Проєкт Donbas Frontliner — інтерактивно та мобільно про події на лінії фронту

Проєкт Donbas Frontliner — інтерактивно та мобільно про події на лінії фронту

Про ідею створення та розвиток репортерського медіа на лінії фронту Donbas Frontliner в ефірі Армія FM розповіли його учасники  військовий фотограф Андрій Дубчак, журналістка, письменниця та парамедик Олена Максименко та репортерка Єва Фомичева.

 

 

 

Donbas Frontliner незалежне репортерське медіа про військовий конфлікт та гібридну війну РФ проти України. Одна з його головних інновацій інтерактивність. Тобто репортери завжди на зв’язку через Facebook та Instagram. Вони анонсують свої поїздки та теми. Таким чином завжди можна ставити питання через репортера, уточнити, порадити та підказати.

Наталія Шмарко: Тож як виникла ідея створення такого медіа?

Андрій Дубчак: Я досить давно працюю як репортер, стрімер, фотограф, і в якийсь момент чітко розумів, що бракує медіа, яке працюватиме на лінії фронту для соціальних мереж інтерактивно. Ідея реалізувалася за допомогою проєкту «Спільнокошт» фонду «Відродження». Ми вже тричі їздили на фронт у дво-тритижневі відрядження, щоб показати повну картину регіонів.

Наталія Шмарко: Хто входить до складу вашої команди?

Андрій Дубчак: Мої напарниці Олена Максименко та Єва Фомичева займаються написанням текстів, фотографією та соцмережами. Я, окрім перерахованого, опікуюсь ще й координацією проєкту.

Наталія Шмарко: Андрію, на вашу думку, наскільки такий проєкт актуальний нині для України?

Андрій Дубчак: Ми через фото, відео та текст висвітлюємо події не лише українською, а й англійською мовами, тож нині ми чи не єдине джерело англомовної інформації в реальному часі для закордонних аудиторій.

Наталія Шмарко: Олено та Єво, як ви прийшли в проєкт і вирішили допомагати нашим армійцям?

Єва Фомичева: Із «Фронтлайнером» я з цього літа. Давно хотіла працювати з темою війни. Коли знайшла Андрія, запропонувала свою допомогу. У вересні була у відрядженні з колегами, і це мій перший досвід роботи на фронті.

Олена Максименко: Темою війни займаюсь із 2014 року. Для мене питання полягало в тому, як я можу бути корисною. В 14-му році намагалася піти в Збройні сили бійцем, мене нікуди не взяли, тож вивчилась на парамедика, приїхала в добробат. Але оскільки в мене була камера, комп’ютер і відповідний досвід роботи, а парамедиків у 15-му році вистачало, то мені запропонували висвітлювати діяльність батальйону. Через рік я почала їздити на фронт як воєнкор, співпрацювала з різними виданнями. Коли торік мені Андрій запропонував приєднатися до проєкту, я погодилася без вагань, оскільки в мене була пауза в поїздках на фронт і дуже хотілося повернутись до цієї теми. Крім Donbas Frontliner, пишу для інших медіа, але це теж ветеранська тематика.

Наталія Шмарко: Прочитала на сторінці Donbas Frontliner, що усі фотографи, які знімають постріл гармати, мріють зафіксувати момент виходу снаряда зі ствола. Наскільки я розумію, таке під силу навіть не усім професіоналам, де навчитись мистецтва?

Андрій Дубчак: Хто хоче, той навчився. Я фотографією зацікавився під кінець Майдану і все дізнавався з інтернету, практики і Київської школи фотографії.

Єва Фомичева: Для мене фотографія це захоплення з дитинства, яке зараз переростає в щось більш ґрунтовне і масштабне.

Наталія Шмарко: Якщо проаналізувати роботу в проєкті Donbas Frontliner, що дається найважче?

Андрій Дубчак: Репортерство це не просто поїхав і зробив фото, адже треба десь знайти гроші, спланувати, в поїздці ризикувати життям. Дістатися по вбитих дорогах до передових позицій і потрапити на них теж важко. А далі сфотографувати, обробити. Скрізь, де є загострення на фронті, ми намагаємось потрапити, щоб передати інформацію аудиторіям України та світу.

Олена Максименко: А для мене це вигорання. Ледь не в кожній поїздці я собі обіцяю, що це буде востаннє, хоча я дуже люблю роботу і викладаюсь сповна. Як інтроверту, перебувати постійно з людьми мені важко, але все одно розумію, що буду їздити далі. Мені часто доводиться працювати і з жертвами насильства, і з людьми, які пройшли полон, якийсь час здається, що я вже емоційно зашкарубла, але потім прориває.

Наталія Шмарко: У вас чимало фото не тільки бійців зі зброєю, під час виконання завдань, а й армійців із тваринками.

Андрій Дубчак: Лінія фронту це життя, це люди передусім, а не зброя і постріли. Зазвичай це закриті чоловічі колективи, які довго перебувають на позиціях. І там вони займаються, серед іншого, буденними речами: пранням, приготуванням їжі, копанням окопів. А щоб була якась розрада, люди заводять домашніх улюбленців.

Наталія Шмарко: Які плани щодо розвитку проєкту Donbas Frontliner?

Андрій Дубчак: Проєкт набирає обертів. У плані масштабування до двох команд, які працюватимуть вздовж лінії фронту з цивільними, також передбачене соціологічне дослідження регіонів щодо вибухонебезпечності.

Наталія Шмарко: Чому обрали саме такий формат роботи багато фото і короткий текст?

Андрій Дубчак: Загалом це тренди соцмереж. А ми ще й робимо це інтерактивно. Коли їдемо на лінію фронту, досить часто, особливо в Інстаграмі, запитуємо в читачів, що дізнатись у військових, що показати в певному населеному пункті. І вони розповідають про проблеми та дають контакти людей.

Наталія Шмарко: Фотографії, які робить ваша команда, представлені на різноманітних виставках, які з них можна відвідати нині?

Андрій Дубчак: Ближчими тижнями буде відкрито виставку у Харківському національному університеті імені В. Каразіна «Донбас. Лінія фронту». Думаю, це буде цікаво українським та іноземним студентам, бо в Харкові насправді дуже мало знають про війну. Та й загалом в Україні, на мою думку, бракує не сухої статистики, а картинки життя звідти.