Танкіст Іван Берташ про підбиті два ворожих танка та бій за Логвинове 

Танкіст Іван Берташ про підбиті два ворожих танка та бій за Логвинове 

Танкіст Іван Берташ у 30 окремій Новоград-Волинській Рівненській механізованій бригаді служить з 2013 року. Фактично за півроку до того, як почалася війна на Сході України. 

З 9 по 12 лютого 2015 року на Донеччині тривали запеклі бої за Логвинове. Це місто було захоплене бойовиками. Іван зі своїм екіпажем брав участь у тих подіях.

Яна Холодна: На той момент, коли ви пришйшли служити у бригаду, чи очікували, що доведеться воювати?

Іван Берташ: Якщо я обрав професію військового, то  я повинен був готуватися до цих подій. Але ми не очікували нападу саме від Росії. Готувалися до війни з будь-ким.  І вірили, що вони будуть нашими созниками.

Яна Холодна: За весь час, який провели на полі блю, так би мовити, чи зустрічалися з представниками російських військ? 

Іван Берташ: Особисто я не міг з ними зустрітися, бо я був у танку. Особистісного контакту немає. В танку мало що видно. І щоб брати когось в полон, такого в мене не було. Але танки їхні бачив. Я упевнений, що людина, яка сидить в танку вона не може бути звийчаними шахтарем.  Адже потрібно, по-перше, навчання пройти не таке вже й легке. 

Яна Холодна: До речі, про навчання. Чи довелося застосовувати теорію, якої вас учили у військовому виші на практиці, вже тут на фронті?

Іван Берташ: Якщо говорити про цю війну, то вона не широкомасштабна, слава Богу, а гібридна. У свою чергу ми вчили в академії, коли бригада на бригаду наступає. Тут таких операцій не було. І надіюся, що не буде. Тут дія одного-двох танків, максимум взводу. А це ми проходили на першому курсі. Тоді ми були «зелені» молоді і не розуміли, що нам розказують. Розуміння приходили на наступних курсах - але то вже був рівень батальйону. 

Яна Холодна: Пам’ятаєте свій перший бій?

Іван Берташ: Найперше я запам’ятав, коли ми вийшли на околиці Степанівки з розвідкою. Це був 2014 рік. Розвідка контролювала, що буде їздити по дорозі. Я зайняв позицію зверху. Ми стояли. Проїхало пару машин. Потім прилетіли пара мінометів. Це був перший раз, коли я побачив як вони прилітають. Я перший раз нічого і не зрозумів толком. Але це перше, що вразило. Ми звідти вийшли. Зібрали максимальні сили і пішли знову на Петрівськ, Степанівку. Йшла колонна танків, ми в ній. По праву сторону - село. І ми майже пройшли його повністю танковою колоною.  А з лівої сторони пішла піхота на БМП . І коли ми вже майже пройшли село, то побачили як зі сторони начеленого пункту Маринівка виїхав мікроавтобус. На шаленій швидкості він пронісся. Ми подумали, що може поспішають місцеві кудись. І тут цей автомобіль паркується. З нього вибігають люди і в цивільному, і в камуфляжі. Але всі вони зі зброєю. Гранатомети, зокрема. Починаємо виходити на зв’язок, з’ясовувати хто і що - незрозуміло. Але не наші. Ми їх знешкодили. 

Яна Холодна: Але ж вам загрожувала небезпека? Вони ж були зі зброєю…

Іван Берташ: Суть в тому, що  перший танк зупинився. А ми не повинні зупинятися. Колонна в місті має рухатися. Бо ми можемо стати мішенню. Тому максимально швидко наша задача була пройти цю ділянку. В місті. Я обігнав його. Проїхав вперед. І як мені потім розказали, що над моїм трансмісійним відділенням просто пролетіло РПГ. Ну і вони швидко припинил це. Там потім все затихло.  Це був один із перших таких подій, які запам’яталися. 

Яна Холодна: Завжди цікаво було, чому на початку війни танки називали «утюжками», потім стали «мішками». З чим це пов’язано?

Іван Берташ: Спочтаку так називали, бо фактично «утюжим» ворога і прижимаємо його якомога ближче до землі. Потім уже десь з Лутугіно нас почали називати «мішками». Можливо, тому що ми здорові і можемо дати нормально по зубам. 

Яна Холодна: До речі, ви воювали на Т-64 і фактично воювали проти Т-72, які були у ворога.

Іван Берташ: В Дебальцевому - так. Але до того ми бачили у них і Т -64. Звідки вони їх взяли - не знаємо. 

Яна Холодна: Але коли у них з’явилися Т-72, яких на озброєнні в українській арміїї тоді не було. То звідки ж вони взялися на полі бою?

Іван Берташ: Ну точно не шахтарі з копанок дістали.  Та й взагалі потрібні навики аби вміло користуватися такою технікою. І ясно, що тоді ми вже розуміли, що воюємо з російськими військами. Прості люди не знайдуть ні танк, ні зброю.

Яна Холодна:  Тоді у 2014-2015 роках, коли  йшли запеклі бої, то все працювало в комплексі. Піхота, артилерія, танки. І саме танкісти дуже часто прикривали піхоту.  Наскільки важлива координація усіх сил?

Іван Берташ: Танк рахується яу ударна сила. У нього ж калібр. А піхота, можна сказати - це очі танка, бо танкіст вузько бачить. І все просто: піхота прикриває нас, а ми - піхоту. На полі бою всі важливі. 

Яна Холодна: 12 лютого 2015 року відбулися бої за Логвинове. Стратегічно важливо місто, яке ми мали б втримати. Іван Берташ брав безпосередню участь у штурмі цього міста, і навіть у той період підбив два ворожі танки. Але те місто стало для вас і трагедією. Чому? 

Іван Берташ: Саме Логвинове ворог перекрив ще 9 лютого. Увечері воно було вже не наше. І упродовж трьох днів підрозділи 30 бригади намагалися його розблокувати. Вже 12 лютого прийшли нам на допомогу інші підрозділи: і 24 бригада, і 79, і 1 танкова. 12 лютого  о 5 ранку ми отримали завдання і поїхали. З нами був ще один танк. Наше завдання було підтримати піхоту, яка буе зачищати те місто і нанести максимальне вогневе ураження противнику, який там знаходиться. Інформація розвідувальна у нас уже була. І було розуміння - звідки краще знайти. Ми зайшли з центральної частини села. 24 пішла справа, 70 - зліва. Ми вийшли на пагорб і якби контролювали це село. Піхота мала заходити через болотисту місцевість. Але, на той час, капітан Гринюк (Володимир Гринюк - Герой України) сказав, що через болото не підуть, бо можуть сісти і повідомив, щоб ми чекали і прикривали раптом що.  Ми тримали на контролі ситуацію і побачили, що один ворожий танк поїхав у сторону 24 бригади. Звісно, що ми по ньому відкрили вогонь. Він одразу вибухнув. Далі спостерігали. По населеному пункту почався рух. Повиїжджали машини. Ми розуміли, що маємо прикривати наших. Тому забезпечували вогневу підтримку. У нас закінчувалися боєприпаси. Нам потрібно було поповнити запас. ми їх поповнили і вже поїхали до капітана Гринюка. У нього був АГС і вони не могли подавити одну вогневу точку і просунутися вперед. На той момент по нам, в тому числі, уже працював танк, який за 15 хвилин виїхав. Ми його потім знищили. На той момент, наша атака була неочікуваною для ворога. Це вже потім вони зібралися із силами. 

Яна Холодна: я знаю, що ви з ісвоїм екіпажем потрапили на «мінний» шлагбаум. Як це трапилося? 

Іван Берташ: Вийшло так, що ми робили декілкьа заходів. І в один із них у нас заклинила передача боєприпасів. Ми від’їхали у безпечне місце аби швидко розібратися з проблемою, ну і власне, полагодити. Коли ми все привели до ладу, повернулися до населеного пункту. Надійшла інформація, що один з підрозділів потребує допомоги, бо з Калініно вже йшли танки ворожі. Ми поїхали на підмогу нашим. І вишло так, що проїхавши через місток, була відкрита місцевість. Поле. За ним посадка і зупинка. Я вирішив на дуже великій швидкості проскочити поле і заїхати в посадку аби не стати живою мішенню. Ствол танка був направлений на поле, у бік противника. І раптом буквально в останні секунди я побачив міни. Закричав механіку - Стій! Машина пішла юзом. Я приготувався до вибуху. Вчепився фактично «зубами» у те, що було поруч. Пролунав вибух. Я навіть не пам’ятаю, як вибрався звідти. Одному Богу відомо. Пам’ятаю, що біля танка лежало дві людини. Один говорив, інший - мовчав. Чи живий він був чи ні, я так і не зрозумів. Я до них звернувся і попросив їх допомогти витягти моїх побартимів з мого танку, бо він горів. На той момент від вибуху мені попекло очі, і я майже не бачив далі 2 метрів. Вони говорили російською мовою. І я не одразу зрозумів, що це був противник і, власне, це саме ті, хто можливо підклав нам той мінний шлагбаум. Вже потім у шпиталі, аналізуючи, я прийшов до такого висновку. На той момент я не міг самостійно витягти хлопців. Опіки були на обличчі, руці. Осколком посікло ногу. На моє прохання допомогти витягти хлопців, вони відмовлиися. Сказали що вони чи то «300-ті», чи то «стрєляниє» російською мовою. Потім я у них ще попросив «Налбуфін» (знеболювальне) дати мені вколоти. Вони мені нічого не дали. Почали розпитувати хто я такий, звідки. І в цуй момент пролунав вибух мого танку. Тоді я поповз в ту сторону, звідки приїхав. Це метрів 600. Доповз до наших, це була 79 бригада. Я ще дмав тоді, що ті двоє - це наші з 79-ки і сказав десантникам типу поїдьте заберіть своїх. Після цього мене доправили у шпиталь.  

Усього у період з 9 по 12 лютого під час боїв за Логвинове Іван Берташ підбив два ворожих танка. Після лікування та реабілітації він повернувся на службу у 30 бригаду, де служить до цього часу.