Історія повернення до цивільного життя ветерана на псевдо Вікіпедія

Про страх як мотиватор до боротьби, поранення, реабілітацію та шлях повернення до цивільного життя ведучим Армія FМ розповів ветеран Владислав Жайворонок на псевдо Вікіпедія.

Нікіта Гросс: Владиславе, як розпочався твій військовий шлях?

Мій військовий досвід розпочався у 2018 році. Я був військовослужбовцем полку Азов. Це найголовніший вибір мого життя, і я вважаю, що він був правильним. 

Нікіта Гросс: Як ти потрапив саме до полку Азов?

Тоді я жив в Одесі і для мене війна була чимось дуже далеким, але я дуже сильно боявся, що якщо почнеться повномасштабна війна, я буду звичайним цивільним. У мене на той час служив в Азові друг. Він мені показував відео, як військовослужбовці полку надають допомогу жителям Маріуполя 2015 року, коли росіяни вперше накрили місто з системи Град. Вони були втомлені, мали багато роботи, але в них не було страху і вони знали, що робити в такій ситуації. І я зрозумів, що моя мрія — стати до лав  такого підрозділу. І цей страх мене настільки добив, що я пішов до центру комплектації. 

Наталія Шмарко: Розкажи про оборону Маріуполя та Азовсталі, як пережив цей період і чи не було тобі страшно?

Останні кілька тижнів я вже змирився з тим, що загину, і страх відійшов на другий план. Я боявся померти ховаючись, тож почав шукати смерті під час виконання службових обов'язків, бо це мені здавалося достойним. Хотілося забрати із собою ще когось, хто прийшов на нашу землю зі зброєю. Вони на моїх очах знищили місто, тож розумів, що якщо зможуть піти далі, то зроблять це з будь-яким містом України. Ключовий момент у цьому — якщо зможуть. І тому було завдання — забрати із собою якомога більше.  

Наталія Шмарко: Внаслідок поранення під час захисту Маріуполя ти втратив ногу, наскільки складною була реабілітація?

Я зараз намагаюся  змиритися з думкою, що я поміняв ногу на пенсію. Це жарт. Ми так жартували з покійним командиром ще до широкомасштабної війни. Я привіз дуже багато роботи для реабілітологів. Я дуже-дуже пошкоджена євробляха, тому поставити мене у стрій — важке завдання. Але з цим завданням загалом соціум справляється, і це дуже круто. Мені пощастило, що отримав інвалідність у наш час, було б це десь в Афганістані під час Радянського Союзу, ходив би на милицях у кращому випадку. Я отримав свій перший протез у США у фонді REVIVED SOLDIERS. Цей фонд працює з 2014 року. Я можу бути прикладом, наскільки суспільство у всьому світі зацікавлене, щоб наші поранені військові отримували нормальну допомогу. До того, протезування в Україні на дуже високому рівні. І загалом є безліч програм з реабілітації за кордоном, але не завжди вони навіть кращі, ніж в Україні. У нас, в центрі мікрохірургії ока мені врятували пошкоджене око. Воно майже не бачить, але не потрібен протез. У США одна з лікарів хвилин 40 розглядала моє око, почувши яку складну операцію провели в Україні за один раз, бо не вірила, що таке можливо. За наших бійців беруться найкращі лікарі в Україні. 

Наталія Шмарко: Владиславе, ти вступив до одного зі столичних вишів. Що спонукало до такого рішення?

Я здобував освіту в Одеському політехнічному, але не закінчив навчання. Зараз я більш корисний в Києві, і тому обрав Київський політех, але в Одесу я все одно повернуся. Оскільки мав спеціальність за айтішним ухилом, то зараз це треба закріпити, бо далекобійник я вже не стану, як і снайпером. До того ж війна в нас сучасна, тож деякі люди за комп'ютером можуть зробити набагато більше, ніж ці самі люди зробили б у полі. Але я не виправдовуватиму хлопців, які намагаються вигадати собі айтішний фронт і відсиджуються вдома.

Наталія Шмарко: Владиславе, які б поради ти дав військовослужбовцям, які зараз теж проходять шлях відновлення?

Мені дуже допомогло те, що я азовець. Є патронатна служба Янголи Азову, яка займається бійцями полку Азов та 3 штурмової бригади. Проте якщо ви військовослужбовці інших бригад і у вас немає такого ресурсу, то незабаром ви  — солдати УПА, української паперової армії. До цього треба бути готовими і краще шукати того, хто б допоміг. А порада для цивільних, які мають навіть умовну юридичну освіту: візьміть під контроль пораненого і переконайтеся, чи все в нього гаразд. Ветерану, якщо поранення були важкими, варто усвідомити, що треба змінювати формат роботи. І думати вже не про повернення на фронт, а про заняття далі. У нас зараз держава робить все, щоб ветерани були суспільно корисними.