«У ветеранській літературі жоден автор не змальовує образ бійця як жертви», — дослідниця ветеранської літератури Марина Рябченко

«У ветеранській літературі жоден автор не змальовує образ бійця як жертви», — дослідниця ветеранської літератури Марина Рябченко

В ефірі Армія FM авторка проєкту «Книги про війну» Ганна Скоріна та дослідниця ветеранської літератури, викладач української літератури у Київському національному університеті імені Т. Шевченка Марина Рябченко підбили підсумки літературного 2020 року та розповіли про найцікавіші творчі доробки від ветеранів і військовослужбовців.

 

 

 

Олена Кравченко: Що для вас стало літературним відкриттям року?

Марина Рябченко: За кілька років дослідження воєнної літератури я склала свій топсписок. Цьогоріч до нього додався роман «Точка неповернення» Дмитра Вербича.

Олена Кравченко: На вашу думку, людям цікаво і далі читати книги про війну, чи зацікавленість такою літературою згасає?

Ганна Скоріна: Інтерес не послаблюється, просто не всі знають про ці книги. У нас скоро буде вже 200 книг від ветеранів — це і поезія, і проза. А якщо брати волонтерів, письменників, воєнкорів та переселенців, то цифра сягає за 600. Багато книжок виходять невеличким тиражем, десь зо 500 примірників. Для України — це мізер. А буває таке, що видана коштом фонду чи адміністрації, книга не потрапляє на продаж, а лише в місцеві бібліотеки. У нас набереться всього з десяток популярних авторів, серед них Ананьєв, Мартін Брест, Віталій Запека. А от «Фронтовий щоденник» Дмитра Степаненка — книга мало знана, але я дуже її люблю. На початку року вийшла «Записки з війни» Макса Бутка невеличким накладом, яку він буквально роздарував своїм. Про ці книги мало говорять. Вони не в тренді, як розповіді про мотивацію, любовні романи. Загалом у нас дуже мало про ветеранську літературу говорять. Прорив — «Ветеранський намет» на «Книжковому арсеналі». Також у Львові торік більш-менш вдало відбувся форум військових письменників. А ще цьогоріч був «Ветеранський намет» на «Кураж базарі».

Марина Рябченко: Згодна з Ганною, що обмежені знання про ці книжки, бо немає реклами і піару. А інтерес, на мою думку, зріс і його межі розширилися, бо цими книжками зацікавились не тільки пересічні громадяни, а й, скажімо, науковий та літературний істеблішмент. І доказом тому, що цьогоріч на Шевченківську премію номінується Олена Герасим’юк з книгою поезій «Тюремна пісня» і Віталій Запека з романом «Цуцик».

Олена Кравченко: Цьогоріч переможцем премії Книга року BBC-2020 став Сергій Сергійович Saigon зі своїм твором «Юпак»…

Марина Рябченко: Я взагалі люблю Сайгона. Нещодавно він давав інтерв’ю і казав, що не хоче, щоб його творчість відносили суто до ветеранської літератури. То якраз роман «Юпак» про село двохтисячних років того регіону, звідки родом автор. Як на мене, це гіперреалістичний роман, без надмірної сентиментальності та мелодраматичності, розповідь про звичайне життя звичайних людей. Цей роман показав, на якому ґрунті виросло покоління, що у 2014-му пішло на війну.

Олена Кравченко: На вашу думку, чому цей роман обрали книгою року?

Марина Рябченко: Гадаю тому, що він доволі несподіваний і неординарний для української літератури. А також через гіперреалістичність, мовну ощадливість, відсутність якихось складних філософських ідей, посилань на історичну пам’ять, які могли б бути незрозумілими широкому колу читачів.

Олена Кравченко: Що можете сказати за антитоп 2020 року у цьому напрямі літератури?

Марина Рябченко: Скажу за весь період, бо у 2020-му році мені не траплялися геть погані твори. Це 3 книжки: «Брати» Василя Іванини, «Філософія АТО» Григорія Дорошка та «За спиною» Гаськи Шиян. Ці твори не від ветеранів, що закономірно. Як на мене, «Брати» — це звичайна графоманія в дусі соцреалізму, тільки з українським ухилом. «Філософія АТО» — спроба створити щось на кшталт голівудських бойовиків. «За спиною» — це антиукраїнська агітка, коли все нам дороге облито брудом і подано під соусом феміністичної книжки. Юлії Оскольська якраз по поличках розклала, як роблена ця книжка і для чого.

Ганна Скоріна:«За спиною» для мене, як для жінки, яка теж чекала, — абсолютна неприпустима книга. Окрім всього іншого, тут просвічує небажання зрозуміти свого чоловіка, неповага до його вибору. А я не читала якісь погані чи антиукраїнські книги від ветеранів. Там є здорова критика влади, військового керівництва, але це зрозуміло.

Олена Кравченко: Чи відрізняється художня література про війну, написана професійними письменниками, від створеної ветеранами, які вперше спробували себе в ролі майстрів слова?

Марина Рябченко: У ветеранській літературі, яка б не була критика в бік командування і влади, жоден з авторів не змальовує образ бійця як жертви, що дуже часто трапляється у так званому професійному сегменті. У на зараз дуже активно розвивається так звана масова література, де дуже популярний жанр мелодрами, яка передбачає сентиментальність, сльозливість. І саме цього немає у військових.

Ганна Скоріна: Книги від ветеранів базуються на їхньому власному досвіді. Я тому і почала збирати і читати такі книжки, щоб краще зрозуміти, як почувається мій чоловік на війні. Спочатку і цивільні автори, які писали про війну, намагались це робити на реальних подіях. Для мене одна з вагомих книжок не від ветеранів — «Іловайськ» Євгена Положія.

Олена Кравченко: Наш дописувач запитує, яку б книгу ви подарували, аби пробудити в людині патріотичні почуття?

Марина Рябченко: Їх багато. Мабуть, «Доцю» Тамари Горіха-Зерня.

Ганна Скоріна: Я б порадила «Вовче» Кості Чабали, і навіть ввела б її у шкільну програму. А ще «Доцю» Тамари Горіха-Зерня та «Іловайськ» Євгена Положія.

Олена Кравченко: Які ще твори ви б внесли до топ-книг 2020 року?

Ганна Скоріна: Я на своїй фейсбук-сторінці опублікую все, що було видано за 2020 рік. А зі своїх уподобань можу назвати Олександра Данилюка «Ті, що втомились боятися», Артема Попика «ПроКотел та інші оповідки», Василя Піддубного «Історії», Віталія Запеки «Герої, херої та не дуже». У нас катастрофічно бракує літератури, за допомогою якої можна було б розказати про війну дітям і підліткам. І найперше в цьому сегменті я б радила комікс «Кіборги», а ще «Охоронці країни», «Звитяга». Також гідна уваги книга Павла Куща «Чотири нявкісти і ВІН». А загалом книги за 2020 рік всі дуже круті і класні, і майже немає таких, які б я не радила прочитати.

Марина Рябченко: Я теж рекомендую «Герої, херої та не дуже». Це сатирична книжка, яка змушує думати. Ще б я згадала Василіси Трофимович «Казки Донбасу». Сама книжка — це дуже прозора алегорія на ті події, які відбувалися у 2014 році. Наші військові пишуть не лише про війну. Я нещодавно прочитала книжку Олександра Вороб’я «Час вовка». Це дуже класна збірка містичних оповідань. А ще в Іларіона Павлюка, який добровольцем пішов на фронт, є три книжки в різних жанрах. Крім того, ще пласт літератури від ветеранів інших воєн. З останнього, що я прочитала, «Наш Кавказ» Андрія Миронюка. В книзі три повісті, це така дуже жорстка, суто чоловіча проза. Що дуже важливо, що заповнюється ніша іншої ветеранської літератури, адже були інші війни, в яких брали участь українці. І про це варто говорити й читати.

Добірку книг про війну за перше півріччя 2020 року ви можете переглянути, перейшовши на сторінку: