Олександр Терещенко: Закликаю всіх авторів військової літератури готуватись до Арсеналу 2020!
Про підсумки літературного року говорили разом із ветеранами російсько-української війни, авторами Мартіном Брестом, Олександром Терещенком та Юрієм Руденком.
Олена Кравченко: Олександре, я знаю, що Міністерство ветеранів активно підтримувало ідею Ветеранського намету. Можете розказати, як все починалося?
Олександр Терещенко: Міністерство ветеранів для того і створювалось, щоб підтримувати. Міністерство втрутилось, бо виник певний конфлікт через недостатню комунікацію. Напевно, десь суспільство було здивоване, що є така ветеранська література. Тому це була така жива тоді історія. Ми долучились до цього.
Юрій Руденко: Ветеранський намет — це не просто засіб якось заявити про себе. Це сервіс, куди може звернутись будь-який автор, який відповідає нашим критеріям: автор — учасник подій і книжка про події.
Мартін Брест: Важлива річ щодо самого Ветеранського намету. Він зібрав, напевно, 80-90% книг, які були видані в 19-му році. Команда військового намету зорганізувалась цікавим чином, в неї входять ветерани і волонтери. Вони зібрались — і відбулась військова магія, коли люди миттєво розхапали свої ролі, налагодили комунікацію. І моє основне завдання було не заважати. Завдання Міністерства ветеранів було таке ж: писати листи і не заважати. За підсумками Мистецького арсеналу, найбільш продавана точка — ВетНамет, також Дніпро і Львів. 4,5 тис. проданих книг за 5 днів в Києві. 1006 у Дніпрі і Львів майже 2000 тисячі. Із двох постів у Фейсбуку ми зібрали більше 80 найменувань книг від +70 авторів. І ці люди змогли донести свою літературу до читача.
Олена Кравченко: Яке місто найкраще приймало Ветнамет?
Мартін Брест: Київ, просто за кількістю населення більше.
Олександр Терещенко: Після складного початку в Києві, коли було непорозуміння. Далі в основному вже були технічні моменти. По Дніпру, наприклад, була спека шалена, і нам пропонували поставити намет з кондиціонуванням, а ми наполягли, що буде саме армійський намет. Всі переживали, щоб нас там не вдарив тепловий удар. У Львові було більше проблем, що це віддалено. Вийшло, що в нас там то нема електрики, то інші проблеми. Але ми ж народ: ти його у двері, а він — у вікно. Але мені не важко було цим займатися, і військові частини йшли назустріч.
Олена Кравченко: Які книжки ветеранські 2019 року вийшли і найбільше сподобалися. От ви пишете книги, а чи читаєте саме книги про війну?
Юрій Руденко: Я читаю, бо мені по роботі треба. Художку я і сам можу, саме мене цікавить фактаж і так далі. Все залежить від задачі, відчути атмосферу, так і я так пам’ятаю, що було, на все життя запам’ятав. Мені цікаво, що було, по фактах, датах і так далі. Художку не дуже щоб читаю.
Олександр Терещенко: Я читаю не так багато, як хотілося б.
Мартін Брест: Я читаю, мені цікаво. А я читаю художку. У мене э мета. По-перше, своїх слід підтримувати. А по-друге, я чекаю нашого Ремарка. Рано чи пізно кількість має перейти у якість — має з’явитись зірка. Я ж сержант, у мене завжди є план. Після цього треба взяти книгу, вчепитись зубами в Міністерство ветеранів і замутити ту програму, яка дозволить цій книзі вийти на міжнародний ринок за держпідтримки. Зняти по ній кіно. Дочекатись цього автора і почати з нею працювати.
Олена Кравченко: Олександре, чи є у вас улюблені книжки про війну. Можливо, які вийшли в 19-му році?
Олександр Терещенко: Мені якраз про війну читати не настільки, я ж вийшов з війни. Більше цікавий підхід, про що хлопці пишуть, як пишуть. Наприклад, я в цьому році був у Парижі з Сайгоном. Грязь не читав, але познайомився з автором і мені захотілось познайомитись, як він пише. Оксана Чорна, наприклад, подарувала книжку Позивний Кассандра. Як тільки розкрив читати, дочка відібрала. Думаю, поступово ветеранська література буде зміщуватись в бік автора-ветерана, а тема, можливо, буде не про війну. Сайгон, я знаю, уже виходить його друга книга не про війну.
Олена Кравченко: Мартін, твої книги саме про війну, можливо, ти захопиш і 19-й рік все ж?
Матрін Брест: Я читаю майже все, що потрапляє до рук. Що бачу у Фейсбуку, намагаюсь репостити, рекламувати, давати можливість хлопцям знайти свого читача. Є книжка, яку читав двічі — це Вовче Кості Чабала. Вона дуже сподобалась своїм дивнуватим підходом. У мене в топі Грязь. Грязь я можу читати з будь-якої сторінки. Я скажу самолюбиво, я сто відсотків певен, що Сергєіч пише краще за мене. А оскільки я людина самолюбива, то мені це важко сказати вголос. Мені дуже подобається його читати. Коли я хочу щось дізнатись монументальне, що відбулось там в вересні 14-го року, я дзвоню Юрі, і він розказує, що відбулось. От Юра займається історією війни. Скажу страшну річ — він єдиний в Україні фахівець по історії війни. От правильно сказав Юра, історію будуть переписувати, вже переписують історію, вже ми чуємо фрази: Вас там не було. А ці речі закарбуються.
Олена Кравченко: Юро, твої ТОП-3?
Юрій Руденко: Про першу і другу Піхоту завжди кажу одне і те саме. Я книжки зазвичай читаю в ванні або в туалеті. Бреста читати не можу. Він як розмовляє, так і пише. У мене відчуття, що він зі мною в ванні лежить. Щодо 19-го року, дуже прикольна книжка Олена Білозерська Щоденник невідомого солдата. Фактично історія перших кроків Правого сектора і дуже багато моментів, про які не тільки по ящику не казали, про які навіть в інтернеті не писали. Чогось мені зайшла книженція Мій фронт, це 15-16 рік. Це про госпіталь, не про стрілянто-убиванто, а про те, що буде потім. І треба себе ж похвалити. Я коли машину заганяю на мийку, у мене книжка моя друга лежить, я її читаю.
Альона Кравченко: Я підготувала книги військові, які вийшли в 19-му році. І одна з них — Піхота-3. От мені завжди було цікаво, чому ти називаєш Піхота-1, Піхота-2, Піхота-3, чому не по-різному?
Мартін Брест: Я дуже креативний, це помітно, так? Ризик, що коли я напишу 4 книжку колись, за звичкою назву її Піхота, про що б вона не була. У мене фіксація на Піхоті пов’язана з дитячою психотравмою, Вона сталась в 15-му році, коли я потрапив служити і мені сказали, всякі роди і види військ називають і я сиджу киваю головою, я скрізь хочу. Потрапив я служити в піхоту, це люди, яких нікуди не взяли, вони пішли в піхоту, я зрозумів, що це найкращий вид військ насправді. Навіть в Біблії перші війська, про які згадується — це піхота. Я зациклився на цій піхоті. У мене в кожному пості в Фейсбуку було слово піхота. З часом, у 18-му з’явився свій вид військ — піхота, зі своїми окремим беретним знаком і так далі. Піхота —це люди, це специфічні, дуже незвичні люди. А оскільки ми всі пишемо про людей врешті-решт, то піхота і пішло. Воно якось і могло називатись по-іншому. Я коли підписував договір з видавництвом найперший, в 17-му році, я книгу по-іншому хотів назвати, але коли підписував договір, раптом випадково пишу назву книги Піхота. Кажу, це робоча назва, можна змінити. Якщо захочеш, можна, але поки норм. Я кажу, це робоча назва, можна змінити? Якщо захочеш, можна, але поки норм.
Олена Кравченко: Піхота-3 чим може зацікавити? Чому я повинна купити цю книгу і прочитати?
Мартін Брест: Піхота-3 мені подобається найбільше. Вона вже написана як роман, в ній різні сюжетні лінії. У мене є персонажі-сепари, абсолютно живі, з реальними описаннями, іменами. Книга на основі реальних подій. Я взяв три різні історії і просто звів їх в один час в одному місці. Я написав її дуже швидко, я пальці від клавіатури не міг відірвати. Її можна читати окремо від інших двох книг.
Олена Кравченко: Тобто ти хочеш сказати, що третя книга — це саме та книга, яка є найкращою?
Мартін Брест: Вона мені поки що подобається найбільше. Але насправді всі три книги подобаються абсолютно по-різному. Коли виходить книжка з друку, беру примірник, відкриваю і читаю заново повністю. Вона по-іншому читається, 5-6 годин читаю. Всі три книги дихають одним і тим же: Донбас, піхота, війна, люди, любов та все інше.
Олена Кравченко: Олександре, поговоримо про вашу книгу. Вона була презентована на початку року. Взагалі, що для вас ця книга?
Олександр Терещенко: Мені важко сказати, я не дуже називаю це книгою. У мене це були якісь такі речі, якась рефлексія на своє: побут, якісь речі не досить художні. Я її не перечитував жодного разу. Я прочитав, зробили якісь правки, далі мені якось, я боюся, що я прочитаю, мені не сподобається, я вирішу, а це ж всі читають, як це я міг таке написати. Тому якось не намагаюсь перечитувати. А далі є вже відгуки людей. Можливо, десь комусь вона допомогла. Згоден, можливо десь комусь це допомогло повернутись до життя, і слава Богу.
Мартін Брест: Треба допомагати своїм, крапка. Вибрав ділянку. Моя ділянка — література. Значить треба допомагати пацанам, дівчатам, які пишуть. Звучить ця словосполука лейтенантська проза. За аналогією з Другою світовою війною і з лейтенантською прозою, яка була написана після неї. У нас все не так. У нас не так багато лейтенантів пишуть, і в нас же цензури немає, пишемо все що хочемо. Тобто у нас більше підходить варіант американської прози після в’єтнамського періоду. І виходить, що якщо ти підтримуєш своїх, вони — тебе, виходять класні результати. Ми допомагаємо безкоштовно будь-якій людині, яка брала участь у подіях, безкоштовну послугу із продажу його книги. У жодній соціальній групі нашої країни таких послуг не робить ніхто.
Олена Кравченко: А де брати тоді кошти?
Юрій Руденко: В тому і фішка, що сама діяльність Ветнамету — це волонтерська ініціатива та робота Міністерства ветеранів. Як це працює, автор приносить книжки, називає якусь ціну, за яку хоче продати, і за цю ціну книжка продається. І якщо автор хоче, може якось віддячити обслузі ветнамету, так кажучи, на каву. Ми переслідуємо мету вшанування пам’яті полеглих і героїзації українського військового.
Олена Кравченко: Така ініціатива нещодавно, а що було, коли перші автори, військові ветерани публікувались, намагались пробитися серед цих мега популярних книжок?
Юрій Руденко: Творчість творчістю, але коли ти книжку написав, ти стаєш автоматично одним із сотень тисяч людей, які написали книжку. Включається звичайний бізнес. Ти можеш бути герой України, але якщо про тебе ніхто не знає, тебе ніхто не купить. Це дуже схоже на проституцію в прямому сенсі слова. Ти пишеш в Фейсбуку, от я написав то-то, кому цікаво, можна купити. Або йдеш у видавництва. Маєш себе пропонувати. Я був далеко не першим, але першим, який взявся за це настільки серйозно, що почали показувати по телевізору. І перші кроки популяризації ми автору-початківцю пропонуємо, бо ми їх пройшли.
Матрін Брест: Весь жах і цинізм ситуації, він мені дуже подобається. На трьох найбільших книжкових подіях року — Дніпро, Київ і Львів Ветнамет був та купа інших стендів, які належать видавництвам. Людей однакова кількість приходить. І видавництва всерйоз розцінили наявність Ветнамету на книжковому формі як відібрані у них гроші. Стільки ненависті я давно не бачив.
Юрій Руденко: Важливо зазначити, що не просто так сказано, що відібрали гроші. Ветеранська література — це не просто хроніка, чи спогади і мемуари. Це і детективи, і дитячі книжки, і любовні романи, і фентезі. І буквально будь-яка людина, яка приходить в намет, вона навіть не хоче читати про війну, але шанси піти з книжкою, яка точно сподобається, дуже високі.
Олена Кравченко: Будемо відбивати підсумки. Говорили про літературу, про намет, про те, як важко видати книгу і наскільки простіше її видавати саме в цей час. Простіше стало?
Юрій Руденко: Станом на зараз є дорожня карта, що і як робити, і є публічні люди, в яких можна спитати. Раніше такого не було. Мало того, є видавництва, які вже спеціалізуються на книжках про війну. Стало простіше, це вже якийсь стандарт дій і так далі.
Олександр Терещенко: Скажу по собі. Раніше для мене видання книги було як політ в космос. Зараз є реальна інструкція. І хлопці мені пишуть, я вже їм розказують. А потім є ВетНамет, де ти можеш спробувати продати і познайомитись із своїм читачем.
Мартін Брест: Є два шляхи видання книги: простий і складний. Складний – той, який пройшов Юра самостійно. Я пішов по простому шляху, почав співпрацювати з видавництвом. Я подумав, що добре було б навіть записати на відео онлайн-курс чи як це назвати чи тренінг, щоб на Ютубі людина могла відкрити і подивитись про те, як можна за 15-20 хвилин, які етапи, чому слід зв’язуватись з тими і не треба з іншими. Тому що більшість, хто пише книжки, потрапляють у капкан. Їх не цікавлять гроші, я часто це чую, а це найсолодша фраза для великих видавництв. Наприклад, один дійсно класний автор, який написав серйозні, класні книги і за книгу, яка продалась тиражом тисяч дев’ять екземплярів, він з видавництва заробив 1250 гривень, якщо не помиляюсь. Так заробляють в Україні великі видавництва.
Олена Кравченко: А ви були в цих ВетНаметах, презентували книжки, розмовляли з людьми, які прийшли купити або подивитися, розповідали їм про свої книжки. Якісь коментарі, можливо, були незвичні, що запам’яталося?
Юрій Руденко: Насправді в мої функції входило спілкування з кожен першим покупцем, а ці два поважні пана стояли далі, підписували. Але мені людина сказала: Крижка Мартіна, як манна каша: легко заходить, легко виходить. А твою, каже, треба читати і вона думати заставляє.
Олена Кравченко: Я вам бажаю, щоб ваші книги читали, щоб ви завжди були в топах. Зазвичай під кінець ефіру говоримо про плани на 2020 рік, які ваші?
Юрій Руденко: Провести черговий ВетНамет в Києві. Я сподіваюсь, минулого разу у нас було 50-70 авторів, сподіваюсь, що цього року буде їх значно більше. Є певні люди, які не вірили, або не знали про таку ініціативу, сподіваюсь, асортимент у нас буде ширший значно. Як з’ясувалось, на тему українсько-російської війни в папері видано більше 500 книжок.
Мартін Брест: Плани ВетНамет розвивати далі. Як будемо розвивати, не знаю. У планах, сподіваюсь, книжка, яка до ВетНамету має вийти, яку я написав в голові і написати це все у вигляді рукопису. Насправді ми набрали таку кількість хорошої літератури, що десь там серед неї є сценарій. На жаль, нам доведеться з цим сценарієм ходити грюкати в різні двері. Я б хотів в 20-му році запустити процес зйомок кіно, яке б зайшло телеглядачу.
Олександр Терещенко: Теж планував продовження книги. Не впевнений, що дотягну до Київського арсеналу, тому що залишилось відсотків двадцять. А в плані ВетНамету хотілося б, щоб більше авторів приїжджало. Дуже мотивує, коли ти бачиш читача. Дуже важливо для автора те, що не соромно написати і комусь пропонувати. Це абсолютно нормально, коли ти хочеш донести книгу до читача. До того ж відповідна атмосфера в наметі. І цей досвід неможливо через Фейсбук отримати. Закликаю всіх авторів готуватись до Арсеналу.
