ТАНКІСТ РОМАН МАРІНОВ: ХЛОПЦІ ДУМАЙТЕ ЯК МАЄ ВИГЛЯДАТИ «ХЕППІ ЕНД» І ЗРОБІТЬ ЙОГО СВОЇМИ РУКАМИ!

ТАНКІСТ РОМАН МАРІНОВ: ХЛОПЦІ ДУМАЙТЕ ЯК МАЄ ВИГЛЯДАТИ «ХЕППІ ЕНД» І ЗРОБІТЬ ЙОГО СВОЇМИ РУКАМИ!

Сергій Жуковський: У 2015 році ці дні лютого були найгарячіші у протистоянні України і Росії поблизу Дебальцево. І ми запросили до нас у студію безпосереднього учасника тих подій. Роман Марінов колишній військовослужбовець  30-ої окремої механізованої бригади. Але спершу таке запитання - як так сталось, що ви там опинились? Я маю на увазі чому не пожежник, чи не космонавт? Чому армія?

 

Роман Марінов: Якось так склалося життя, хотів вступити до інституту, але там сказали, що було б не погано мати армію «за плечима». В армії мене відправили до спорт-роти. Потім з спорт-ротою щось не вийшло і мене під шумок з усіма іншими – в танкісти. І з квітня 2010 року я служив на контракті в 30-ій окремій механізованій бригаді.

Сергій Жуковський: Розкрийте секрет, що то за інститут був, куди збирались, ким хотіли бути?

Роман Марінов: Юридичний. Був мозок і можна було його використовувати. А от вийшло так, що з армією зв’язався. От якось в голові себе налаштовував, що здатен зламати стереотип тупуватих військових.

Сергій Жуковський: Щоб бути танкістом потрібно розумітись на техніці і бути низького зросту?

Роман Марінов: Я невеликий в принципі, середнього зросту. У нас були навідники по 1.98 м. Він в три рази згинався. Навідник по професії має бути самий маленький. Йому так зручніше буде цілитись. Були хлопці майже 2 метри зростом і стріляли нормально.

Сергій Жуковський: З чого починається навчання майбутнього танкіста?

Роман Марінов: З себе. Більше на себе покладався, тобто взяв книжку і читаєш. Я з механіками рік займався, щоб навчитись їздити. Я сидів у незаведеному танку передачі клацав. На всі кнопки натискав, і запам’ятовував послідовність. Пізніше, коли заявилася можливість, коли не було людей, я сів і поїхав.

Сергій Жуковський: Перші враження? Як керувати такою технікою?

Роман Марінов: 700 коней тебе от-так тягнуть! Які ще перші враження… Ти в цей момент взагалі ні про що не думаєш. В тебе від адреналіну аж через ніс тече!!!

Сергій Жуковський: Як ви потрапили в район проведення АТО?

Роман Марінов: 2014-й рік. Нас вигнали зразу на навчання в Рівне. Ми тоді вже розуміли, що якийсь «заміс» намічається. Туди ж 95-та окрема десантно-штурмова бригада перша поїхала, а ми відразу за нею, на її зміну поїхали. Постояли у Криму, це Артемівський напрямок. Потім нас підмотали і чи в липні, чи в серпні відправили нас в «Рейд». Взагалі ніхто нічого не знав. Якщо у піхотинців був якийсь вибір, то у нас не було. Піхотинців можна замінити, спіймати когось хто вміє з автомата стріляти образно і все. Рівень підготовки тоді залежав більше від індивідуальних якостей. Були звичайні люди. Ми траву до цього рвали частіше, ніж тримались за якусь зброю.

Сергій Жуковський: От тоді в «Рейді», коли перша сутичка відбулась?

Роман Марінов: Перший раз це була Савур Могила. От саме перша, коли ми ротою заїхали і Савур Могилу взагалі перевернули. У нас був дуже хороший командир роти на той час. Всі йому вірили як собі. Ніколи не було такого, щоб він щось сказав, а його хтось не послухав. Такого взагалі не було. Вінник Іван Іванович. Не знаю, зараз він напевно підполковник. Я бажаю, щоб він був підполковником. І вийшло так, що поки колона розверталась, перед Савур Могилою, я виїхав у самий перед, виходить ближче до супротивника. Став ромбом. Дав колоні розвернутися. Саме в цей момент ми збили першу ЗУшку. Перше, що ми розбомбили це ЗУшка. Вона відразу загорілася! Та ти що емоції! Свято було! Три Нових Роки відсвяткували!

Сергій Жуковський: Це виходить перший влучний постріл був?

Роман Марінов: Та там промазати нікуди було. Така щільність була і техніки і людей, що там навіть… Ми до цього було, що під обстріли потрапляли і це був як момент помсти. Перший обстріл він запам’ятався. Пристосовувались… Були не лише такі турботи. Було навіть елементарне. Якось заїхали до Степанівки. Виїхала от так от Газєлька на мене, і я стою, і не розумію там наші десантники, чи не наші. Форма така сама. Я на зв'язок, кажу – хлопці, це наші? – зараз розберемся! А вони ж усі і починають розбігатися, ну ми Газєльку ту звичайно спалили і потім в їх сторону нормально пошмаляли, але походу вони вже пішли. Поки прийняли рішення вони ще встигли по моєму командиру взводу з РПГ вистрілити, але йому поталанило – снаряд над кормою пролетів.

Сергій Жуковський: А у ваш танк влучання були і які при цьому відчуття в середині?

Роман Марінов: Ніяких взагалі! Якось ми не вписалися у поворот, і за рахунок цього ми стояли під великим кутом. Тут дідусь, цивільний, вирішив пульнуть в нас з РПГ, а потім ще дістав СКС і з нього почав стріляти в повний зріст. Не пам’ятаю, це десь було. Дєд, у синій сорочці. Він зрозумів, що це його «хеппі енд».

Сергій Жуковський: Як ви потрапили у Дебальцево?

Роман Марінов: Тривалий час були на відновленні.  Потім зразу нас відправили на Піски. Це якраз аеропорт здали і ми ж мали його віджимати з 95-ою. Однак не вдалося. І потім нам сказали, – ви напевно тут будете зайві, поїдьте 128-ій окремій гірсько-піхотній бригаді допоможіть. Ми туди приїхали я відразу сказав, –  хлопці 30-ка приїхала, копайте ями глибші. У нас такого не буває, що ми кудись приїдем і у нас лафа.

Сергій Жуковський: А ви на одному і тому самому танку?

Роман Марінов: Ні, але з номерком везучим був. Перший танк всередині навіть фарба почала злазити через те, що я його цілував так. От він у мене золотий був. «Борисович» називався і на гарматі надпис «Неоспоримый». Взагалі не підводив, але ми його здали у кінці «Рейду». В Дебальцево я вже з іншим «Борисичем» вирушив. Номер той же самий залишився, тільки боротовий номер змінявся.

Сергій Жуковський: Розкажіть про бій з 72-ою?

Роман Марінов: Почався такий глобальний обстріл. Зазвичай він був 5 секунд десь між мінами, а тут почало 2-3. Зрозуміли, що вони до чогось готуються. Це пост «Балу» був. І от ми з п’ятої спроби добігли до танка, залетіли, зробили один постріл – там якийсь КАМАЗ з людьми виїжджав. Зробили постріл і виходить у мене обриває «ловушку», а я стою на дорозі без прикриття, без нічого. У мене під ногами лежить плита звичайна, нижче коліна, бетонна. Це все, що є із прикриття. Тобто мені єдине, що у дно влучити не зможуть. Я ж починаю виконувати маневр і розумію, що з усіх танків, що були на посту, тільки один наш екіпаж організовує оборону. При переміщені на позицію я побачив, що нікого немає і довелося за допомогою кулеметів відбивати наступ. Тут у нас гармату обірвало. Я ж тоді першу контузію і зловив. Викидував піддон з танку, а поряд стояла БМП. І просто в те БМП прилітає 120-мм, а ми от борт-до-борту стоїмо. Виходить вона мене справа і прикривала ця беха. Мені осколком лупить по пальцям, відламує два нігтя, але пальці на місці, слава Богу, і у мене паралізує руку. Щоб кинути снаряд мені треба підняти ловушку. Я правою рукою взагалі ніяк дотягнутись не можу. Я не міг снаряди закинути. Тому нам довелось короткими чергами приблизно по 75 патронів видавати в той Т-72, який виїхав навпроти на відстані десь метрів 600-800.

Сергій Жуковський: Це виходить ви танк налякали?

Роман Марінов: Виходить за рахунок кучності це розліт кожної кулі на кожні 100 метрів – метр, тобто на відстань на, яку вони до нас доходили десь 75-80 штук, залітає йому в корпус. В будь-якому випадку б’є якийсь трімплекс. Мені здається, що таки прибило трімплекс, вони перелякались і від’їхали

Сергій Жуковський: Як враження, Т-72 зустріти у тих умовах? Чи ви одразу і не розрізнили?

Роман Марінов: Там нема такого, що страшно і дуже страшно. Там страшно, коли ти знаходився поза технікою. Ти поза нею нічого не вирішуєш. Взагалі одиночними я стріляю добре, але на полі бою я одиночними погано стріляю. Я знаю, що я танкіст, що є місія. Чим ближче я до танку стою, тим впевненіше я себе почуваю. Там не було такого, що я побачив ці Т-72 і паніка. Паніка просто більше в тому, що я не міг рукою загрузити снаряд. Ствол стоїть перед тобою і от коли він влучить…

Сергій Жуковський: Скільки ви в Дебальцево взагалі провели часу?

Роман Марінов: До місяця. Виходили, вивозили пацанів. Я ще там з хлопців жартував! Коли погрузились я кажу: бригада? Відповідь: номера 128, 13… А я у відповідь 13 злізти! Хлопці з опущеними головами злазять, а я кажу та сидіть вже, то я жартую!

Сергій Жуковський:Тобто в таких умовах, наші бійці вміють жартувати, це все нормально. За весь період АТО тільки контузія, чи були ще поранення?

Роман Марінов: У мене за тиждень, як мені лікарі сказали, близько 4 контузій було. Там просто на такому адреналіні ходив, що не відчуваєш навіть, де ти знепритомнів.

Сергій Жуковський: Яке ваше враження про Дебальцево тих часів?

Роман Марінов: У мене напевно більше уваги забирав мій брат. Я більше про нього думав. Він  в Углегірську танк втратив. Тоді сказали, що він загинув. А потім мені подзвонили через декілька днів і сказали, що він живий. І от у мене якось брат з’їв усі емоції … В принципі у мене так завжди. У мене позиція була така, може хтось вважає цю позицію не правильною, але я думаю правильніше нікуди. Тобто якщо танкіст їде, допустим зі мною взвод піхоти. Я не командир їх  взводу, за них не відповідальний, але я можу зробити більше за їх командира взводу. І от я більше відволікався на повернення людей назад. Як досягнення я вважаю самий великий плюс який я зробив, я повернув більшу частину людей, які зі мною були. Екіпажі у мене взагалі всі вернулися. А про піхоту, не знаю, здається тільки декілька поранених було. Це я про тих, які зі мною працювали.

Сергій Жуковський: Так ви лікувались після Дебальцево?

Роман Марінов: Так. Як в Артемівськ приїхав, мене там закоротило відразу. Я потрапив у лікарню. З лікарні мене відправили до Харкова. З Харкова до Запоріжжя. Потім я пішов на комісію. Там і почались основні ускладнення. У мене зір пропадав. Потім слух. Потім я заїкався пів року. Потім не заїкався десь місяці 4 і потім знов заїкався пів року. У мене всі ускладнення були як по розкладу. Як тільки комісія закінчується – у мене кров з носу пішла і я не можу говорити. Сиджу му-му-му і все. І мене в психіатрію. Не бачиш – в психіатрію, не чуєш – в психіатрію, не говориш – теж. Я вже в психушці ходив як свій, мене там всі знали. Казали обходьте його стороною, це дуже небезпечний хлопець…

Сергій Жуковський: Ви з армії пішли виходить через здоров’я?

Роман Марінов:  Я зрозумів, що не протягну. Тобто я не зможу виконувати свої обов’язки. Не дай Боже закоротить! На полі бою кожна секунда важлива. Якщо мене в цей момент закоротить – я втрачу свого бійця, для мене це буде великим тягарем.

Сергій Жуковський: А чим зараз займаєтесь?

Роман Марінов: Останні пів року вдарився у сторону баррісти (готування кави на вулиці). Дійшов до певного піку у професії. Тобто у мене з’явилися і свої прихильники. Важкувато. За день 200-300 чоловік приходить і у тебе моральна втома божевільна. Можливо в майбутньому спробую іще якийсь проект.

Сергій Жуковський: З хлопцями своїми як часто бачитесь?

Роман Марінов: У деяких виходить зустрічатись. А у деяких не виходить і на секунду… Я туди збираюсь. От ми скоро хапаєм кавову машину і туди, щоб хлопців кавою напоїти. Щоб і не з пустими руками їхати та всіх побачити.

Сергій Жуковський: От поки туди не їдете, поки тут, пару слів хлопцям?

Роман Марінов: Хлопці тримайтеся! Вам по-любому там ще стояти і стояти. Думайте, думайте як має виглядати «хеппі енд», зробіть його своїми руками!