Олексій Петров про свою книгу: «Кавою на війні пригощають тільки тих, кого поважають»

Олексій Петров про свою книгу: «Кавою на війні пригощають тільки тих, кого поважають»

Блогер і письменник, діючий військовослужбовець ЗСУ Олексій Петров в ефірі програми «Поліграф» розповів про що і кого, окрім кави його книга «Кава з присмаком попелу» про каву. Розповів про свій проект, пов’язаний із покращенням казарм для контрактників, та що йому дала акція «Кава на Хрещатику».

Яна Холодна: Кажуть, що сьогодні День щастя. Льоша, чи відчуваєш ти себе щасливою людиною?

Олексій Петров: Я буду щасливою людиною, коли буде перемога, всі хлопці повернуться додому і Україна відновить свою територіальну цілісність. Тоді буде дійсно щастя.

Яна Холодна: Ти випустив книгу – хіба це не щастя? Це твоя перша книга у житті?

Олексій Петров: Нарешті книжка побачила світ. Бо ще тиждень-два і я її просто не здав би.

Яна Холодна: Чому?

Олексій Петров: Я був вже на межі. Щось не виходило, були проблеми з обкладинкою, були нюанси. А в моєму характері відсутня така риса – довге терпіння. Не можу довго чекати. Хоча, захоплююсь риболовлею. Думав – викладу книжку в Інтернет, і , як кажуть: «Згорів сарай, гори і хата!» Але книга надрукована, люди її читають, я збираю відгуки. У висновку, побачимо, що буде далі.

Яна Холодна: «Кава з присмаком попелу» - саме таку назву має книга. Розкажи, чому вона присвячена, про що вона. Скільки часу ти її писав, про кого?

Олексій Петров:  Книга охоплює 16 місяців мого життя. З 2 березня 2014 року по 9 червня 2015 року. Власне, коли почалася війна, ми прийшли до військкоматів з переляканими очима, ніхто не міг зрозуміти, що відбувається. В жовтні відбувся перехід у батальйон. Два місяці в Авдіївці, сектор М. Все, що я переживав, я описав у книзі. Там немає одного головного героя, хоча розповідь йде від мене. Герої – вони ж офіцери і бійці нашого батальйону. Я спеціально залишив все, як і було – імена, позивні…

 Яна Холодна: Тобто, це фактично документалістика?

Олексій Петров: Я не знаю як це називається. Це і не художня книга, і не документальна, і не мемуари. Як вийшло, так і написав. Якщо в житті начальник штабу нашого батальйону – полковник Лапін Ілля Євгенович, який свого часу керував 55 окремою артилерійською бригадою з  позивним «Бронза», він у книжці так і лишився - полковник Лапін Ілля Євгенович. Прізвища і позивні своїх бійців я так і залишив.

Яна Холодна: А чому саме «Кава з присмаком попелу»?

Олексій Петров: Назва книги далась напевно разів у п’ять складніше, ніж, власне, сама книга. Що я лише собі не вигадував. Ніби є три-чотири назви, і всі подобаються,а  треба вибрати одну. У підсумку я на фейсбуці написав пост і попросив допомоги у людей. І Олена Стрілецька з Мелітополя запропонувала зовсім неординарний хід – «Кава з присмаком попелу». Я зацікавився, задумався. Адже, дійсно, на війні кави випито було стільки… Я за все життя стільки кави не випив, як за час на війні. Гірка, кисла, гаряча, холодна, смачна, несмачна… Я залишив цю назву. Напевно, вгадав.

Яна Холодна: Насправді, кава для військовослужбовців має не аби яке значення. Здається, що вона – такий собі символ цієї війни.

Олексій Петров: Так і є. Кава, як валюта. На два стікера кави можна було щось виміняти. Або на пачку «Львівської кави». І завжди, коли приїжджали люди, не були важливі чини, звання – зразу пропонували каву. Але, знову ж таки, пригощали кавою лише тих, кого поважали. Для всіх інших кави не було.

Яна Холодна: Тебе, в принципі, можна назвати блогером. Чи допоміг тобі фейсбук написати цю книгу?

Олексій Петров: Безумовно. Якби я знав, що писатиму книгу, робив би більше заміток в телефоні ще в 2014, 2015 роках. Але, коли вже почав писати, став переглядати свої старі записи, якісь події, які вивітрилися з пам’яті, залишилися в фейсбуці. До того ж, залишилися дати. До прикладу, є в книзі розділ, який називається «Чорний тюльпан з Іловайська». Ми коли були в Мелітополі, у військкоматі, вночі вивантажували 18 тіл загиблих хлопців. Я пам’ятаю, що таке було, а коли таке було мені підказав фейсбук. Хоча було складно писати про Широкине. Наш батальйон розташовувався там близько півроку і для мене ці півроку злились у довгу добу. Бій-тиша, бій-тиша. В одному розділі, який розповідає ніби про один день, зібрані події двох-трьох днів, а то й  тижня.

Яна Холодна: Ти свій батальйон називав «Шалені коти», чому? І чи є розділ, присвячений котам?

Олексій Петров: Батальйон як був, так і залишається 37 окремий мотопіхотний батальйон. А «Шалені коти» - це підрозділ, взвод зв’язку. Позивний в мене «Кот» і коли відбулась зміна поколінь, це була осінь 2016 року, змінився командир взводу. Ми переманили до себе хлопця Костю з Одеси. В нього теж позивний «Кот». Позивні – це ж як друге ім’я, ніхто не хотів поступатися. В результаті, залишилися двома «Котами». Хтось запитав якось: «Де взяти паяльник?», а йому сказали: «Йди у «Котів» запитай». Якось про нас розповідали і назвали «Шаленими котами». Отак після цього все і залишилося. Потім взяли на озброєння. Дякую Роману Шості, який намалював нам шеврон, прапор. І так воно до нас причепилося.

Яна Холодна: Чи думав колись Олексій, що піде воювати, що напише книгу, стане відомим блогером, братиме участь в групі, яка займається наймасштабнішим будівництвом казарм для військовослужбовців.

Олексій Петров: У мене досі стійке враження, що я сплю. Якби мені в 2011,2012 чи навіть в 2013 році сказали те, що ти перерахувала, я б подумав, що співрозмовник мій з’їхав з глузду. З березня 2014-го я розумію, що того Льоши немає по внутрішньому світу, цінностям. Але досі не віриться, що це відбувається зі мною.

Яна Холодна: А яким був Олексій Петров до війни?

Олексій Петров: Я був виконавчим директором невеличкої промислової фірми у місті Мелітополь, сидів у затишному офісі, в шкіряному кріслі, чудово почувався. Було чудове життя, хороша зарплата, а потім прийшла війна. І почалося інше життя.

Яна Холодна: Яке видавництво взялося видати твою книгу і чи були проблеми з цим?

Олексій Петров: Звичайно, були. Але вони вирішилися. Основна проблема була у фінансах. Книга видана через видавництво «ДІПА» Павла Белянського. З варіантів було ще одне видавництво, яке готове було видати, але я схилився до «ДІПИ», бо це бренд і багато бійців через них видають свої книжки.

Яна Холодна: Ваші книги, в яких ви описуєте пережите на фронті, можуть стати посібниками з тих подій.

Олексій Петров: Хтось сказав колись: «Не доведи Боже, жити у вік змін». А ми у ці зміни вляпалися з розбігу. На наших книгах, і тих, які напишуть пізніше, будуть виховуватися наступні покоління. Ми намагаємося все пережите передати в книгах, щоб ті, хто на цю війну з різних причин не потрапив, хоча б таким чином до неї доторкнулись.

Яна Холодна: Як ти ставишся до того, коли люди, які не були на війні, пишуть про неї?

Олексій Петров: Я не можу давати оцінку. З мене ще той літературний критик. Коли писав свою книгу, намагався прочитати Ремарка, але мене більше, ніж на 30 сторінок не вистачило. Я читав «Аеропорт» Лойка. Прочитав половину, але я вважаю, що це не остання книга про аеропорт.

Яна Холодна: Наша слухачка запитує, чи не маєте наміру у майбутньому екранізувати книгу?

Олексій Петров: Це моя мрія. Ми живемо у час інформації. Але фільм доносить скоріше саму суть. Фільм «Кіборги» дуже вразив. Чекаю на повну версію. Вже подивився три рази і ще разів п’ять перегляну. Безумовно, було б чудово. Якби фільм зняли в Україні.

Яна Холодна: А кого б ти бачив у головній ролі свого фільму?

Олексій Петров: Командир батальйону – це командир батальйону, підполковник Лобас, бо я не знаю актора, який може заграти Лобаса таким, як він є насправді. У нас в Україні багато акторів, які можуть зіграти добре.

Яна Холодна: Ти говорив, що це буде твоя єдина книга. Чому?

Олексій Петров: Все, що я хотів розповісти, я про все розповів. Вигадувати щось, коли є багато правди, про яку варто розказати, я вважаю, це буде блюзнірством.

Яна Холодна: Льоша, розкажи, як ти потрапив в групу, яка займається будівництвом нових гуртожитків для військовослужбовців?

Олексій Петров: Був запрошений радником міністра Юрієм Бірюковим. Група складається з чотирьох людей: я – діючий військовослужбовець, Олександр Погребінський – демобілізований боєць 95 бригади, Дарія Недозім і Василь Зернецький – цивільні. Коли йшла мова про те, що в Україні будуватиметься 184 гуртожитки,я  теж не повірив. 184 покращених гуртожитки для контрактників. Щоб люди, приходячи з занять, підготовки, не йшли в незрозумілі палатки. А в нормальні  умови. Так, в кімнаті по п’ять чоловік, але тут будуть душові, нормальні унітази, кухні. Щоб був стимул людям йти в армію.

Яна Холодна: Яка твоя особиста роль?

Олексій Петров: До війни я працював у меблевих фірмах. В проекті курирую питання з меблями в нових гуртожитках. Ще одна наша мета – постояти над душею і добитися, щоб гуртожитки були побудовані за ту ціну, за яку вони будуються насправді. Також буле здійснюватися контроль на майданчиках, щоб питання приймалися швидко і не було підстав.

Яна Холодна: Ти міг би ще в 2015 році повернутися додому. Натомість, ти підписав контракт, пишеш книгу, займаєшся гуртожитками, на тобі дуже відповідальний проект. Навіщо це тобі?

Олексій Петров: Це питання не має відповіді. Сотні тисяч українців взяли на себе відповідальність у 2014 році за життя своєї країни. От, наприклад, батальйон, в батальйоні 500 людей, ну не пішов хтось один, другий, третій… В моєму Мелітополі були б російські війська. Чи були б вони в Києві – питання. Воно якось само виходить. Життя так само веде.

Яна Холодна: Сам би жив в таких гуртожитках?

Олексій Петров: Звичайно. Ми коли в 2014 міняли 93 бригаду, жили в якомусь корівнику. На вулиці листопад…

Яна Холодна: Розкажи ще про акцію «Кава на Хрещатику», яку ти організував?

Олексій Петров: Організував її не лише я. Ще був Саша Погребінський. Були й інші. Тоді це був крик душі. Мене, як військовослужбовця дістало, що наша країна виглядає, як трикопієчна повія, яку ялозять по асфальту. Я запропонував зустрітися просто поспілкуватися – волонтери, добровольці, атошники. Адже, коли люди спілкуються один з одним з кавою, вони більше лояльно налаштовані один до одного ніж, коли стоять з транспорантами, читай з палицями. Я думав, зустрінеться людей 50. Не очікував, що збереться стільки людей. Кожен туди виніс те, з чим прийшов. Зараз мене просять ще раз організувати таке саме. Але, ні, дякую. Всі втомилися від політичного цирку, в який тягнуть нас за вуха. Для мене важливе майбутнє моєї країни. Адже, в російських новинах беруть якийсь дивний перформанс, який тривав пару годин і ялозять тиждень. Але ж вони не ялозять когось окремо, вони ялозять нас всіх. Я цього не приймаю і боротись з цим.

Яна Холодна: Ти віриш у ветеранський рух?

Олексій Петров: Він є, адже хлопцям у 20-30 років випало стільки, що на чотири життя вистачить. Але, на жаль, вони не можуть об’єднатися. Я не впевнений у тому, що у скорому часі з’явиться людина навколо якої ми захочемо об’єднатися. Сильна Україна для Росії смертельно небезпечна. Так само, сильний ветеранський рух – якщо вони стануть єдиною силою, це буде міць. І це небезпечно для нашого чиновничого менталітету.