Олександр Терещенко: Я всім говорю, що в першу чергу, ніколи не можна здаватися

Олександр Терещенко: Я всім говорю, що в першу чергу, ніколи не можна здаватися

З відомим захисником донецького аеропорту та людиною величезної сили волі Олександром Терещенком поговорили про його бажання захищати, новий досвід життя після важкого поранення, мотивацію і написану книгу.

 

 

 

Дар’я Бура: Олександре, чим ви цікавилися до війни, ким працювали?

Олександр Терещенко: Більшу частину свідомого життя до війни я працював на телебаченні. Працював супутниковим інженером, ми організовували телемости. Це була моя найулюбленіша, найцікавіша робота. Частково були випадки, що і оператором доводилося працювати. Перед самою війною працював і головним інженером на підприємстві звичайному. Власне, з самого дитинства хотів бути військовим. В мене дядько був замполітом, майором. Він постійно мені кітеля свої віддавав, фуражки. Я грався у війнушки. Дуже шкода мені було, що Друга світова війна тоді закінчилася, на якій ми росли. Мені було сумно, що я не зможу повоював, подвиг здійснити. І коли потрапив на строкову службу в стройбат, теж розчарувався, що не потраплю в Афганістан. І там не захищатиму і не доводитиму переваги соціалістичного ладу. Потім змирився, що не зроблю військову кар’єру. Але, так сталося, прийшла війна, і ми всі були пов’язані зі Збройними силами.

Дар’я Бура: Яка у вас була мотивація в 2014 році йти в на війну? В дитинстві всі хлопчики мріють  про війну і подвиги. А в 2014 ви вже були дорослим, свідомим чоловіком.

Олександр Терещенко: Я підтримував Майдан, був на народному віче. В лютому, коли почалися трагічні події на Майдані, багато моїх друзів сідали в машини і їхали на Київ. А я, напевно, злякався. 47 років, я сидів перед телевізором, засинав, зі страхом прокидався. І коли почалися перші розстріли, я дуже переживав. Але коли Майдан переміг, я поїхав в Київ, пройшовся по алеї Небесної сотні, подивився на молоді обличчя з фотографій, віку мого сина. І мені стало дуже соромно. Коли захопили Крим, я зрозумів, що буде війна. І якщо я не піду зараз, то не поважатиму себе решту життя. Я пішов до військкомату, сказав, що готовий. Це і була моя мотивація. Крім того, моєму сину виповнювалося тоді 18-20 років, я розумів, що він не служив, і його відправити туди – це вірна загибель. А зробити так, що нашу сім’ю це взагалі не стосується, не можна. Я маю піти, щоб це не прийшло в Миколаїв.

Дар’я Бура: Ви в жовтні потрапили в донецький аеропорт. Хлопці, які були там раніше, казали, що гарячіше там стало з кінця серпня. Можете пригадати як це було, які перші враження?

Олександр Терещенко: Це була друга ротація 79 бригади. Ми їхали міняти перший батальйон. В кінці вересня наш 2 батальйон отримав відпустку, ми їхали додому і почули, що 1 батальйон заходив міняти 3 полк спецпризначення і 2 наших БТРа викотилися на сєпарський танк. Були знищенні. 7 хлопців загинуло, були важкі 300-ті. І це був шок. Перший подих війни поряд. Ми не знали хлопців з 1 бату, але розуміли, що це вже особисте. Це вже було бажання помсти. Ротний сказав, що треба міняти добровольців, 1 батальйон, нас зібралося 30 чоловік плюс ще 20. Наше угруповання очолив Жуков. Ми зайшли спочатку в Піски. Перше враження, що це серйозно, було, коли ми чекали заходу, темряви. Під’їхала обшарпана наша 64-ка (Т-64) на стволі було написано «Барсик», а у танкіста була нашивка «Барс». Він був в мазуті, вусатий, в нашоломнику, з втомленими очима. Підійшов, перехрестив нас в БТРі і сказав: «Хлопці, шість хвилин на висадку, вигризку інакше нас спалять, з Богом». І я зрозумів, що це справжня війна. Коли зайшли в аеропорт, наші два БТРа в темряві зупинилися біля старого терміналу. Стріляли звідусіль, трасери літали. Ми кричимо «Свої!», з матами, тягнемо все на собі. Добігаєш  в темряву, чиясь рука тебе хватає і тягне. І «ласкаво просимо в термінал».

Дар’я Бура: Скільки ви там пробули?

Олександр Терещенко: Я пробув тиждень. Якраз на наступний день ми мали їхати в Краматорськ, прийшла наша зміна. Моя війна була досить короткою.

Дар’я Бура: В аеропорті ви отримали серйозні поранення, і після цього почався період лікування, реабілітації, адаптації, усвідомлення себе з тим, що сталося. Наскільки той реабілітаційний період був вдалим для вас і наскільки вам допомагали?

Олександр Терещенко: В мене не було такого періоду, щоб була страшна депресія. Можливо, тому, що це був аеропорт, знакова річ. Тоді це була одна з найперших операцій із застосуванням гелікоптерів. Мене евакуювали в Дніпро, там зустріла Тетяна Петрівна Губа – помічник губернатора. Вона мені влаштувала таку зустріч, ніби я планету від марсіан врятував. В лікарні була просто неймовірна підтримка. Приходили бабусі, сунули мені по 500 гривень: «Ми всі лікарні обійшли, тебе шукали», мами з дітьми, чоловіки. Це була шалена підтримка. І навіть перший день, коли я прокинувся і побачив, що замість рук у мене бинти і психолог поряд сиділа, я не розумів, чого вона біля мене. Ну, сталося так, втратив руки, але була якась впевненість, що все буде в мене добре. Звичайно, це все було під впливом знеболювальних. Сім’я прихала наступного дня. Я сам подзвонив дружині, мені лікар дав телефон. Сказав, що я живий, тільки без рук. Для неї це був шок. Син не міг наважитися до мене зайти. З ним психолог попрацював, щоб він зміг зайти. І потім почалося – реанімація, дуже довго я лікував і лікую око. Була впевненість, що поставлять протези і вони замінять руки. Ти ж не знаєш всього. Біонічні протези заміняють 70% функцію руки. Ну, нормально. Що таке 30%? Ну, в носі не зможеш колупатися, ще щось. Був впевнений, чекав протезування. Через рік, коли протезувався, зрозумів, що протези не замінять всього. Але, все одно, не було в мене такого, що все пропало. Почав займатися громадською діяльністю. В основному це була медична реабілітація.

Дар’я Бура: В своїй книзі ви пишете, що коли над тобою всі трусяться, - це дуже розслабляє. Що, на вашу думку, найбільше потрібно хлопцям, які отримують такі травми, в перші моменти, коли вони самі це усвідомлюють ще?

Олександр Терещенко: Перш за все, я дав собі установку, що суїцид – це гріх і слабкість. Цей варіант повністю відкидається. Скільки жити, ніхто не знає. Значить, треба максимально щасливо, чимось займатися. І головне – не жаліти себе і не намагатися розчулити когось. Дружина з сином приїхали, сестра в сльозах, я їм сказав: «Соплі всі підібрали і все буде добре». Зразу налаштувати себе, що треба зосередитися над технічними моментами – нема рук, а як мені самому їсти? Я показав, щоб пришили мені ложку до напульсника, напульсник одів на культю, все – їв сам. Бо, годування з ложечки, робить з тебе інваліда. Треба зосереджуватися на цьому і не треба жодної жалості до себе.

Дар’я Бура: З 2015 року ви займаєтеся питаннями реабілітації ветеранів. Вивчали досвід ветеранів США. У нас різні ситуації. Але можете розказати, що ви під черпнули для себе у спілкуванні з американськими ветеранами і що розказуєте нашим?

Олександр Терещенко: Коли я був в США, познайомився з ветераном В’єтнамської війни, українцем за походженням Славком Вірло. І він розказав як вони поверталися з В’єтнаму. І я пригадав нашу ситуацію, коли кажуть: «Я тебе туди не посилав». Ти повертаєшся десь зайвим. Багато хлопців відчували, що це було дарма. Особливо, коли вони проектували це на загиблих товаришів, не всі це витримували. Ми десь на цьому етапі. США це вже пройшли. Зараз дуже системна робота на різних рівнях. Кожен ветеран може знайти для себе психологічну підтримку на різних рівнях – федеральну, державну. Існують різні громадські організації, люди, які на державні гранти роблять ветеранські будинки. Дуже надихає повага до ветерана. Навіть мені казали, коли представляли, «Дякую за службу». Мені це дуже було приємно. Це потрібно робити у нас. Шана, подяка.

Дар’я Бура: Чи участь у бойових діях змінила ваші цінності, погляди на життя?

Олександр Терещенко: Звичайно. На війні все сприймається інакше. От, дивишся на зорі і розумієш, що завтра їх можеш не побачити. Я розмовляв з друзями по телефону, вони там один з одним сварилися, не розмовляли рік. Я говорив: «Хлопці, ви не розумієте, що таке війна. Завтра когось з вас може не бути». Це такі дрібниці. Зовсім по-іншому починаєш цінувати родину, близьких, кожен момент свого життя. І так само ці чудернацькі високі фрази «Батьківщина, гімн, прапор», там це вже набуває форму реальності. Кожного ранку в академії ми виконуємо гімн і в мене сльози на очах. За прапор я розірву будь-кого, якщо хтось зневажатиме його.

Дар’я Бура: Громадською діяльністю ви зайнялися після війни чи ще до неї?

Олександр Терещенко: У 2015 року мені подзвонили з Києва і сказали, що їм треба в осередок громадської ветеранської організації людина з інвалідністю. Спочатку мені говорили, що там нічого серйозного, а коли ми зареєструвалися, почали приходити хлопці з проблемами, я зрозумів, що тут не все так просто і це така робота, де треба щось робити. І, я вважаю, що в нас одна із найдієвіших організацій.  У нас щотижневі збори по понеділкам. 30-50 чоловік приходить кожного тижня, планують свою роботу, пропонують, обговорюють. Це дуже важлива робота. Вона також підштовхує, розумієш, що немає коли розслаблятися. Є хлопці, є питання, які потрібно вирішувати. Наша організація не така, що «дайте нам», а ми навпаки, пропонуємо як зробити. Підходимо системно.

Дар’я Бура: Ви працюєте в Академії патрульної поліції. Як ви потрапили на цю посаду?

Олександр Терещенко: Був 2018 рік, я 3 роки займався громадською діяльністю. Набрав суспільну вагу. Два дні на тиждень «поветеранствував». Був дзвінок, знайомий ще з ДАПу голос Жукова, позивний «Маршал». Він розповів, що відкривають патрульну академію, нову, американського зразка, потрібен заступник з виховання. Хотіли, щоб був хлопець, який воював, має такі травми, щоб хлопці на нього дивилися і розуміли, що не треба падати духом, щоб мотивував. Він сказав, що я можу подумати, стільки часу, скільки мені треба. Я відключив зв’язок і зрозумів, що вже вирішив. Звичайно, це був невеликий шок, але виклик. Я розумів, що якщо не прийму його, шкодуватиму. В першу чергу – це був особистий виклик – чи зможу я фізично перенести переїзд у інше місто, роботу з 8 до 18 (я зразу налаштовувався, працюватиму, як треба на загальних умовах). Коли прийшов до Князєва на співбесіду, який сказав, що якщо ми не доведемо до ладу цю реформу, вся кров хлопців, які загинули, буде марною. Я зрозумів, що немає куди діватися.

Дар’я Бура: Ви працюєте заступником начальника з виховної роботи. Які ваші основні меседжі, які ви вкладаєте в голови курсантам?

Олександр Терещенко: В першу чергу, щоб вони ніколи не здавалися, не опускали рук. Вони зробили важкий вибір, і я їм говорю, що я не впевнений, що я у їхньому віці мав би таку мужність – обрати таку професію. Важку, складно, невдячну. Часто ти їдеш на лінію, рятуєш людям життя, а тобі грублять, обзивають. Ти постійно ризикуєш життям. Я їм кажу, що життя дуже коротке і в кінці свого життя вони розумітимуть скільки життів врятували. І це основне.

Дар’я Бура: Сприймають вони це все?

Олександр Терещенко: Звичайно, всі люди різні, ми ж їх не з Марсу набираємо. Але я бачу, як дуже багато хлопців і дівчат підходить до мене і дякує. Бачу, як горять в них очі.

Дар’я Бура: У вас зараз відбуваються презентації вашої книги «Життя після 16:30» у різних містах. Розкажіть про цей хист письменника. Звідки він у вас?

Олександр Терещенко: Я писав у фейсбуці. Перший мій пост-оповідання про момент поранення, яке я пам’ятав дуже чітко, тому, що свідомості не втрачав.  Написав з гумором. Він набрав багато вподобайок. Людям було трохи жахливо читати, я розумію, я ж писав не про те, що я впав, носа розбив. Почали мене заохочувати, щоб я писав далі. Я писав про такі речі, які вигадати неможливо – взяв гранату, вибухнуло, впав і все далі пішло… Мені ці оповідання почали приходити. Як я в Мечці лежав, в офтальмології. Від початку я вирішив, що писатиму все без внутрішньої цензури. Де страх, там страх, де сміх, там сміх. Інакше, це не цікаво нікому – ні мені, ні, тим більше, читачам. По-друге, я себе не силую, мовляв, я письменник, треба писати. І коли вже зібралося 14 чи 15 оповідань життєвих (про те, як я в реанімації, як вчуся їсти заново, як я в потязі, в літаку, і інші речі) мені з Миколаєва написав редактор газети Володимир Пучков. І запропонував видавати книгу. Я казав: «Почекайте, бо воно з мене завтра перестане виходити і що я туди писатиму?». Він дочекався, поки  оповідань стало 30. Ми опублікували в газеті «Вечірній Миколаїв», потім в альманаху літературному. Потім він взявся за мене серйозно, фактично сам редагував.

Дар’я Бура: Тобто, спочатку ви не планували писати книгу. Воно просто йшло від вас?

Олександр Терещенко: Абсолютно. Я навіть в передмові сказав, що в мене немає амбіцій автора, письменника. Мені важливо, якщо хтось прочитає, в кого є проблеми фізичні, моральні, психологічні, і побачить, що можна жити. Для мене це буде важливішим, ніж 10 тисяч проданих примірників книги.

Дар’я Бура: На презентації книги в Києві ми сказали, що вона – ваша філософія. Чи можете ви назвати свою книгу реабілітацією для себе?

Олександр Терещенко: Так, звичайно. Коли ти приносиш суспільну користь, не відчуваєш себе суспільним баластом, овочем, інвалідом – це в першу чергу реабілітація. Коли ти отримуєш зворотній зв’язок від книги, розумієш, що це прикольно.

Дар’я Бура: Взагалі, вам сподобалося писати?

Олександр Терещенко: Коли є натхнення і ти пишеш і потім перечитуєш, щось змінюєш. Є таке, що подобається. На кожне оповідання йшло 1,5-2 години. Але щоб я писав без перерви – такого немає.

Дар’я Бура: Ви розуміли, для кого може бути ваша книга?

Олександр Терещенко: Важко сказати. Більше мене підбадьорювали і надихали ті люди, які в фейсбуці писали коментарі і вподобайки ставили. Я розумів, що фейсбук – це не показник. Дехто, можливо, ставив вподобайку не читаючи, щоб підтримати мене. Важко відрізнити співчуття до автора і цікавість до самого тексту. Книга – це вже трохи інше. Людина не купить її, щоб зробити послугу мені. Я вирішив спробувати.

Дар’я Бура: Розкажіть про враження від презентацій в різних містах? І як ви бачите віддачу від людей?

Олександр Терещенко: Це прямий зв’язок з читачем, з людьми, які приходять підтримати. Це дуже надихає, дуже емоційно. Чесно кажучи, кожна презентація і приємна, і важка емоційно річ. В мене після кожної презентації немає сил. Це приємна втома. Там не можна фальшивити, треба говорити з людьми відверто.

Дар’я Бура: Як, на вашу думку, чи зараз на часі писати книги, знімати фільми про війну, поки вона триває?

Олександр Терещенко: Чому ми пишемо зараз і треба писати – тому, що, через 5 років виявиться, що нас там взагалі не було. Напишуть генерали, люди, які там не були. А потім, минуть роки і ти навряд чи сядеш це писати. Треба писати по гарячому. Ми ж не пишемо історію завершеної війни. Це оповідання, повісті, романи – людей, які бачили це. Час розставить по місцям хто писав на злобу дня, з чужих слів.

Дар’я Бура: Чи є в планах ще писати у вас?

Олександр Терещенко: Я не ставлю за мету написати другу книжку. Я пишу про якісь епізоди з життя. Мені постійно здається, що я в занадто комфортних умовах. І я постійно намагаюся себе виштовхувати. В мене зараз є оповідань 5. Зараз часу менше, муза рідше приходить. Набереться хоч такий об’єм, як ця книга – напишу. А як ні, то не примушуватиму себе і читачів читати те, що написано під примусом.