Про пам’ять і відповідальність у проекті AFTERILOVAISK

Про пам’ять і відповідальність у проекті  AFTERILOVAISK

«AFTERILOVAISK є документальним проектом спрямованим на збереження пам’яті про людей і трагічні події, які мали місце в серпні 2014 року поблизу міста Іловайськ Донецької області. 29 серпня - чергова річниця з дня розстрілу українських військових, які виходили з оточення “зеленим коридором”. Українська армія в “Іловайському котлі” зазнала найбільших втрат за всю свою історію», - йдеться на сторінці проекту у Facebook.

В ефірі Армія фм Макс Левін – автор і засновник проекту AFTERILOVAISK,  Лідія Степаненко – розробляє сайт, Петро Цимбал – режисер Монтажу розповіли про власну мотивацію та про те, як українські захисники розповідають свої історії.

 

Дар’я Бура: Макс, розкажи, чому ти створив такий проект і для чого?

Макс Левін: Моя мотивація створення цього проекту більше особиста, тому, що я там був і це історія про вдячність тим людям. Я хочу розказати про особистісні стосунки між тими всіма людьми. Ми маємо відповідальність перед матерями, перед дітьми тих хлопців, які загинули. Це насправді і про те, щоб ці діти знали за що їхні батьки туди пішли і що вони там робили. В 2016 році виникла ідея – записати інтерв’ю з людьми і дізнатися як склалося їхнє життя після Іловайську, як їхнє життя змінилося. Ми розмовляли з родичами тих хлопців, які загинули. Хтось з хлопців залишилися служити і досі воює. В когось немає дому свого – один чоловік з Донецька, в нього там залишилася колишня дружина, син – служить в Одесі на флоті, і він ці 5 років на війні, йому немає куди повернутися. Він багато разів був в кілометрі від свого дому і нічого не може зробити…

Дар’я Бура: Ліда, яка мотивація для вас?

Лідія Степаненко: Наприклад, для моєї родини війна здається чимось далеким, вона їх не торкнулася, і коли вони бачать фотографії, читають історії, вони говорять: «Ого, а ми не знали, що все насправді так жорстоко і так насправді». Цього по телевізору не покажуть, а люди здебільшого черпають інформацію з телевізора. Моя мотивація – це саме можливість розказати і показати історію від першої особи, тому, що час іде, історія переписується, не показується. А тут є розповіді від перших осіб. Ще в мене є діти, для яких я хочу зберегти ці історії, щоб вони знали і читали.

Дар’я Бура: Петро, а ви розкажіть про свою мотивацію?

Петро Цимбал: Я познайомився з Максом на одному документальному проекті, і коли дізнався його особисту історію і те, що він робить цей проект. Я зрозумів, що з точки зору кіно, якщо це зафіксувати, то ще більше дасть можливість донести ці історія якомога живішими.

Дар’я Бура: Як ви обираєте хлопців для цього проекту? Чи це лише знайомі, чи різні люди?

Макс Левін: В угрупуванні біло більше 1000 людей, наскільки я розумію. Ми вирішили зробити вибірку і записати історії тих, кого ми знали особисто чи знали. Тобто, ми відслідковуємо долі тих людей, яких знали в Іловайську. Найважливіше тут не говорити про жалість, а насправді це про особистий вибір. Якраз перед Іловайськом, у 2014 році ми познайомилися з одним хлопчиною з Києва, його позивний «Орест», ми сиділи в Курахово – Маркіян (Маркіян Лисейко – один із засновників проекту), я,він, «Лев» з Білорусії доброволець, і говорили про е. що ця війна – це можливість проявити відповідальність. «Орест» поки що зниклий без вісти. Я не знаю, чи він повернеться, його мама сподівається, що повернеться. Цей проект не про те, що вони «бідні хлопчики», а про особистий вибір чоловіків.

Дар’я Бура: Як зараз, через 5 років, хлопці йдуть на контакт?

Макс Левін: Я вже 3 роки в цьому і мені складно оцінити. Наприклад, ми їздили у Львівську область, там живе медик «Донбасу» Мері і вона ще лишилася на війні. Це видно з першого погляду. Вона просто жінка, яка перейнялася цим, взяла і поїхала і приєдналася до «Донбасу» вже в самому Іловайську. В неї були навички медсестри і вона виходила «зеленим коридором», всіх перемотувала. Її обміняли на другий день і вона нам розказувала, що перші 2 тижні після Іловайська навіть не усвідомлювала, що сталося. Вона після Іловайську вийшла заміж за чоловіка з «Донбасу», у них народився син. Чоловік продовжував їздити на війну, але в 2017 році він загинув. А Мері не може сидіти вдома, кожні півроку їде і воює.

Дар’я Бура: Що взагалі вражає в історіях найбільше?

Петро Цимбал: Одна з ідей, які виникли, і є важливими – це збереження пам’яті про подію і про те, як вона відбувалася насправді. Коли ми бачимо багато людей, бачимо зовсім різні історії, тому, що це завжди суб’єктивно. Якраз в кіно ми можемо з різних поглядів зібрати максимально реальну подію, яка записана з різних свідчень.

Лідія Степаненко: Коли я починала працювати, я не читала текст, бо це важко. Я працювала як з матеріалом. Найбільше пригадується історія мами «Італьянця». З одного боку в цій історії біль тих, хто втратив когось. Ще історія «Лунатіка»… Я ж не була там, але в історіях перетинаються люди, то вимальовується картина.

Дар’я Бура: Яка кінцева мета проекту?

Макс Левін: У нас є портфель проектів. Спочатку хотіли зробити просто сайт з історіями. В 2016 році ми зробили 20 історій, наразі прикинули, що маємо близько 70-80 героїв буде. Це не тільки батальйон «Донбас», це і ЗСУ, і «Дніпро-1», «Світязь». Це буде на сайті. Важлива складова – переклад на англійську, ми це будемо презентувати 29 серпня. Це дуже важливо, бо існує інформаційний вакуум, за кордоном в тому числі. Про іловайську історію знають за кордоном більше з російського боку. Також ми плануємо створити документальний фільм, в якому центральною буде не чиясь конкретна історія, а історія про точку неповернення, коли Іловайськ став точкою неповернення для тих, кого торкнулась ця історія, для сімей загиблих. Для хлопців, які пройшли Іловайськ. Наприклад, під Червносільськом було багато поранених і хтось вирішив виходити, залишивши їх, хтось зрозумів, що не зможе потім їм дивитися в очі і  залишився з ними, потрапив в полон, ще рік був в полоні – особистий вибір.

Петро Цимбал: Зрозуміло, що все одно будуть незгодні, тому кіно – це емоції, які важливіші, щоб повірити цим людям, повірити, що так і було. Факти, як такі, деталі, могли сприйматися інакше. Є історії, які збігаються, є усвідомлення того, що не всі рішення були зроблені вірно, але одне рішення ними всіма було прийняте правильно – це рішення піти на війну. Через ці історії ми хочемо розказати про це шлях людей, через їхнє сприйняття, ніж через факти.