Зараз в ефірі:

Парамедик Тетяна Таран: Про свій вибір – допомагати військовим з пораненнями

09.01.2020
Парамедик Тетяна Таран: Про свій вибір – допомагати військовим з пораненнями

Тетяна Таран в 19 років вирішила, що безтурботно жити їй складно, коли в країні війна. Дівчина потрапила в лави Госпітальєрів. А після повернення з війни зрозуміла, що не може повернутися до цивільної роботи та присвятила себе допомозі пораненим військовим, які проходять реабілітацію в центрі Next Step Ukraine. Детальніше про свій вибір  і війну дівчина розповіла у програмі «Після фронту» на Армія фм.

 

 

Даря Бура: Таня, коли почалась війна тобі було 19 років, чим ти тоді займалася?

Тетяна Таран: Тоді я вступила до університету, вчилась заочно на психолога. Працювала одночасно. Тоді в мене вистачало часу і працювати, і вчити те, що потрібно, і гуляти з друзями. Я розуміла, що психологія – це робота з людьми, вислуховування чужих проблем, допомога в чужих проблемах. Але моє життя склалося не так, як я собі уявляла.

Даря Бура: Що стало вирішальним фактором, щоб ти долучилась до військових?

Тетяна Таран: Я працювала в магазині військових патріотичних речей, куди приходило багато військових за покупками. Якось я познайомилась з одним чоловіком. Який почав мені розповідати за Госпітальєрів, чим вони займаються. Я почала цим цікавитися. І він якось запропонував поїхати до лікарні Мечникова провідати бійців. Це був серпень 2015 року. І після того в мене все кардинально змінилося, я вже не могла як раніше дивитися на деякі речі. Я почала допомагати в лікарні піклуватися про поранених. Як могла. Госпітальєри на той час проводили в Дніпрі багато вишколів, ми багато спілкувалися. А потім в один момент я сказала, що хочу до них в батальйон. Мені подзвонили і сказали: «Два дні і щоб була на базі».

Даря Бура: Як сприйняла твоя родина?

Тетяна Таран: Мама дізналась, що я звільнилась і що їду на фронт вже коли я була із валізою в автобусі. Я розуміла, що вона відмовлятиме, тому краще сказати так. Я ніколи їй не брехала про те, де я знаходжуся. Перший час мама нервувала, але зрештою, їй довелося прийняти мій вибір. Я продовжувала приїжджати на сесії, в цей час доглядала хлопців у лікарні.

Даря Бура: Чи оточення і друзі розділили твої погляди?

Тетяна Таран: Друзі не зрозуміли. Коли я поїхала в батальйон, в мене повністю змінилося коло оточення. Але я не могла насолоджуватися молодістю, бо в країні таке відбувалося і вже на фронті в мене були друзі.

Даря Бура: А ти була парамедиком чи в штабі?

Тетяна Таран: Я була парамедиком, надавала допомогу.

Даря Бура: Як ти зараз згадуєш той час на фронті?

Тетяна Таран: Хочеться повернутися. Там поцінуєш цінувати ті моменти, які до того тут не цінував.

Даря Бура: Коли ти вирішила, що будеш завязувати з фронтом і повертатися до цивільного життя?

Тетяна Таран: Я відчула, що морально виснажилась і потрібно взяти паузу. Я намагалася повернутися на роботу продавця-консультанта, але витримала тільки  два тижні. Потім мене запросили до табору патріотичного  виховання читати лекції з парамедицини. Це було цікаво, новий досвід. Потім я стала помічником директора, але теж читала лекції. А потім в Широкіно було нагородження, і я вирішила заїхати в Авдіївку до знайомого підрозділу. Побачила, що в них немає зовсім ліків. Я почала їм допомагати. І так заново мене потягнуло на війну, що я 2 тижні працювала в Дніпрі, і 2 місяці на фронті. Через 3-4 місяці я вже постійно залишилися в штурмовій роті. Я думала, що була з ними 1,5 року, а виявилося, що 2 роки і 2 місяці.

Даря Бура: Чи відрізнялися перший і другий періоди адаптації до цивільного життя?

Тетяна Таран: Другий був значно важчий. Коли була в Госпітальєрах, ми там могли їздити додому до сімей, коли потрібно, а в Авдіївці я жила весь час. Я зрозуміла, що там живу, коли виходила з бази і зі мною люди віталися в  місті. Перші два тижні я не могла себе заспокоїти і хотіла назад. Але вирішила, що потрібно допомагати робити щось тут.

Дар’я Бура: Ти працюєш в реабілітаційному центрі Next Step Ukraine, як ти туди потрапила?

Тетяна Таран: Деякий час я шукала чим займатися, розуміла, що повністю на цивільну роботу я не зможу ходити. Мені потрібне комфортне оточення. І я вирішила, що потрібно щось пов’язане з АТО, хлопцями, яким потрібно допомагати. І в госпітальєрський чат закинули інформацію, що в реабілітаційний центр в Ірпені потрібний адміністратор. Я познайомилась з Іриною Ващук – директором і засновником фонду, ми з нею поспілкувалися, знайшли спільну мову. Я розібралась з усіма своїми справами у Дніпрі і переїхала сюди.

Дар’я Бура: Чи багато поранених військових до вас звертаються за реабілітацією в центр?

Тетяна Таран: Так, багато. Центр існує 9 місяців і за цей час ми допомогли 33 цивільним і 30 ветеранам. Хотілося б багатьом допомогти. Багато в черзі є, але ми фізично не можемо одразу усім надати допомогу. У нас ще є будинок, який зроблений як хостел і в ньому проживають хлопці, які проходять реабілітацію. Перші, хто заселилися – це Олег Івахнюк з мамою. Вони навіть мені допомогли, підтримували.

Дар’я Бура: Що ти найбільше любиш в своїй роботі?

Тетяна Таран: Окрім того, що ми допомагаємо пораненим, люблю нашу команду, хлопців-реабілітологів,вони завжди можуть вислухати і підтримати.

Покриття
Надсилайте повідомлення
+38 097 1991.8.24
Наші соцмережі
Завантажуйте додаток