У Києві презентували фільм про проблеми людей з вадами зору

Днями відбувся допрем’єрний показ повнометражного документального фільму режисера Сергія Волкова "Вдивляючись у темряву".

Про необхідність такого кіно, про процес зйомок та проблеми людей із вадами зору ми поговорили із режисером і автором сценарію — Сергієм Волковим, учасником АТО та актором Віталієм Галіциним і психологом Тетяною Таран.

 

Олена Кравченко: Це перша українська стрічка в якій підіймається проблема людей з вадами зору?

Сергій Волков: Так, напевно це один з багатьох великих проєктів, де ми не тільки розповіли історію конкретної людини, а й довели як в цілому в Україні живуть люди з вадами зору. До речі потрібно сказати, що, по-перше, є такі дрібниці, про які більшість людей не знає, або не задумується. Наприклад, некоректно вживати слово “сліпий”, а потрібно казати “незрячий”. Взагалі, тотально незрячих людей близько 20% від загальної маси людей з проблемами зору. День незрячих це не якесь свято, а дата для того, щоб ці проблеми обговорювати. Ми розповіли історію в цілому, як людина зіштовхуючись з цією проблемою виявляється у новій реальності, і які є варіанти адаптації до цього, та чим можна займатися. Ми знайшли багато позитивних прикладів, як люди у такому стані повністю реалізовуються.

Олена Кравченко: Чому ви вирішили обрати саме цю тему?

Сергій Волков: Коли я ще навчався, моєю найпершою роботою у Карпатах була історія про те, як група незрячих з 14 людей піднялась на Говерлу. Фільм так і називається 2061. Тоді я познайомився з Денисом Петровим, другим героєм стрічки та учасником цього сходження. І ми вирішили, що колись зробимо спільний проєкт такого формату. Тож, коли на Майдані почались бої, і було багато ситуацій, коли журналісти та активісти залишались без очей у мене зародилась ця ідея. Коли почалась війна на Донбасі, і почали приходити люди з різними травмами, я подумав, що було б важливо розповісти про темряву, в яку потрапляють ці люди. І сама назва фільму стала метафорою невизначеності та незнання того, що чекає нас далі.

Олена Кравченко: Як ви підбирали акторів?

Сергій Волков: У документальному кіно немає акторів. Це все реальні люди та їх долі. Тобто вони знімаються у фільмі, але нічого не грають, хоча безсумнівно частина режисури присутня в документальному кіно. Це абсолютно реальна історія. Спочатку я запросив Дениса Петрова, а потім ми поспілкувались з декількома хлопцями, які брали участь в подіях на Майдані та Донбасі. Більшість з них не були готові брати участь в такому проєкті, бо хлопці з передової, і їм було важко. Але Віталій Галіцин нам повірив, і ми почали працювати разом.

Олена Кравченко: Віталій, чи відразу ви погодились?

Віталій Галіцин: Звичайно, це було важливе рішення, і воно не одразу прийшло. Мені дуже в цьому плані допомогла моя мати, яка підтримувала зв’язок з Сергієм Волковим, і пояснила мені суть цього проєкту. Я вважав це необхідністю, тому що в мене почалось нове життя. Подумав, що цим зможу принести користь.

Олена Кравченко: Щось змінилось у вашому житті після зйомок у фільмі?

Віталій Галіцин: За п’ять років зйомок багато чого змінилось. Подій було дуже багато, починаючи від того, що я спочатку приходив до тями, бо було дуже важко. Я зустрів приємних людей, дізнався і прослухав багато чого нового. Відвідав велику кількість цікавих заходів, та знайшов друга-поводира золотистого ретривера.                                                                         

Олена Кравченко: Пані Тетяно, розкажіть, як ви потрапили у цей фільм, і чи одразу погодились?

Тетяна Таран: Взагалі я не публічна особа, бо вважаю, що життя психолога повинно бути дещо прихованим, і оцінюватись успіхом твоєї роботи. Коли до мене прийшов Сергій Волков, я обіймала посаду начальника відділення психологічної реабілітації у Київському Національному військово-клінічному госпіталі. Тоді, коли я почула, що саме його цікавить, я зрозуміла, що в соціумі дуже низький рівень психологічної культури з цього питання. І я погодилась на його пропозицію взяти участь у такому проєкті. Бо такі фільми також є джерелом військово-патріотичного виховання.

Олена Кравченко: Віталій, наскільки Україна адаптована для людей з вадами зору?

Віталій Галіцин: Треба розділяти насамперед державне ставлення та суспільне, до людей з інвалідністю по зору. На даний момент ні те, ні інше не готові приймати людей з вадами зору. Якщо говорити про закордонний досвід, то наприклад в США у мене не було жодного перельоту, під час якого людина не запропонувала б мені допомогти, коли вони бачили, що я незрячий. Також законодавство США дуже адаптоване до людей з особливими потребами. Служби, які займаються такими людьми в Америці, мінімум раз на місяць телефонують, та цікавляться про ваше життя та потреби. В Україні в мене були випадки, коли я не міг потрапити до закладів харчування через те, що у мене є собака-поводир. 

Сергій Волков: В Українському Товаристві Сліпих нам розповіли, з чим в Україні доводиться стикатись людям з вадами зору. Дуже часто водії громадського транспорту, коли бачать, що це людина пільговик можуть проїхати повз, і не зупинитись. Також люди з вадами зору елементарно без сторонньої допомоги не може зняти свою пенсію по інвалідності, тому що наші банкомати до такого не адаптовані. В правовому полі нашої держави не має визначення, щодо собак-поводирів. В Українському Товаристві Сліпих середня заробітна плата становить близько 1000 гривень. І з такими проблемами зіштовхуються не тільки люди з вадами зору, а й всі люди з особливими потребами. Коли ми запросили багатьох держслужбовців профільних комітетів з цих питань на допрем’єрний показ, то до нас майже ніхто не завітав.

Олена Кравченко: Що планується далі в плані просування фільму?

Сергій Волков: В Україні майже немає ринку документалістики, або простору де можна розповсюджувати документальне кіно. Насамперед ми розраховуємо на покази в рамках кінофестивалів, як міжнародних так і національних. Ми сподіваємось спочатку показати фільм в Європі, а потім на національному рівні в Україні. Мабуть, ближче до осені 2020 року ми плануємо, що у нас буде прокат в кінотеатрах, після чого запропонуємо його до показу на телебаченні. Але вже зараз можна подивитись різні тизери та трейлери на сторінці у Facebook: “Вдивляючись у темряву”.

Олена Кравченко: Що означає технологія аудіодескрипції, яка застосовувалась при зйомках фільму?

Сергій Волков: Технологія аудіодескрипції дозволяє людям з вадами зору додатково зрозуміти, що там відбувається. Коли людина приходить у кіно вона надіває навушник, де звучить додаткова аудіодоріжка в якій наводяться пояснення до фільму.