає собі. Це подвиг.

Обережно встає і до ранку про когось пише…