В чому успіх декомунізації у війську?
Про особливості процесу декомунізації у Збройних Силах України в ефірі програми «Інформаційний фронт» розповів керівник секції стратегічного моделювання Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння Ігор Левченко.
Костянтин Богатирьов: Про декомунізацію, яка відбувалась в Україні, досі точаться суперечки у суспільстві. Як оціните Ви її результати?
Ігор Левченко: Не можу сказати, що ця тема дражлива для нашого суспільства. Майже немає в інформаційному полі таких слів, як «декомунізація». Цю тему піднімають деякі політики перед черговими виборами. Декомунізацію можна назвати найбільш успішною реформою, яка відбулась в Україні після Революції гідності. Певні заходи з декомунізації простору після 91-го року вживались достатньо активно. Але поступово цей процес сходив нанівець, а почав відроджуватися після Революції гідності. Казати, що нині декомунізація цілком завершена, ще зарано, але свою важливу функцію щодо зміни простору і суспільного сприйняття дійсності вона виконала. І це дуже актуально під час російської агресії і тих гібридних форм, які вона застосовує проти України.
Костянтин Богатирьов: Чому ж досі значний відсоток українців, особливо людей похилого віку, сумують за Радянським Союзом?
Ігор Левченко: Старшому поколінню важко змінювати свої життєві установки. Східна мудрість каже, що в повну чашу не можна нічого налити. Нас більше повинна турбувати активна частина населення, особливо не дуже лояльна до української держави, та молоде покоління. Держава повинна докладати зусилля, щоб сформувати саме в них достатній рівень суспільної стійкості.
Костянтин Богатирьов: На Вашу думку, якою була армія на початку незалежності України?
Ігор Левченко: Українська армія після 91-го року залишалася радянською. Але якщо з початку незалежності вона була потужна щодо бойових можливостей, то на 2014 рік фактично втратила свій потенціал. Тоді в межах проведення виховної, гуманітарної роботи у військах був зроблений акцент на тему Козаччини, але в розумінні тодішньої радянської влади, тож шароварщини там вистачало. Та слід зазначити, що тоді були відпрацьовані проєкти статутів, де передбачалось введення суто українських назв щодо звань, найменувань підрозділів і так далі. Деякі проєкти навіть потрапляли на друк у пресу, але цей процес був зупинений. Сказали, що народ не готовий до таких різких змін.
Костянтин Богатирьов: Коли українське військо почало змінювати своє обличчя, на кого орієнтувались при здійсненні реформ?
Ігор Левченко: За основу гуманітарної роботи у військах було взято саме період Козаччини. Він знайшов своє відображення і в емблемах, шевронах. Пісні про козаків почали брати як стройові. Це були елементи так би мовити козацького наративу, але він був сформований в рамках обмежених історичних знань, які були у людей в Радянському Союзі, і якихось кардинальних змін це не спричинило.
Костянтин Богатирьов: У військових частинах ще на початку 2000-х відбувались урочистості з нагоди, скажімо так, не національних круглих дат. Чому так сталося?
Ігор Левченко: Що наказували, те й святкували. Зазвичай це були дні частин, дні видів і родів військ. Наприклад, в часи пізнього Кучми та Януковича відбувалась синхронізація таких днів із тими, які святкуються в Росії. Яскравий приклад – День ВМС, який змінювався і поєднувався з російським. Для цього вигадувались різні ідеологічні приводи.
Костянтин Богатирьов: Чи намагалась Росія нав’язувати свою мілітарну історію та наративи вже після оголошення Незалежності України?
Ігор Левченко: Як тільки Росія оговталась після розпаду Радянського Союзу, десь до другої половини дев’яностих, вона одразу повернулась до своїх колишніх колоній і почала порядкувати, застосовуючи гібридні технології. Головний наратив – Великої перемоги як квінтесенції буття пострадянських країн. Інший наратив, на мою думку, загрозливіший з огляду на виховання молодих українців, - пов’язаний з діяльністю військових ліцеїв, колишніх суворовських училищ. В цій сфері Росія вела досить успішну планомірну політику щодо об’єднання всіх цих структур на пострадянському просторі під імперськими ідеями.
Костянтин Богатирьов: Як гадаєте, від яких радянських стандартів українське військо ще не звільнилось і до чого треба прагнути?
Ігор Левченко: На мою думку, це велика кількість паперової роботи. А також радянський підхід: я начальник – ти дурак, ти начальник – я дурак. Це система примусу і безініціативності.
Костянтин Богатирьов: На Вашу думку, чи стане перехід на натівські стандарти поштовхом до розвінчування кремлівських міфів?
Ігор Левченко: Офіцери, які служили в миротворчих контингентах за кордоном, кажуть, що натівська система ефективніша. До того ж, радянська – це система дуже жорсткого примусу. А от натівська, при збереженні чіткої субординації і необхідності виконувати накази, залишає людину людиною.
