У КИЄВІ ПРОЙДЕ ВИСТАВА «ГОЛОСИ»: ПРО ЛЮДЕЙ НА ВІЙНІ ТА ПІСЛЯ НЕЇ

У КИЄВІ ПРОЙДЕ ВИСТАВА «ГОЛОСИ»: ПРО ЛЮДЕЙ НА ВІЙНІ ТА ПІСЛЯ НЕЇ

В ефірі Армія ФМ актори вистави «Голоси» - Роман Гребенюк, курсант Академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного та Олеся Антонова, начальник медичної служби Харківського зонального відділу Військової служби правопорядку, поділилися деталями та емоціями над своєю роботою у виставі «Голоси».

 

 

 

 

Сергій Жуковський: Романе, ви військовий та актор водночас, це дві різні професії, як ви прийшли до акторства і відколи ви у проекті?

Роман Гребенюк: Від самого початку проекту. Коли накопичуються емоції всередині, хочеться кудись їх вивільнити, тим паче, коли бачиш людей, які не розуміють військового. На Фейсбуці випадково знайшов кастинг і захотілось взяти участь у ньому.

Сергій Жуковський: Олесю, як ви стали акторкою, будучи начальником медичної служби?

Олеся Антонова: Історія розпочалась ще з 2018 року, мене тоді відправили на психологічну реабілітацію до «Творчої криївки»,  саме ідея театральної резиденції спектаклю була Віталіни Маслової. І на наступний день кастинг, так само взяла участь у ньому.

Сергій Жуковський: Розкажіть про проект, чому «Голоси»? Про що він?

Олеся Антонова: Він про військовослужбовців, ветеранів. Про зміну людей до війни та після неї. Якщо конкретно, то це про її шлях, розвиток та зміни. Але проект дуже важкий психологічно, він насичений емоціями.

Сергій Жуковський: Цікавий факт - на виставу квитки продаються без вказаних місць. Як це працює?

Олеся Антонова: Будуть волонтери допомагати відвідувачам із розсадкою. Це секрет, більше дізнаєтесь, коли прийдете безпосередньо на виставу.

Сергій Жуковський: У вас вже були вистави, розкажіть, де вони проходили, коли, та яка реакція людей?

Олеся Антонова: Так, було вже три вистави. В Івано-Франківську, у Львові, у Дніпрі, і сьогодні відбудеться у Києві. У нас кожен раз нова вистава, ми не повторюємось, як по емоціям, так і по тексту. Усе залежить від глядача і від його настрою. Кожен раз їх реакція була також різною – хтось плакав, а хтось сміявся, проте загалом по емоціям була збентеженість та схвильованість. Акторам теж не просто, адже вони розповідають про наболіле і реакція глядачів також впливає на них.

Роман Гребенюк: Як такого сценарію у нас немає. Ми частково і режисери, і актори. Ми переносимо біль на сцені, і поруч завжди є психологи, які працюють з нами до вистави, а також після неї. У Львові була ситуація – я вийшов на сцену без підготовки психолога, і досі не пам’ятаю, що казав, це був, напевно, якийсь шок для мене.

(Фото: Голоси)

Сергій Жуковський: Скільки у вашій команді людей, і скільки працює на сцені?

Олеся Антонова: На сцені працюють 9, ще плюс режисер та тренер, яка з нами постійно поруч. Вона на початку взагалі нічого не знала про армію, вона - професійний актор. І після роботи з нами, вона була в шоці. Адже ми включаємось на повну, не ставимо питання, і як справжні військові спочатку виконуємо завдання, а потім питаємо навіщо.

Дар’я Бура: Ви ставили собі питання «навіщо я беру участь у цьому проекті»?

Олеся Антонова: Ми на це питання відповідаємо щомісяця. Коли тільки починали вчитися, то питали перед прем’єрою, і зараз іноді просять написати про нашу мотивацію, щоб розуміти навіщо нам це потрібно. Звісно. На це впливають різні фактори. У мене є мета – сказати усе, що я думаю, а таких думок у мене багато. І є можливість показати, не тільки медика, не тільки жінки військового і не тільки мами з Луганська, з трьома дітьми та собакою. Сказати про це хочеться цивільним, але, на жаль, більшість нашої аудиторії – це однодумці, військові люди, котрі і так про все знають та розуміють, що коїться.

Сергій Жуковський: Як вам вдається поєднувати військову службу із гастролями?

Роман Гребенюк: Дуже важко, буквально позавчора приїхав, і це було так: з парти на сцену, зі сцени на полігон.

Олеся Антонова: У мене було відрядження на місяць до Києва, керівництво поставилось із розумінням, за це їм велике дякую, ось так довелось поєднувати.