«У тих, хто пройшов війну і навчився викидати з голови сміття, шанси досягнути чогось значно вищі, ніж у інших»

«У тих, хто пройшов війну і навчився викидати з голови сміття, шанси досягнути чогось значно вищі, ніж у інших»

Про те, як мотивувати себе досягати цілей, звідки брати натхнення та кого слухати, коли вирішуєш розпочати власну справу, в програмі «Після фронту» розповіли мотиватор у Школі лідерства для учасників бойових дій Сергій Новіков, та випускник цієї школи з Білої Церкви, колишній боєць 72 бригади, бізнесмен-початківець Олександр Прокопенко.

Дар’я Бура: Сергію, вас називають «професійним надихачем», розкажіть про себе, про свою професію, і як це – надихати інших?

Сергій Новіков: Мені 43 роки і вчився я на вчителя математики. Потім багато років займався продажами і взаємодією з клієнтами. Якось я зрозумів, що мені подобається продавати, бо подобається спілкуватися з людьми. Зрозумів, що мені подобається не вчити, а надихати. В мене є просте формулювання того, чим я займаюся: Надихати – це знімати сміття і бетон з крил. Ми всі народжуємося гарними, сміливими, цілеспрямованими, а потім щось стається. Потім на нас щось навішують і ми перестаємо вміти літати, хоча. Ось я цим і займаюся – знімаю сміття з крил.

Дар’я Бура: Тобто, ви переконані, що кожна людина з народження має крила, які можуть допомогти досягнути будь-чого?

Сергій Новіков: Однозначно, інакше, не було б жодного змісту нам знаходитися на цій планеті. Моїм старшим дітям 24 і 20 років, а є ще наймолодша – їй 11 місяців. Я за нею спостерігаю і вона вчить мене багатьом речам. В неї немає страху, в неї є цілеспрямованість і розуміння того, що, вона хоче. Це я помітив з одного прикладу – якось вона зрозуміла, що вміє стояти. І от, вона встала в ліжечку, а скільки потрібно часу, щоб впасти, адже ноги ще не слухаються, і я помітив в її очах, що їй сподобалося і вона наполегливо знову встає. І я подумав – а скільки нас, дорослих, може повторити таке? Адже, ми падаючи одного разу, думаємо – «це напевно не моє». А вона буде вставати стільки, скільки захоче. Тому, я завжди кажу батькам – не заважати своїм дітям.

Дар’я Бура: Батьки переважно завжди підтримують своїх дітей, якими б вони не були. Але дитина виростає і потрапляє в оточуючий світ і їй навколишні люди можуть, як ви кажете, обрубати крила чи залити бетоном.

Сергій Новіков: Ну, що таке взаємодія з суспільством? Адже ми, знаходячись поряд один з одним, можемо або дозволити взаємодіяти, або не дозволити. Вся справа в інформації. Хтось сказав: Одне з першого, чому ми повинні навчити дітей – не читати, а сумніватися у прочитаному. Якщо ми навчимо дитину, або будь-яку людину, задавати собі питання: звідки ця інформація, то, повірте, відсотків 80 у вас не влучить. Ви не будете це читати, не будете слухати ту людину, не будете сприймати ту інформацію.

Дар’я Бура: Олександре, розкажіть про себе? Раз ми з Сергієм зачепили тему дитинства, розкажіть, чим ви захоплювалися і чи дитячі захоплення перейшли у доросле життя?

Олександр Прокопенко: Напевно, в дитинстві я захоплювався, як всі – футболом. Але, завдяки батьку, який привчив мене з братом до бігу, ми щоранку бігали по декілька десятків кілометрів. Це вилилося в захоплення спортом, яким я займався до армії і після армії також знайшов себе в цьому.

Сергій Новіков: Ти мене здивував тим, що їздив на зайняття до Школи лідерства на велосипеді 25 кілометрів.

Дар’я Бура: Саш, що вас мотивує зараз їздити стільки кілометрів на велосипеді, вчитися, започатковувати власну справу?

Олександр Прокопенко: Напевно, інформація, знання. Здобування тих знань, яких я не мав, або розуміння того, що я все правильно роблю, чим я займаюся, як правильно це робити і як діяти в тих чи інших ситуаціях. Я сам для себе зрозумів, що в принципі, можу все. Тільки потрібно не лінуватися це робити. Якщо ставити перед собою обмеження, то це заважатиме. В мене після поранення не працює ліва рука, то що, мені сісти вдома і нічого не робити? В першу чергу, я доводжу собі, що я дійсно можу, що я не людина з обмеженими діями. Хоча, в кожного бувають депресивні стани…

Дар’я Бура: Що робити, коли виникає депресивний стан?

Олександр Прокопенко: В мене нещодавно була така ситуація, був поганий стан. Але в мене є чудовий друг – мій залізний кінь. Я на нього сів, проїхав кілометрів 50 і повернувся додому задоволений. Я можу співати пісні, кричати на повний голос, обдумувати ситуацію, аналізувати.

Сергій Новіков: В мене колись була можливість написати статтю в один з журналів про депресію і що з нею робити. Я довго думав, як це пояснити, щоб це було просто. І знайшов просте формулювання. Ви бачили в зоопарку тварину? Вона ніби й жива, але живе не в своєму середовищі, їй там не комфортно. Оце і є депресія – коли ти живеш, але ніби і не живеш. Ти не там, де твоя душа. Це відбувається саме через те, що вас наповнили певними даними – чи прочитали, чи хтось сказав. У нас коли виникає якась ідея, ми йдемо до друга, ділимося нею, - наприклад, я хочу відкрити кафе. А друг каже, що з цим складно, в тебе не вийде, в Україні не піде, і всі інші стандартні відмовки. А чи ви задавали собі питання, чи ваш друг експерт в кафе? Чи він сам щось подібне зробив? Ми часто ліземо на рожен, отримуючи інформацію, яка нас потім і вбиває. Тому, як боротися з депресією – по-перше, фільтруйте інформацію, яку вам постачають. Приберіть негативну інформацію. Якщо, все ж, у вас це все влучило, робіть так, як робить Сашко – наповніться животворящою інформацією. Деструктивність вбивається конструктивністю.

Олександр Прокопенко: Коли ми вчилися в Школі лідерства, у нас питали, чому і для чого ми сюди прийшли. Я відповів тоді, що чекаю від вас чарівного пендаля. А ви мені сказали відмовитися від цього, бо звикну і потребуватиму, щоб мені завжди хтось давав цього пендаля. І я відмовився.

Сергій Новіков: Багато хто хоче чарівного пендаля, але від нього потрібно відмовлятися. Коли через ці пендалі в тебе щось вийде, то люди, які тобі його давали, відчуваючи заздрість, перестануть його давати. Скільки сімей на цю тему сперечаються. Він починає займатися бізнесом, і коли в нього виходить, він приділяє справі багато часу, і вона повертається в інший бік, якщо не підтримувала.

Дар’я Бура: А як бути з тим, коли саме рідні кажуть, що в тебе нічого не вийде?

Сергій Новіков: Я намагався це донести хлопцям під час наших навчань. Це я бачу по третій дитині – це не моя дитина. Слово «моя» означає власність. Дитина – це людина, яка прийшла на цю планету для себе. Вона не для мене народилася, не для того, щоб задовільнити якісь мої потреби. Коли ми говоримо «рідні» - є рідні по духу, а є рідні по крові. Коли ви говорите про свої плани, про бажання щось втілити, про зайняття, які вам подобаються – шукайте рідних за духом. Рідні по крові можуть не зрозуміти і поводитися відповідно. Їх немає за що винити, але і радитися з ними не варто. Радьтеся з рідними за духом. Якщо батьки не можуть перейнятися світом дитини, вони починають говорити своїми фразами. Культура нашої цивілізації ще не дійшла до розуміння, що у нас в гостях друг, а не власність. У нас не всі розуміють поняття егоїзму. Наприклад, дівчина говорить хлопцю, який займається власною справо: «Ти думаєш тільки про справу, а про мене не хочеш подумати?». Що вона робить? Вона його звинувачує в егоїзмі, хоча сама в цей самий момент цей егоїзм і проявляє. Егоїст – це коли людина народилася для того, щоб жити і робити те, що він хоче, а егоїзм – це коли ви іншого змушуєте робити іншого так, як хочете ви.

Дар’я Бура: Саш, у вас є близькі люди по духу?

Олександр Прокопенко: Так, це мої побратими, з якими я служив. З ними я і раджуся. А рідним коли я кажу, що хочу відкрити кафе, вони кажуть – навіщо це тобі потрібно, у нас є пилорама, давай обробляти дерево. А коли хлопцям все розказую, вони кажуть – круто, класно, я в тебе буду першим клієнтом.

Сергій Новіков: Багато хлопців мені зізнавалося, що саме через війну багато сміття вилетіло з голови. І ось, саме в цих хлопців шанси чогось досягнути в життя в рази вищі, ніж в тих, хто живе в цьому смітті і вже на нього не звертає уваги. Якщо вони це зрозуміють і не пустять нове сміття, то в них дуже хороший фундамент.

Дар’я Бура: Саш, розкажіть, чим ви займаєтеся зараз, про свою справу і про те, як дійшли до неї.

Олександр Прокопенко: Зараз я зайнявся розведенням малої рогатої худоби – овець. Хочу розвивати і збільшувати масштаби. Ми раніше тримали, до початку війни, кілька десятків. Зараз маю десяток овець. Це така порода, з якої важко добувати молоко. В основному вони йдуть на шерсть і м’ясо.

Дар’я Бура: Сергію, чому ви вчите хлопців на зайняттях Школи лідерства для учасників бойових дій, що вкладаєте їм в голови?

Сергій Новіков: моїм завданням є показати їм, якими машинами вони являються. Люди неймовірно могутні машини.

Дар’я Бура: Саш, після пройденого курсу в Школі лідерства, які уроки для себе винесли?

Олександр Прокопенко: Я всі лекції записував на диктофон і переслуховував всі лекції. Для себе ще раз зрозумів, що не треба лінуватися. Немає нічого неможливого, є лише лінь і жалість до самого себе.