«Плачуть завжди на шостому блоці. Він присвячений загиблим хлопцям.» - співорганізатори проекту «Якби не війна»

«Плачуть завжди на шостому блоці. Він присвячений загиблим хлопцям.» - співорганізатори проекту «Якби не війна»

 

Проект «Якби не війна» це 122 світлин із Героями, якими пишається Україна. Розповісти про нелегку роботу над книгою із історіями бійців та фотовиставкою погодилися співорганізатори  ініціативи Юлія Волкова та Олена Білячкова.

 

 

Хто брав участь у проекті? 

 

Олена Білячкова: Давайте не будемо ділити все на цифри. Звичайно, є основні люди, які роблять цей проект, але нам допомагала вся Україна. Всі йшли на зустріч, до кого б ми не зверталися, в будь якому місті України. Тепер, ми можемо сміливо про це сказати, адже проект об’їздив всі 24 міста. Майже рік подорожей. А взагалі нас семеро.

 

Звідки взялася ідея і як вона втілювалася?

 

Юля Волкова:: Юля випадково побачила у Фейсбуці фотопроект одного американського фотографа про військових, де армієць був зображений у військовій формі, а у дзеркалі бачив себе зі своєю родиною чи у цивільній справі. І вона нас тегнула написавши, чому б не зробити таке ж про наших хлопців та дівчат, які були волонтерками в госпіталі. І от у відділенні травматології почали зароджуватися ідеї. Спочатку був один блок і 20 світлин. Потім з’явився ідейний натхненник Саша Педан, який подавав ідеї. Таким чином виникло 8 блоків і цілий рік роботи.

 

Цілий рік були зйомки?

 

Юля Волкова: Так, це була і фотосесія, проте разом з тим працювали художники, які малювали портрети загиблих. Також ми писали історії цих людей. Це все викладалося в соціальній мережі Фейсбук.

 

Блоки були тематичні?

 

Юля Волкова: Спочатку ми відштовхувалися від того, кого ми знали у шпиталі. Тобто 2014, 2015 рік не всі були кадрові військові вони були різними. І так з’явився перший блок надзвичайні професії. Адвокати, фінансисти або водії вантажівок, які йшли захищати свою країну. З дівчатами було дуже важко. Проте ми знайшли одну і так пішло далі. Кохання ми також бачили в шпиталі, так само мам. І про загиблих ми не могли нічого не сказати.

Олена Білячкова: Основний ідейний блок «Я є!» з наймолодшими хлопцями. З нього все почалося. Він був створений для того, щоб показати що хлопці повертаються і їм потрібна допомога аби соціалізуватися. Тому в цьому хлопці у формі бачать себе в публічних місцях.

Також є блок «Легіонери». Це 12 хлопців з різних країн, які стали на захист нашої держави. Чому 12? Тому що крім книги ми хотіли випустити календарі, але фінансово не вийшло.

 

Що було після зйомок?

 

Юлія Волкова: Презентація книги і виставки в Києві. Це для нас був дуже серйозний крок. Насправді, від початку ми не планували показувати все широкому загалу. Друкувати їх не збирались зовсім. Однак, апетит, як кажуть, приходить під час їжі.

Насправді подорожувати цілий рік Україною ми взагалі не планували. Я мала необережність, коли ми знімали фільм про проект, сказати про те, що на наступний рік Україна має побачити всіх наших героїв. На що мені сказали дівчата, що їх слід було попередити заздалегідь. Київська виставка була неочікуваною, але, знаєте, після неї всі почали питати: «Чи зможемо ми приїхати до них?».

Зараз ми готуємося до фінальної виставки (вже заключної) в Києві. Це дуже важко.

 

Крім волонтерства у вас є постійна робота?

 

Юлія Волкова: Нас не 10 – 20 чоловік. І в нас немає ніяких фінансових потоків під цей проект. Ми дуже вдячні всім містам, що прийняли нашу виставку. Це все було виключно на волонтерських засадах з їх сторони. Якщо люди вже погодились нас прийняти, то вони мають зрозуміти, що їм на голову звалився великий шмат роботи. Ми знаємо що це значить готувати 122 роботи. Що значить отримати книги, зробити все… В нас вже був повністю написаний райдер, що нам потрібно. Це і мікрофони, і екрани, і звук і т. д. Реклама і все інше лягало на їх плечі. Вони робили це часто не знаючи нас зовсім. Це було важко, але книга і київська виставка, це вже було таким, ніби стрибком для нас. Минув вже рік, але ще так важко, адже ми не дуже пов’язані з цим. Ні з фото ні з мейкапом... Ці два кроки стали основоположними, в наше діло. Вони надали нам впевненості, що ми зможемо все робити далі, і що немає нічого неможливого.

Білячкова: Так. Головне розпочати. Мак с Запоріжжя, який нам допомагав, взагалі не знав хто ми до цього часу. Це хлопці з нац. корпусу з Азову, які нам організували все. Там було проблематично знайти потрібне приміщення. Вони нам надали багато варіантів. В результаті: ми розміщували свою виставку у бібліотеці. Коли вони отримали всі ці світлини Макс сказав, що вони не думали, що все це в такому обсязі. Не подумали, як все це правильно за тематичними блоками розмістити, але хлопці професійно з усім впоралися… Ми дуже вдячні кожній людині, всім, хто допоміг. Ми розуміємо, що це таке прийняти та зрозуміти нашу виставку.

 

Перша виставка у Києві. Пригадуєте як все було?

 

Олена Білячкова: Як кажуть більшість дівчат: «Ми нашу першу виставку не дуже пам’ятаємо, від хвилювання!». Ми настільки всі хвилювалися: як все пройде, як все буде відбуватися, сценарії, сукні…. В нас, до речі, були дуже гарні сукні. Ми за ними їздили в Черкаси. Дякуємо, Олександрі Філіженко. Ми з нею познайомились по інтернету. Зясувалося, що її син воював у 128 бригаді разом з хлопцями, яким допомагала я. Ми вночі до неї приїхали двома машинами за цими сукнями. Сукні дуже гарні та дуже не дешеві. І вона їх просто дала під чесне слово.

Юлія Волкова: Перша виставка тривала майже тиждень, у Київській фортеці. Потім дуже захотів нас прийняти, і ми були раді цьому запрошенню, Музей історії України. В них вона була місяць.

Побувавши по всій Україні, в якому місті вам найбільше сподобалось?

 

Волкова: Ми не обирали. Крім Києва в нас було 24 міста. Це кожний обласний центр. Донецька область це Маріуполь, Луганська область це Сєверодонецьк. В кожному місті були свої, особливі відчуття, особливі емоції. Від Львову ми очікували чогось надзвичайного і він емоційно вибухнув різними приємними подіями під час презентації у Львові. Як на мене, однин з прикладів – південні міста України, вони не завжди однозначні в своїй проукраїнській позиції, та ж Одеса…. Для мене було дуже приємно під час виставки–презентації в Херсоні чути українську мову. При чому і в самому місті, і під час презентації. Херсон, це, здається, єдине місто, де в кінці презентації співали гімн України. Кожне місто було особливе із своїми незвичними моментами.

Олена Білячкова: Якщо виділити якесь місто, то це буде неправильно. Хотілося, щоб на виставку приходили люди, які не на стільки глибоко в цьому всьому. Здебільшого приходять хто? Волонтери, друзі… Всі хто і так знає. А нам би дуже хотілося, щоб знаходили на це час і інші люди, які не були і не їздять в АТО, які не допомагають, які могли б хоча б знати.

Для нас особисто Харків був взагалі відкриттям. Мабуть, через те, що виставка була в галереї яка дуже популярна в самому Харкові. Це було у центрі міста. Ми приїхали зранку, провели презентацію і поки ми ще там були декілька годин в галерею постійно приходили люди. Відвідувачі. Я, коли запитувала: «Звідки ви дізналися про таку виставку, про презентацію?» А хлопчина відповів, що не знав. Він постійно сюди приходить, адже тут постійно відбуваються якісь заходи.

Один із яскравих прикладів, коли дві дівчини, підлітки, одна з яскравим кольором волосся, вільно посміхаючись зайшли на виставку… А вже потім, коли виходили, були в сльозах. Від всіх цих світлин. Особливо, від світлин загиблих. Коли вони бачили дату народження та дату смерті, то розуміли, наскільки молоді хлопці помирають на війні. Також була ситуація, коли старі люди, що тримали один одного під руки і плакали. Їм було далеко за 80.

Юлія Волкова: Плачуть в нас завжди на шостому блоці, який присвячений загиблим хлопцям. В нас є свій зроблений ролик. Він не може залишати осторонь. Ми розповідаємо як все було.

Олена Білячкова: В нас завжди плачуть, коли розповідаємо про блок мами з синами. При згадці про материнську любов рідко хто стримує емоції.

 

Як вживаються в роль моделей військові? Як вони себе поводили? Як для них це було?

 

Олена Білячкова: Олексій Кондрашов у першому блоці казав, що він гарно виходив, коли його з окопа фотографують, казав що з бліндажу не виходив без мейкапу.

Юлія Волкова: Обурення як такого не було. Вони ж розуміють що роблять. Нормально реагували . Потім витирали грим вологими серветками.

Олена Білячкова: Це для дівчат, образ чарівних принцес. У нас була тільки одна дівчинка, яка попросила не показувати своє обличчя. Тому вона у нас на світлині в вуалі. В силу того, що станом на той час вона була в одному підрозділі. Плюс вона сама з окупованої території. Вона з Криму.

 

А як взагалі погоджувались? Як реагували? Чи треба було когось вмовляти?

 

Юлія Волкова: Напевно, немає такого. Нікого не вмовляли. Хіба що вже останній блок, коли хлопці казали: «Я вам дам героя!».

Олена Білячкова: Саша Данилюк, військовий лікар із Закарпаття. Він нам допомагав писати історію по загиблому із Запоріжжя. І коли ми його зустріли в госпіталі, і запропонували прийняти участь у восьмому блоці він відмовився. Я не герой. Я лікар. Є інші хлопці. Але все рівно все до нього звелося. Він у нас по Закарпатській області. Саша Данилюк. Його історія лише нещодавно опублікована у Фейсбуці. Багато публікацій про військового лікаря, що зробив більше сотні операцій. Жоден з хлопців не сказав, що так, я герой. Деякі з них відмовлялися і доводилось їх вмовляти. В нас не було таких, яких не відпускав командир.

Юлія Волкова: Так само і В’ячеслав з морської піхоти. Чоловік якому вже за 50. Він сварився! Проте, ми все одно про нього розповіли.

Зараз у вас заплановано кілька зустрічей в Києві. Зокрема 24 числа. Розкажіть деталі.

Юлія Волкова: Буде безкоштовна виставка. Вона триватиме з 24 по 29 грудня. Там буде наша книга. Її там можна буде придбати. Офіційна частина відкриття буде 24-го грудня о 13-й годині. Музей «Київська фортеця».


Слухайте випуск за посиланням: https://soundcloud.com/armyfm/spetsvipusk211217-gost-yulya-volkova-ta-olena-blyachkova