Служба за призовом має бути для чоловіка — обов’язком, а для жінки правом, — Олена Білозерська

Служба за призовом має бути для чоловіка — обов’язком, а для жінки правом, — Олена Білозерська

Чи місце жінці на війні, як здобути перемогу на інформаційному фронті та яким буде продовження книги «Щоденник нелегального солдата» в ефірі Армія FM розповіла офіцер запасу ЗСУ Олена Білозерська.

 

 

 

 

 

Ірина Сампан: Ірино, ти нещодавно звільнилась у запас, як почуваєшся у статусі «ветерана»?

Олена Білозерська: Ще не встигла оговтатись, бо тільки демобілізувалась. До того ж, хворіли батьки на Ковід. Мама й досі не одужала. Але якщо знову почнеться гаряча фаза війни, то я буду там, і проблеми зі здоров’ям мені не завадять.

Ірина Сампан: День захисника України — про що для тебе це свято?

Олена Білозерська: Принаймні раз на рік всі люди в Україні чують про те, що в нас досі точиться війна. Погано, що лише раз на рік, але краще так, ніж ніколи.

Ірина Сампан: Як ти ставишся до традиції дарування на це свято, як це було на 23 лютого, усіляких чоловічих наборів або привітання хлопчиків у школах?

Олена Білозерська: Є прекрасна фраза, на жаль, не моя: «Не всі чоловіки — захисники України. Не всі захисники України – чоловіки. І не всі захисники і захисниці України — військові». Повна маячня, коли хлопчикам вручають в цей день подарунки в школах. Дитина може бути захисником України, тільки якщо вона вже допомагала дорослому в якійсь волонтерській діяльності і так далі. Мені загалом не подобаються гендерні свята, адже є професійні, є державні.

Ірина Сампан: Цьогоріч до Дня незалежності пройшла окрема колона жінок-ветеранок. Це була спроба виокремити у ветеранському русі саме жіночий і чи можна сказати, що жінки у війську стають більш видимими?

Олена Білозерська: Стають видимими. І думаю, вся діяльність жіночого ветеранського руху саме на це спрямована. Дівчата мали дуже крутий вигляд, йдучи у коробочці ЖВР. Мені не все подобається, що дівчата роблять, але я ставлюсь до них з великою повагою.

Ірина Сампан: Одна з торгових марок до Дня захисника України ініціювала проєкт «Жінка-воїн в першу чергу жінка». Були зроблені фото жінок у військовій формі і в білизні. Як ти зрозуміла суть цього проєкту?

Олена Білозерська: Режисер фільму «А зорі тут тихі» у спогадах писав, як було важко змусити акторок оголитись перед камерою. Але це було потрібно, щоб показати, що кулі на війні шматуватимуть не просто людське, а жіноче тіло. Щоб показати саме жінку на війні.  Можливо, тут щось подібне.

Ірина Сампан: А це не є думкою про те, що більше шкода жінок на війні?

Олена Білозерська: З точки зору переважної більшості чоловіків, їм дуже шкода жінок. От коли командир, не пускаючи жінку-військовослужбовця не передову, каже: «Коли тебе вб’ють, як я далі житиму?» Бо жінку сприймають найперше як матір. Але всіх шкода — і чоловіків, і жінок.

Ірина Сампан: Жінки, які воювали під час Другої світової, опісля приховували свою участь у війні, тоді як чоловіки хизувалися нагородами. Як думаєш, чому так відбувалося тоді і яка ситуація зараз?

Олена Білозерська: Тоді жінок, які пройшли фронт, у суспільстві сприймали як повій, бо вони, можливо, жили з кимось поза шлюбом. Зараз ситуація змінилась, але все одно стереотипи не зникають. Наприклад, на мої ролики в Ютюбі вата пише «повія». Я на неконструктивну критику ніяк не реагую і нікому нічого не пояснюю. Це стереотипи, що є суто чоловіча і суто жіноча діяльність. Я за золоту середину. На мою думку, служба за призовом має бути для чоловіка — обов’язок, а для жінки право. Якщо вона хоче — будь ласка, але примушувати її ніхто не повинен. Бо є інтереси держави і нації, згідно з якими чоловіки мають бути вояками, а жінки — народжувати дітей.

Ірина Сампан: На твою думку, як має реагувати суспільство на те, що на сьомому році війни більшість каналів у нас є трансляторами російських ідей і думок і якою має бути наша контрпропаганда?

Олена Білозерська: Щоб робити якісний продукт і виграти інформаційну війну, треба багато грошей. Можливо, в нас їх стільки немає. У нас працюють швидко і неякісно. Треба змінити підходи. Моя улюблена притча. Подорожній зустрічає по черзі трьох людей, які везуть каміння. Він кожного питає, що той робить. Перший каже, що везе каміння, другий — заробляє родині на хліб, а третій — що будує храм. Тож треба працювати так, ніби ти будуєш храм. Якщо кожен буде робити свою справу якісно, може, не така катастрофічна ситуація із пропагандою буде.

Ірина Сампан: А який має бути стратегічний напрям: Росія — погано, НАТО — добре?

Олена Білозерська: На мою думку, НАТО — це вимушений засіб для захисту від Росії. Якби Росія десь зникла з карти світу, то навіщо нам це НАТО. А взагалі я за Україноцентричну Європу. За Україну, на яку будуть рівнятися молоді європейські держави, зокрема країни Балтії.

Ірина Сампан: Як сьомий рік поспіль ЗМІ повинні «тримати» тему війни?

Олена Білозерська: Постійно не  можна боятися, до всього звикаєш. Людина зацікавиться війною тоді, коли війна зацікавиться нею. Якщо буде загострення на фронті, якщо буде мобілізація тотальна, якщо закриють кордони, щоб не втікали від призову, тоді люди дуже швидко зацікавляться війною. А все, що ми можемо зараз, — це робити інтерв’ю з військовими, писати книжки, знімати фільми. І робити це все якісно.

Ірина Сампан: Ти пішла на фронт в складі добровольчого батальйону «Правий сектор», потім це була УДА, а далі батальйон морської піхоти. Наскільки важко вливалася в структуру збройних сил?

Олена Білозерська: Дуже важко. Армія і добробат — це небо і земля. В армії є й позитивні моменти, наприклад соціальна захищеність, зарплата. Бо ми воювали в добробатах без грошей, без статусу УБД. В армії все може бути класно, але якщо тобі трапляється поганий командир, то один негідник може переламати тобі життя. Оце найбільший недолік я бачу в армії. В добробаті ти одразу підеш від такого командира.

Ірина Сампан: Із 2014 року ти воювала як снайперка, але в батальйоні ти чомусь змінила вид діяльності?

Олена Білозерська: Добровольчий підрозділ закінчував  своє існування. Стало зрозуміло, що ми підемо на контракт із ЗСУ. Тоді з’явилась можливість для людей із вищою освітою закінчити офіцерські курси і отримати звання «молодший лейтенант».  Коли я мала навчатись на курсах, не можна було обирати собі військовий фах, тільки на артилеристів навчали. Тож в мене не було вибору. Спершу після навчання я думала піти в замполіти. Але коли я одна за всю історію факультету закінчила курси на відмінно (для цього мені довелося спати лише кілька годин на добу і добряче пахати, адже я яскраво виражений гуманітарій), то подумала, що, може, в мене і артилерія вийде, якщо вийшло навчання.

Ірина Сампан: Ти свідомо відходила від снайперської діяльності?

Олена Білозерська: Я дуже довго вірила, що якщо артилерії не даватимуть працювати — а це трапляється часто, — то я братиму свою гвинтівочку «Галюсю» і йтиму працювати. Але не судилось.

Ірина Сампан: Ти казала, що гуманітарій, але ж снайперське потребує математичних здібностей?

Олена Білозерська: Там мало математики. Снайперське мистецтво — це про інше: про відповідний темперамент, про терпіння, дику впертість і виваженість.

Ірина Сампан: Яким ти бачиш ворога?

Олена Білозерська: Це такий самий солдат, як і я, який воює за іншу державу. Існування їхньої держави означає загибель нашої, через те ми один в одного стріляємо. Цей конфлікт, я вважаю, немає невійськового вирішення. Ненависті до них в мене жодної немає. Буде мир, я з ними можу й чаю попити.  А от військових злочинців треба дуже суворо карати.

Ірина Сампан: Ти служила зі своїм чоловіком в одному підрозділі. Що важче — служити разом чи підтримувати його вже на відстані і в іншому статусі?

Олена Білозерська: Коли я тут, а він — там, однозначно важче, бо переживаєш за рідну людину. А коли були обоє на фронті — це правильно.

Ірина Сампан: А чи не було проявів гіперопіки, коли ви служили разом?

Олена Білозерська: Якщо мене не брали кудись, то не тому, що я його дружина, а тому, що фізично десь щось не дотягувала. Коли ми ще служили в УДА, всі мали якісь відзнаки, крім мого чоловіка і мене. Бо він був командиром підрозділу і нагородження ніколи не подавав себе, мене і нашого сина.

Ірина Сампан: Чоловік Олени — Валерій Воронов, легенда партизанського, унсовського і добровольчого руху.

Олена Білозерська: Так, його позивний «Вольф». Він воював в Абхазії в дев’яностих на боці грузинів. І от грузини вирішили вручити всім українцям почесний орден. Нагороду отримали всі унсовці, крім мого чоловіка, який подав усіх на нагородження, крім себе. Тому гірперопіки через те, що його жінка, не могло бути.

Ірина Сампан: В одному з інтерв’ю ти сказала, що вже пишеш продовження «Щоденника нелегального солдата», це правда?

Олена Білозерська: Так книга досить-таки важкезна. Колекивний герой – мій підрозділ, який діяв з 2014 по 2017 рік в складі спочатку «Правого сектору», а потім Української добровольчої армії. Викладені всі наші будні у формі щоденника. В продовженні значний шматок буде про мою службу у Збройних Силах України.

Ірина Сампан: У кожної людини є якась суперсила, коли вона поповнює свої ресурси, бо робить якусь важливу справу. Яка суперсила в Олени Білозерської?

Олена Білозерська: Мені подобається робити якісно те, що в мене добре виходить, і ділитися ним із людьми.