Техніка війни: народні бронезаводи
29 травня 2014 року, коли військовий журналіст Сергій Камінський потрапив на війну, на блокпосту в Ізюмі побачив саморобний броньовик нацгвардійців із позивним «Крокодил». Тоді він вирішив, що такі машини необхідно закріпити в історії і написав книгу «Народні панцерники», де зібрано розповіді про понад 75 машин. До вашої уваги спецпроєкт про два найбільших «бронетанкових заводи» України, які створили десятки таких машин.
Збираючи матеріал про шушпанцери, як ще називають саморобні броньовики, стало відомо про дві точки в Україні, де їх створили найбільше. Перше імпровізоване підприємство виникло на базі реконструкторів боїв Другої світової під Києвом, а саме у селищі міського типу Чабани. А другий завод сформувався за сто кілометрів від фронту, в селі Вербки, що на Дніпропетровщині. Вони мають різну історію, але мета спільна – чим тільки можна, захистити українського воїна від російської агресії.
Юрій Фанигін (історик та екскурсовод): Не будь-яка армія з таким піде воювати, наступати. Це лише намагання себе захистити і намагання навіть ментально захистити тих, хто тобі близький і рідний. І тоді для нас бійці стали близькими.
Весною 2014-го, коли у наших силовиків не було малогабаритних броньовиків, а штатні бойові машини ламалися і кипіли ще по дорозі на Донбас, добровольці майже не отримували технічного оснащення від держави. Максимум автобуси та вантажівки з народного господарства.
Ігор Ткаченко (ветеран 11-го батальйону ТрО «Київська Русь»): В липні ми отримали БТР-70, але вони старенькі, дуже неповороткі. Не вистачало мобільних легкоброньованих транспортних засобів. Батальйон був розкиданий, тоді воювали блокпостами. За день для того, щоб об’їхати всі блокпости, це було десь 100-120 кілометрів.
Волонтери ж орієнтувались на мобільніший транспорт, зокрема «євробляхи», який не попросить десятків літрів пального, щоб з’їздити по воду. Передавали і хенд-мейд броньовики, які були на вагу золота. Такі шушпанцери не назвати надшвидкими. Та коли стрілка спідометра сягає за шістдесят, то навіть професійному ворожому снайперу годі вцілити. Особливо якщо є якась броня і вона наварена під кутами.
Валерій Доліновський (ветеран 11-го батальйону ТрО “Київська Русь”): В 2014 році не було стабільної лінії фронту. Все на блокпостах, на опорниках і ДРГ засідки. І ці машини виконували роботу, супроводжували колони. Вони завжди озброєні ДШК були. Що треба, все підвозили.
Маючи знайомих, що пішли до 11-го і 25-го батальйонів «Київська Русь», представники торгової марки «Мілітарист» передали на війну техніку, яку раніше використовували для страйкболу. По два БТРи, ЗІЛи, «шишарики» та УАЗи. Так столичні реконтруктори об’єдналися з офроуд-клубом «Ридван», щоб забронювати один із них.
Ігор Ткаченко (ветеран 11-го батальйону ТрО “Київська Русь”): Володя Пацера це з хлопцями. Волонтерська група така - «Ноги голуба». Макс М’ясников і компанія залучали спонсорів. УАЗ зробили легкоброньований. Багато у нього було назв, зокрема «Кузнєчик», «М’ясорубка». «Кузнєчик», «Коник» до нього прикипіло.
Тоді не вдавалося дістати бронелисти. Та навіть за такої удачі прайс на одну машину сягав би 15 000 доларів. От із бронесклом пощастило більше: німецький дідусь Шульц дізнавшись, що це для війни проти Росії, подарував кілька великих шматків.
Володимир Пацера (волонтер і реконструктор): Було дуже багато машин в 2014 році, повісили 18-20-міліметрову сталь звичайну. Вона упала на коліна і не поїде. Тоді постало питання, щоб воно їздило і ще й тримало кулю.
Тож, зрізавши з «чотириста шістдесят дев’ятого» 90% кузова, кияни взялися винаходити власний рецепт захисту, або так-званий «сендвіч».
Геннадій Храмов (волонтер і автомеханік): Была металлобаза, сталь-3. Мы просто стреляли по всему. Стреляли по металлу, фанере, пробовали, как ведет себя пуля, что она пробивает. Плюс еще мы смотрели историю югославского конфликта, у них было очень много самодельных машин, и смотрели, как бронировали они и из чего. И нашли максимально легкий вариант в тех условиях, в которых мы были.
Ігор Ткаченко (ветеран 11-го батальйону ТрО “Київська Русь”): Два листи металу, між якими вставлені два металеві кутки. І коли куля пробиває перший лист, з неї вже злітає оболонка і потім енергія гаситься цими кутками. Скільки ми стріляли, перевіряли на горі Карачун, наскрізних отворів не було.
З появою такого проєкту небайдужі земляки поповнили майстерню необхідним інструментом, зварювальним пристоєм і навіть плазморізом, бо ж болгарка не всесильна.
Володимир Пацера (волонтер, реконструктор): Це було літо, дуже тепло. Тому розбирали ми його тут. З цієї сторони ворота, загнали його туди,
в майстерню. Метал різали на вулиці, а ось тут його «варили».
Андрій Таран (Міністр оборони України): Не залишає байдужим доля механіка із позивним «Знахар», який долучився до створення одного з перших шушпанцерів 2014 року під назвою «Коник» на базі УАЗ. Саме він зображений на обкладинці книги. Тоді він не доробив машину, бо пішов на війну та загинув у Донецькому аеропорту. Але перед цим «Знахар» таки встиг передати колегам вказівки щодо проведення обряду, аби машину не брали кулі. Так і сталося! Жоден воїн не загинув у цьому імпровізованому броньовику, і він досі на ходу. Це вражаюча історія, яких у книзі Сергія Камінського багато.
Працювали над «Коником» 5 діб без упину. Завантажували близько четвертої ранку, і для транспортування диво-броньовика на Донбас обрали не менш чудернацький спосіб
Володимир Пацера (волонтер, реконструктор): Там є естакада для ремонту машин. Коли його відправляли, загнали ЗІЛ-131 «Мілітариста», який теж віддавали в 11-й батальйон. Поставили дошки і по дошках задом заїхали в кузов ЗІЛа, затентували його, бо фарба була свіжа і прилипала.
Бронегероя привезли на гору Карачун після звільнення Слов’янська. Там оснастили станиною і озброїли 12,7-міліметровим кулеметом ДШКМ. А ще автори передбачили варіант мінування шушпанцера з Чабанівського бронезаводу.
Сергій Камінський (військовий журналіст): «Коник» має особливу опцію, яку я не бачив на жодному саморобному або заводському броньовику. Це такі кронштейни під протипіхотні міни МОН-50 по всьому периметру - на випадок, якщо екіпаж потрапить в оточення.
«Коник» виконував завдання у Дебальцевому, вижив під час обстрілів у Фащівці та Чорнухиному. Словом, надивився багатенько…
Олександр Карасьов (співвласник ТМ «Мілітарист»): На нього навішали доволі масивний армор з металу. На мою думку, вийшла дуже тяжка машина. Підвіска УАЗа не розрахована на таку вагу, тому ламалась ходова, не витримував двигун.
На нещадних шляхах Донбасу і ралійна техніка б не витримала, тому не обійшлося без ремонтів. Та й двигун там був від сепарського донора. Головне, що машина виконала свої функції і досі на ходу. Чого не скажеш про більшість шушпанцерів початку війни на сході країни.
Сергій Камінський (військовий журналіст): Ми у Дніпропетровській області, в селі Вербки. На початку війни на Донбасі тут утворився народний бронетанковий завод. За ці сім років вони створили кілька десятків саморобних броньовиків, а загалом відремонтували 177 одиниць техніки.
Це село можна назвати кордоном між Донбасом та іншою Україною. Далі йде перша шахта і так вони шикуються аж до Ростова. За добу тут проїжджає по 120 автобусів із шахтарями.
Віталій Сенченко (волонтер): Найбільше на цій території стояло 17 машин. Народу було дуже багато, допомагали люди. Тут стояв БТР, там БРДМ, далі 66-й, сюди заїжджав ЗІЛ. Плит не було. О це палатка, вона вже згнила, вона стояла тут. Ми там робили БРДМи, цю ж робили мазду. Валера, він всіх їх фарбував. Приїжджали і серед ночі.
Координатор Вербківського бронезаводу Віталій Сенченко розповів, що бачив в Ізюмі броньовик «Крокодил» 1-го батальйону оперативного призначення Національної гвардії України імені Кульчицького. Вивчивши зовнішні доопрацювання і посидівши всередині, він надихнувся цією темою. Тож погодився спробувати сили, коли хлопці з цього ж підрозділу пригнали свій УАЗ. «Бобик» позбувся деяких елементів, а задню частину наростив на 80 сантиметрів. Завдяки подальшому бронюванню машина стала важчою десь на 300 кілограмів. Працювали над УАЗом у різний час 5-6 умільців. Не рахуючи безкоштовну допомогу, у його тюнінг вклали близько 7 000 гривень.
“Арізона” (водій машини): Завезли машину у Вербки. Через десять днів приїжджаємо, а там такий квадратний броньовичок, майже як у Леніна був. Потім деякі хлопці, які ним займалися, пішли на війну по мобілізації. Вже їм місцеві допомагали, чим могли.
Машина ж залучалася до звільнення Рубіжного, Сєвєродонецька й Лисичанська, також виконувала завдання у Дебальцевому і навіть помилково втрапила до окупованої Горлівки.
Юрій Фанигін (історик та екскурсовод): Люди - як в армії, так і в тилу - вперше з цим стикнулися і вчилися. Я сподіваюся, що українцям цього досвіду більше ніколи не буде потрібно.
Ще один витвір Ульянівського автомобільного заводу, але бортовий, у Вербках бронювали для Міжнародного миротворчого батальйону Джохара Дудаєва. Проте їм машина не підійшла. Знайти нових власників допоміг випадок. Столичний волонтер Мирослав Гай пошкодив передні колеса під Павлоградом і попросив про допомогу. Тоді він погодився переправити «Жука» з 6-міліметровою бронею до майбутніх ССОшників.
Мирослав Гай (волонтер): Волонтери Павлограда виконали своє завдання: зробили машину, яку ми передали 8-му полку спецназу. Хлопці завтра, ми сподіваємося, поїдуть на броньованій машині на бойове завдання. Разом переможемо.
Окрім своєрідного камуфляжу і тризуба, машина отримала логотип-оберіг від Народного бронезаводу з Вербків. Історія його виникнення майже казкова.
Віталій Сенченко (волонтер): Варили БРДМ, прилетіла голубка, сіла на зварника. Він навіть не зрозумів. І вона потім пів дня ходила по цьому БРДМу. Лупирь Олександр відганяв перший «Урал», це вже після УАЗа, то вони виїздили з аеропорту. Їх дуже обстріляли, але хлопці живі залишилися. Дзвонила жінка, дякувала. І якось воно співпало це все, і ми залишили його як оберіг.
«Диктаток» (фронтовий водій): Я був вражений, тому що, ви самі бачите, тут площадка - просто бетонні плити. Будемо казати, літні люди - шахтарі, колгоспники, пенсіонери - працювали по 12 годин на сонці: дядя Ваня, Коля. Я був вражений.
Бронювальники використовували все, що було під рукою. Щось везли волонтери та бійці, щось тягнули односельчани. Хто допомагав грошима, хто руками, а хто матеріалами… не завжди з магазину.
Віталій Сенченко (волонтер): До нас потрапила мазда, це був вже 14 рік. Холодно було вже, заморозки. Вона гнила, рама навпіл переламана. Не було матеріалу, і чоловік пожертвував ворота. Каже, мовляв, все одно перероблю. Ми зробили на нього кузов. Бійницю зробили спереду під кулемет, станок.
Чабанівський «Коник» на Донбасі виправдав сподівання, і можна було б робити такі далі. Проте війна змінювала свій характер, тож волонтери всіляко намагалися встигнути за потребами підрозділів. Вони осучаснювали власні напрацювання, хоча сталою залишилася традиція встановлювати кронштейни під кулемети від «Дяді Вані» та взувати проєкти в уазівську гуму. На такій навіть після влучання кулі чи уламка ще можна проїхати певну дистанцію у небезпечний район. Та й на бездоріжжі ефективна.
Валерій Доліновський (ветеран 11-го батальйону ТрО “Київська Русь”): А хлопці: «Що він у тебе так м’яко йде? - Пневмопідвіска, мало того, уазівська резина». Під аеропортом, на глині, їде колона навпроти мене. Той джип 93-ї бригади. Я на задньому мості тільки руль вправо, машинка пішла слухняно. Вони «дьорнули» на імпортній модній резині і їх почало крутити.
Наступним творінням столичних реконструкторів та любителів офроуду став броньовик «Крокодил», на який навішали більше броні. Відтюнінгований за 40 тисяч гривень проєкт йшов вже на базі іномарки. 3,3-літровий турбодизельний «Ніссан Петрол» придбали волонтери «Мегаполіграфу». Свій бойовий щлях бронемашина почала разом з 11-м батальйоном у Фащівці, де вижила під російськими градами і після першої ротації повернулася до Києва у передсмертному стані.
Володимир Пацера (волонтер, реконструктор): Геннадій як вскрив, на машині взагалі не було живого місця. Мотор був не те що мертвий, він був мертвий-мертвий. Вся тормозна система вже нікуди. А приїхала вона своїм ходом в принципі.
Після ремонту машина була під Донецьким аеропортом, на шахті «Бутівці» та Чонгарі, що біля Криму. Кажуть, зараз шушпанцер в Полтавському музеї. А для наступних броньовиків були придбані тридверний «Форд Експлорер», або «Анаконда», та п’ятидверний «Ніссан Навара», він же «Верблюд». Обидва бронювалися паралельно та за однією технологією. Щоб підвіска витримувала навантаження, посилювали її подушками курочок Буша за технологією контрабандистів 90-х. Для «Форда» був подарований причіп, щоб возити до штабу документацію та стіл комбата, буржуйку та інше майно. Напарник брав більше людей.
Валерій Доліновський (ветеран 11-го батальйону ТрО “Київська Русь”): В «Верблюда» дев’ятеро сідало, висаджувався десант, нормально відділення працювало. На далекі подорожі ні, а в радіусі 20-30 кілометрів група виїхала на одній машині, відпрацювала. Та якщо їх буде 2-3, маленькі-тихенькі, ти попади по них.
«Метис» (ветеран 11-го батальйону ТрО “Київська Русь”): У Вуглегірську нас обстріляв ворожий танк, проте не влучив, бо ми йшли зиґзаґами. 2 лютого на шляху з Луганська до Дебальцевого вийшло аж два танки та почали вести вогонь. Один снаряд перелетів метрів на десять, і я тоді дістав контузію, пошкодження ребер та суглобів.”
Та ще більш дивовижний випадок з броньовиком «Вовк», який у Чабанах створили за революційною технологією: поєднавши гартовану та негартовану сталь. Обійшлося втричі дорожче, але півтонне полегшення машини на фронті врятувало Валерію життя, коли невідомою місцевістю приїхав до одного підрозділу.
Валерій Доліновський (ветеран 11-го батальйону ТрО “Київська Русь”): Я ще комбата спитав, чому не перекрито сюди в’їзд. «А взагалі ми не прикриваємо, бо там мінне поле. – Я: в смислі? - Там просто заміновано». Можливо, спасла колія. Міни ставлять під колію вантажного автомобіля, тут вужче. Можливо, що зима, можливо, навантаження на ґрунт. Не знаю причину, але я перед вами.
Останніми проєктами для фронту від активістів з смт Чабани стали рейдово-дозорні машини «Чіп» і «Дейл», базу для яких придбав шоумен та волонтер Сергій Притула. В 2015 році необхідні були більш відкриті автомобілі з так-званою пасивною бронею, функцію якої могли виконувати ящики та ніші з майном, а також каністри. Ці машини могли швидко з’являтися, застосовувати свою потужну вогневу міць та зникати з поля зору ворога. На фронті їх розділили: одна була при штабі, інша на «передку». Об’єдналися вони вже 2016-го під час ремонту в Києві.
Володимир Пацера (волонтер, реконструктор): Коли розібрали мотор, то побачили в передній кришці, де ланцюг ГРМ, уламок. Вони попали під мінометний обстріл і від нього тікали. Там бетонка була, швидше за все, осколок відрекошетив від бетонної плити, не зачепив радіатор і якраз зачепив кришку ланцюга ГРМа. Він перетер ланцюг, коли той лопнув, клапани зустрілися з поршнями, а уламок так і залишився. Ми цю кришку хлопцям подарували.
Надалі їх модернізували та розширили лінійку озброєння, яка могла містити ПКМ, ДШК, АГС і гранатомет. Відомо про ще два рейдовики за такою ж технологією для морпіхів, які все ж пішли до «Правого сектору».
На згадку про саморобні броньовики волонтерам Вербківського бронетанкового заводу залишаються прапори, шеврони та реєстраційні номери автомобілів під проєкти. Тут, і євробляхи - старого зразка та від силовиків. Віталій Сенченко каже, є ще й уламок міни, який міг забрати життя водія одного з «Уралів», який тут бронювали.
Віталій Сенченко (волонтер): Під Желанним, десь в районі Опитного, прилетіла міна. Водій навіть не зрозумів. Пролетіло дзеркало, броню і застрягло вже в кабіні. Броня – лист металу просто. Він привіз мені в подарунок тоді.
Це був ганкеріер «Ангеліна», озброєний «ЗУшкою», який тут робили з грудня 2014 року по січень 2015. Кабіну тоді обварили металом завтовшки 8 міліметрів. Для захисту лобового скла та частини бічних вікон створили спеціальній щит, який відкидався на капот. В ньому прорізали дві бійниці приблизно 10 на 30 сантиметрів, які прикрили металічною сіткою. Він врятував життя водія Михайла. Задня частина була захищена за більш кардинальною технологією.
Віталій Сенченко (волонтер): Із шахт привозили прорезинену стрічку. Перевірили це спочатку. Накладається лист металу, вариться короб, в борт засипається пісок. За ним зсередини чіпляли стрічку. Прикручували її, уламки тримає, не пробиває ніде нічого, кулі 7,62 тримала.
Таким чином у Вербках вдосконали ідею додаткового захисту, коли за антикумулятивні сітки та решітки бойових машин кидали мішки з піском та інше майно. У такий спосіб потім бронювали ще кілька «Уралів». Про два з них, які прозвали «Кіборгами», навіть ходили легенди. Місцевий волонтер і партизан Анатолій чув їх, коли потрапив до полону і сидів у донецькій «ізбушці».
Анатолій Токарєв (волонтер, партизан): До мене у камеру кинули бойовика за порушення дисципліни. То він розповів, що в Донецькому аеропорту в секторі їхнього обстрілу їхав «Урал». Вони по ньому “шмаляти”, кулі лягають, а його не беруть. Казав, якась чарівна армійська вантажівка укрів.
Віталій Сенченко (волонтер): Хлопці розказували, як по рації чули сєпарську розмову. Ті дивувались, що за машина: б’ють по ній, а вона як їхала, так і їде.
Ці машини 93-ї бригади боєць батальйону «Донбас» із позивним «Диктатор» побачив у грудні 2014-го. Тоді розговорився з водіями і дізнався, що їх забронювали на його батьківщині, під Павлоградом. Коли за мобілізацією пішов служити до 25-ки, постала необхідність зробити з «Урала» броньовик, тому звернувся у Вербки. Меценати, волонтери і профспілки швидко порахували і зібрали все необхідне. Створений за 9 днів шушпанцер «Трансфор», за оцінкою «Диктатора», став кращим витвором місцевих кулібіних.
«Диктаток» (фронтовий водій): От, наприклад, на «Трансформер» вони поставили стійку через хрестовину для ПКТ. Поставили стійку - треба ж електроенергію. Вивели розетку, туди ми поставили кулемет, там стрічка була на 1000 з бойової машини десанту. От дивіться, люди перший раз, а робили броню вже таку бойову.
Юрій Фанигін (історик та екскурсовод): Дуже чудово, що тут згадали багатьох людей, хто це зробив. Ми знаємо, що багато із них не стали такими медійними і популярними, як деякі волонтери. Але тим не менше головне те, що колись, можливо, цьому руху там чи там будуть ставитися якісь пам’ятники. Тобто це унікальна риса того часу, те реально живе, що відрізняє до і після, що дійсно можна показати в музеях і залишити на віки.
Народні бронезаводи у Чабанах та Вербках - найяскравіші приклади прагнення українського народу захистити своїх воїнів в умовах нестачі техніки. З огляду на зразки таких течій у різних збройних конфліктах світу за останні сто років, український – найбільш яскравий та різноманітний. Честь і шана людям, які доклали до цього руку.
